Невинні жертви диктаторських амбіцій

Восени 1939 року розпочалась Друга світова війна. Будь-яка війна – це кривава сторінка в історії людства. Через егоїзм однієї людини страждають тисячі, ламаються людські долі, чи не у кожній родині є втрати з тих страшних часів. У всіх війнах найбільше потерпаютьнаймолодші та найнезахищеніші – діти. Вони ще не здатні усвідомити, що батько йде обороняти їхню землю та може більше ніколи не повернутись, зрозуміти чому прокидаються та засинають під звуки залпових вогнів та чому саме на їхню долю випали ці страшні випробування. Мій дідусь є дитиною війни, у розмовах зі мною він часто повторює, що кожного разу, коли бачить щасливі обличчя своїх внучат, його серце починає битись вдвічі швидше, бо дуже тішиться з того, що ці оченятка не бачили того, що бачили тисячі дітей страшними 1939-1945 роками. Але, на жаль, історія має здатність до циклічності. Зараз ми переживаємо чи найтрагічніший період у історії незалежної України – етноцид. Сьогодні на Сході України, на окупованих російськими терористами територіях, вбивають людей за національною ознакою чи наявністю української символіки, виганяють з рідних домівок лише за те, що ті люблять свою країну. І знову ж таки страждають діти. Найбільше моє серце краялось, коли терористи хотіли незаконно вивезти дітей-сиріт з України до Росії. Вражає безвідповідальність директора сиротинця, яка віддала дітей як непотрібну річ. Мені шкода, що темі дітей-сиріт на сході України та, зокрема, у зоні проведення АТО приділяється  мала увага ЗМІ. Як почувають себе, хто, по суті, є соціально незахищеними? Якщо директор чи будь-яка інша відповідальна особа за сиротинець вирішить стати на сторону так званого «ДНР/ЛНР», діти не мають вибору. Їх не можуть захистити, бо нема кому. Покинуті батьками, вони вимушено стають на той бік, який вигідний їхньому керівництву. Коли дитина має батьків, вона знає, що щоб не сталось, їй є до звернутись за порадою,  допомогою, вона весь час відчуває себе під опікою. Та навіть зараз, коли сотні дітей залишились без батька, їх може захистити мати. А як бути сиротам? Хто несе відповідальність за їхнє майбутнє? На жаль, попри всі старання української влади вивезти якнайбільшу кількість дітей-сиріт із зони бойових дій, ситуація залишається складною. Терористи й надалі використовують їх як живий щит.

Діти – завжди невинні жертви диктаторських амбіцій. Вони не можуть ще нести за себе відповідальність, але вже в зоні ризику того, що війна може забрати у них тих, хто відповідає за їхнє життя – батька чи матір. Їхні оченята наповнені страхом та болем. Усе, що воліє кожна дитина війни – це жити так, як живуть її ровесники, не знати, як розриваються гранати чи бачити кров невинних жертв. Вони не можуть вплинути на хід війни, але, на жаль, війна може скерувати  подальший розвиток їхнього майбутнього.

  Наталія Шимків, факультет журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

 

 

 

 

 

 

 

Comments are closed.