Старий Парк Слави

Щороку регулярно у славному місті Тернополі в певний час відбувається конфлікт між силовиками і патріотично налаштованими тернополянами. І жодний склад міської ради не може рішитися на виправлення ситуації.

А справа ось у чому. Святкування «дня побєди» Москви над Берліном приходить щороку. І певна частина населення міста плюс чиновники (добровільно-примусово) – на догоду, реверансуючому в бік Москви, Києву – спішать на покладання вінків. Та ще й норовлять помайоріти червоними прапорами.

Мабуть комуністи забули, що вони із своїми прапорами тут у приймах і що толерантні тернополяни мовчки до пори до часу мовчать.

Але були часи інші. Цей парк колись називася Новим, як оповідала колись моя бабуся. Із часом він став Старим. Але владі, яка прийшла на багнетах, здумалося назвати його Парком Слави, звісно ж своєї слави. Влада минулася, але признаки її окупації залишилися. Саме вони і спричиняють постійний конфлікт.

Вихід позбутися цього конфлікту, є. А саме: корінним тернополянам пригадати історію теперішнього пагорбу Слави. Його було насипано на честь 300-річчя Берестейської Унії у 1896 році. І тому слід встановити показну табличку, щоби натякнути, що корінні мешканці міста теж мають трошки прав у Тернополі.

Далі. Оскільки напис СЛАВА ГЕРОЯМ на пагорбі  таки є, то чому би українців, як теж «трохи» брали участь у війні, теж не вшанувати? Я розумію, що совітські герої тільки за собою застовбили право геройства, а всі інші – «пасобнікі» і «фашисти». Але це – позиція окупанта. Ми де-юре окупації позбулися, а все інше залишилося? А чи позбулися?

Ось тут і кульмінація! В парку непропорційно розміщено погруддя радянських солдатів, адже місце навпроти них – пусте. Чому би міській владі не довести свою проукраїнськість встановленням в правій стороні погрудь українських повстанців і дивізійників – уродженців Тернопільщини? А могили, які там залишені, якщо це могили – перенести на Микулинецький цвинтар. Там є місце, де поховані радянські солдати, от і туди перепоховати. Це – парк, тут граються бігають діти і перетворювати його на цвинтар негоже – ні для живих, ні для покійників.

Звичайно ж, я не сподіваюся, що зразу ж все так і буде, адже ж сміливцю буде на горіхи і з промосковського Києва і зі всіх сторін, але хто зна…

Спитаєте, чому зараз згадав про це, адже ж  до «Дня Пабєди» ще отого, скільки часу? Саме так! Саме зараз! Поки є час. Щоби не чекати нових мордобоїв. Щоби не казали, що не попереджав).