Посадити перший медіа-ліс в Україні, то майже, як відро картоплі закопати (фото, відео)

Коли я почула про ідею висаджування медіа-лісу журналістами Тернополя, та ще й далеко за містом, то уявляла все доволі сіро, буденно, короткочасно і пафосно. Бачилося мені це в темному лісі, поміж кущів, недалечко від траси. Слово «ліс» чомусь абсолютно не насторожило і не наводило на думки про тисячі дерев. 

Незліченну кількість разів я бачила в Інтернеті фотографії, де різного рангу чиновники садять дерево: ямка уже викопана, береш лише метровий саджанець, акуратно його встромляєш, хтось тримає, а ти лопаткою, для знимки акуратно закопуєш і прибиваєш табличку з підписом. Вуаля. П’ять хвилин – не більше.

Звісно, ніколи в житті ніяких дерев я ще не садила. Бараболя і вазони вдома – не рахуються. Тому не розчарувалася, що не встигла придбати рукавички. Нігті наманікюрені, то й болота під ними видно не буде, якщо раптом я таки десь вляпаюся. А потримати дерево чи лопату можна і без рукавиць. Вже аж безпосередньо взявшись до роботи, я зрозуміла свою помилку, адже загортати землю доводилося руками…

Проїхали ми повз мої улюблені Микулинці. Востаннє бачила їх рівно 10 років тому, коли лікувала тут ногу в лікарні, що розташована в приміщенні красивого ампірного палацу графів Реїв, з високими стелями, колонами та мармуровими сходами всередині. Серце тьохнуло, сонце засяяло яскравіше. Ми звернули вліво, мимо колишньої забігайлівки «Ялинка», до лісу і виїхали на околицю лісу. Нам показали якесь поле збоку. Отут ми й садитимемо дубочки? Широкоплечий лісник, заступник начальника тернопільського обласного управління лісового та мисливського господарства, пан Ігор, провів інструктаж.

–          Між деревами тримаємо відстань один метр, тобто такий добрий крок. Робота з посадки проводиться, як правило, двома людьми – один копає ямку, а другий ставить саджанець і його затоптує.

Ну, якшо двома людьми, то я одразу ж визначила, кого візьму в напарники – тільки Бориса Машлянку, редактора інтернет-видання «ПроВсе». Серед усіх чоловіків поміж трьох десятків працівників мас-медіа, його я знаю найбільше. І хоч ми не є найліпшими друзями, та й вже два роки час від часу один одного добряче «підколюємо», але без особистої ворожнечі. Принаймні з мого боку. Тому, якщо людина не кусається, а навіть допомагає, то чом би я не запросила її спільно посадити-засадити якогось дуба?

До речі, про дуби. Побачивши відра з мацьонькими саджанцями в них, я зрозуміла, що мої стереотипи про висаджування дерев під час різноманітних пафосних акцій, днів благоустроїв та «суботників», ламаються. Але це якось не розчаровувало. Я ж сюди приїхала не заради фотосесії, а посадити перше дерево в своєму житті. Ведуча з ТТБ Іринка Терлюк жартувала – тепер мені залишиться лише купити дім і народити дітей.

Ну, значить, взялися ми до роботи: знайшли вільний ряд, пробуємо робити перші ямки. Борис впорався швидко – перед ним квадратна глибоченька ямка. А я ніяк навіть на 5 см лопату не можу в землю ввігнати – грунт твердий, ще й заважає коріння від пеньків, які то тут, то там вигулькують серед “поля”. Аж через 120 років лісники обіцяли поповнити ряди цих пеньків, зрізавши і наші дубочки, за умови, що ми таки посадили їх правильно і вони приймуться. Головний лісник цього угіддя, урочища Кривки, сказав, що наступного дня його працівники всеодно перевірять, чи добре ми посадили майбутні дубища. Він показав, що копати квадратні ями метрової глибини та ширини не варто. Достатньо лише запхати «рескаль» в землю, не витягуючи відгорнути ним землю, запхати в щілинку деревце і притоптати. Головна умова – корінь та 3 см саджанця над коренем повинні бути «з головою» в землі. Відколи чоловік відкрив нам такий секрет, робота пішла набагато швидше.

Впроцесі роботи ми встигли і в квітах пофотографуватися, і дати перед камерами інтерв’ю журналістам, які крім фізичної, зайнялися й основною роботою – вели репортажі, «прописували» садівників-лісників, знімали пейзажі та сам процес народження першого в Україні медіа-лісу.

Я для себе зауважила, що така фізична праця, та й просто спільний виїзд із запиленого, загазованого міста – до сонця та лісу, зближує людей. Адже попри те, що головний лісник управління радив розбиватися на пари, ми всеодно всі були поруч, ходили туди-сюди між рядами «в гості», спілкувалися, допомагали, обмінювалися саджанцями, ділилися смачною рибною юшкою, яку завбачливо наготували нам господарі угіддя, і весело обговорювали цю спільну працю та її наслідки, дорогою додому. Вирішили, на День журналіста, приїхати сюди, аби подивитися чи всі деревця прийнялися та побачити плоди своєї праці. Журналісти жартували, що кожен впізнає свій ряд навіть із закритими очима і навіть через десятки років.

Не знаю, хто як, а я поверталася додому в гарному настрої, рада радісінька, з усмішкою біжучи центром до маршрутки, аж перехожі оглядалися. Байдуже! Я сьогодні посадила перших кількадесят дерев у своєму житті. І хай цей процес мало чим відрізняється від висаджування картоплі у селі, але, на відміну від плантацій раю для колорадського жука, тут результат я зможу споглядати в любий час протягом довжелезних 120 років. Адже саме стільки призначено “жити” цим деревам до того, як їх спиляють, сказали лісники.

Люба Вовк, новини Тернополя “Погляд”, фото, відео Борис Машлянка

Нагадаємо, Понад тисячу дубів посадили тернопільські журналісти

загрузка...

Comments are closed.