Принадливий Тернопіль. Зона комфорту Ірини Юрко

Тернопіль – це моя життєва віха-втіха. Ми разом з 2005-го. Дванадцять років тому в крайній день для подачі документів на навчання у Тернопільський педагогічний я встигла і була зарахована в списки. Відтак почалися 5 років “Дружби”. Гуртожиток №2 був схожий на коктейль з молодих людей-доїжджаючих. Гримучий такий коктейль. Там сумували і хвилювалися тільки під час сесії, решту часу робили собі добре.

Вікно нашої кімнати відкривало панораму вулиці М. Кривоноса, доволі нудну. Мені ж найбільше подобалося в парку Топільче – через тишу і затишок. Особливо чарівно там восени: люблю переносити на світлинах з парку додому ту суцільну помаранчу дерев. І байдуже, що в кадр інколи потрапляли роздратовані двірники з віниками і сповненими листям чорними кульками.

Парк “Топільче”.

Потім впродовж одного року я знімала квартиру на вул. Злуки. Словом, церква, аптека, багатоквартирний будинок, магазин і ставимо все на повтор – ось вам пісня про БАМ (“Байкало-Амурська магістраль”, серйозно?). Загалом цей масив нагадує мені масштабний пам`ятник промисловості, яка з Тернополем не відбулася.

Маю досвід постійного місця проживання на так званому “Цукровому”. Цю околицю ще називають “Березовиця” – такий собі масив-утопія, де місто ще не полишило свого кордону, а смт не почалося. Чимало з краєвидів тут нагадують ілюстрацію до підпису “Так виглядає світ без наркотиків”. Надто руїна навпроти екс-Цукрового заводу. Особливого шарму цьому масиву час-від-часу додають ромські табори. Зізнаюся, мені сильно подобаються роми – за стан душі. Ці люди наче антоніми до тернополян. Їх не бентежить водій маршрутки, ціна на проїзд\ліки\їжу, субсидії, завелике взуття, одяг не по погоді, ані плями на ньому. Ромам байдуже, що робить і чого не робить для них влада села\міста\країни і навіть ЄС якщо хочете. Здається, вони радісні за будь-яких обставин. Бо вони роблять те, що хочуть і ні на кого не сподіваються?

Чому мені завжди хочеться повертатися в це місто? Тут моя зона комфорту, тут мої внутрішні захисні мури, яких ніхто не бачить, але я собі знаю.

Люблю Тернопіль за те, що тут спокійно можна тинятися вночі. Винятки звісно бувають, і ясна річ – береженого Босх береже, але гопніки вже не ті…  Або їхати велосипедом посеред порожньої Руської на світанку – розкіш на рівні з володінням останньою версією айфону.

вул. Руська.
вул. Валова.

Тернополян люблю (може, не повірите, але це вже ваша справа) – за байдужість до незнайомих. Тут не звикли оглядати перехожого з ніг до голови, коли він може це помітити. У Луцьку, наприклад, так роблять – сто-п’ятсот разів спостерігала таке на собі.

Проспект С. Бандери. Суворий водій або Песику моторошно дивитися, як кермує його господар.

Тернополяни готові до всього, компетентні у всьому, хто винен – знають на 100%, – це я про тернопільський сегмент Facebook.

Лайфхак від Ірини Юрко про те, як не знудитися в цьому місті: проходити звичний щоденний проміжок із пункту А (приміром, робота) до пункту Б (дім) різними стежками. Наприклад, перейдіть на інший бік вулиці, якою йдете кожного дня. Роззирніться і щось обов’язково вас здивує. Місто розповідає, коли до нього уважні.

Тернопіль любить тих, хто залишається. Хто любить його. Хто не скиглить. Я теж таких люблю.

Ірина Юрко.

Тернопіль’2005 – Тернопіль’2017.

Comments are closed.