“Мене побили і думали, що я вже помер” – щоденник тернопільського безпритульного

Пригадую, як колись збиралась за столом наша велика родина. Особливо радісно було на Новий Рік або Святвечір, коли усі разом співали, а дідусь Микита гойдав мене на колінах та наспівував: “Ти станеш великою людиною. Ти будеш найщасливішим у світі! А знаєш чому? Бо ти мій внук, ти з козацького роду!”. Я весело сміявся і тягнув дідуся за сиву бороду. Через рік дідусь помер. Півроку не минуло, як за ним пішла у засвіти і бабця Катя.Тато покинув нас, а мама почала пити…

Це тривало понад три роки. Котрогось дня мати привела «дружків» додому, вони довго пиячили. Я, заховавшись в сусідній кімнаті під ліжком, тихо плакав і просив дідуся, щоб забрав мене до себе – на небо. Аж раптом почув запах диму. Пам’ятаю, як все палало. Я якось вибрався надвір. Стояв і дивився, як горів наш дім. Аж тоді в мене промайнула думка, що всередині моя мама. Але, о Господи, чогось я не хотів її рятувати. Можливо, через те, що вона давно вже не була мамою…

Я погано пам’ятаю, що було далі. Кілька днів я тинявся вулицями Тернополя. Нікому до мене не було діла. Коли я просив кілька копійок, люди лише косо дивилися на мене, та були й такі, що давали милостиню, а потім вигукували: “Не забудь сигарет купити!”. Сигарет?! Люди, мені на кусок хліба не вистачало.

Якось, проходячи повз смітник, я побачив кішку, доглянуту, з ошийником. Вона тримала в зубах шматок ковбаси. До неї підбігла жінка, взяла кішку на руки і промовила сердито: “Діно, ну де ж ти вештаєшся? Дивишся на всяке (глянула на мене) і їж всіляку гидоту”. І жбурнула той огризок. А я вхопив його і жадібно з’їв. «Дідусю, я ж козацького роду, а хіба козаки їли недоїдки? Ти помилявся чи обманював мене? Дідусю забери мене до себе!» – крутилося у моїй дитячій голові.

…Згодом я потрапив до притулку. Там в мене появилися друзі… і вороги. Ними стали виховательки, які за кожне не так сказане слово били. Ось я й не витримав – втік.

І знову опинився на вулиці. Блукаючи вулицями, натрапив на «лігво» місцевих бомжів. Головним у них був дядько Толік. Він пояснив мені, що цілий день я і інші діти маємо жебракувати, а потім спільний заробіток поділять порівно. Я спочатку навіть втішився. Та наступного дня, коли я не приніс ні копійки, він відлупцював мене так, що я ледве на ноги підвівся. Відтак я кілька разів пробував від своїх «благодійників» втекти, та вони мене ловили і тягнули назад. Одного разу мене знову жорстоко побили і думали, що я вже помер, тому викинули непритомного на смітник. Не знаю, як я опинився в лікарні, хто мене підібрав. Проте коли одужав, знову потрапив до притулку. Та цього разу, Богу дякувати, до іншого – з добрими виховательками. Одну з них, Марію Петрівну, я згадую часто і нині.

У притулку прожив до 18 років. Потім вступив до училища – і з мене вийшов непоганий майстер…

Сьогодні мені 35 років. Маю квартиру, найкращу в світі дружину і трьох синів. Думаю, дідусь Микита пишався б своїм козаком. Кожен раз, проходячи повз безпритульних дітей, хочеться їм віддати все, що маю, щоб тільки побачити в дитячих оченятах хоч трішки радості, хочеться їх запевнити, що світ не без добрих людей, та й на все воля Господня…

Сергій. м.Тернопіль.

газета Свобода