“Живий” стелаж та крісло боса – у кабінеті режисера тернопільського драмтеатру
Кабінет у головного режисера Тернопільського драматичного театру В’ячеслава Жили – місце незвичайне і контрастне. Розміром він такий, як у будь-якого чиновника міської ради. Але простору і світу в ньому стільки, що здається, наче зараз тут не один режисер і ти, а усі покоління акторів театру і всі його гастрольні сцени.
Кожен метр приміщення так густо просякнутий своєю філософією, історіями і творчістю, що потрапивши сюди у перші хвилини просто розбігаються очі.
Перше, що кидається у вічі, коли тільки-но переступаєш поріг – величезний, старенький, світлий диван під стіною, праворуч від довгого письмового стола.
Мабуть на ньому відбуваються якісь творчі театральні наради до світання? Чи він тут для того, аби актори і режисер почувалися, як сім’я перед телевізором у недільний вечір – затишно та неофіційно?
– Та не фотографуйте, то старий диван зі спектаклю, – сміється режисер В’ячеслав Жила.
Після такого світлого дивана погляд притягує чимала “темна пляма” на столі – попільничка у вигляді оголеної жінки (сантиметрів тридцять у висоту), яка сидить у “позі лотоса”, спиною та іншими “задніми” частинами тіла до відвідувачів кабінету.
Я спочатку якось аж незручно чулося, бо ця попільничка стояла між мною і режисером, наче постійно нагадуючи, що театр – місце творчості, розкутості та богемної атмосфери…
Посміхнув стелаж для апаратури: якихось чи то магнітол, чи то ДВД-програвачів.
Він дуже нагадував стелажі для закруток у бабциному льохові. Ну, або татові полички в підвалі. Чотири ніжки – з дерев’яних рейок і три великі полички. Якщо стелаж порухати – він “ворушиться”, як желе на тарілці. Одним словом – “живий”.
Із загальної творчо-атмосферної картини кабінету, з його цікавим диваном та по-театральному задрапірованими гардинами на вікнах, випадає хіба велике шкіряне крісло на коліщатах – як у модних босів чи крутих офісних менеджерів з російських серіалів.
Розмовляючи зі мною, широкоплечий В’ячеслав Миколайович (добре вписавшись в крісло не лише завдяки статурі, а й завдяки шкіряній, як крісло, куртці) час од часу гойдався на ньому, зачіпаючи спинкою “живий” стелаж. Останній, схоже, звик до таких “штурханців”, тому два-три рази погойдавшись вліво-вправо, зупинявся не згубивши жодної статуетки на верхній поличці.
Направду, є що роздивлятися у цьому дивному та загадковому кабінеті. Але схоже, що кожна річ тут на своєму місці. Так, спілкуючись про останню прем’єру в театрі, ми звертали увагу на одну з багатьох світлин, яка ілюструвала давнішній виступ театру у Польщі. А за кожною ж світлиною тут – своя історія, своя прем’єра, яких театр набачився чимало…
Коментарі вимкнені.