Я не хотів бути “бандерівцем”, – Федір Клепач з Тернопільщини

Клепач Федір, син Максима і Сімори Мотри, народився 20 квітня 1890 року в селі Дзвиняча, Вишнівецького району, Тернопільської області, українець, 3 кл.  школи, рільник, невійськовий, жонатий. С/о  Вишнівецького РВ НКВС – “Клинок” від 5 червня 1945 року.

«Я, Клепач Федір, син Максима і Сімори Мотри, народився в сім’ї заможного селянина. В батька мого було 10 га землі. В одній хаті нас жило 14 душ: батько, мати, старша від мене сестра, яка вже була в цей час замужня, друга сестра, яка зараз замужня в селі Ридомель за Кулінічем Петром, молодший брат, який зараз проживає в с. Звиняче і я. Крім цього швагер з 5-ма дітьми. Був ще наймит і кухарка. Коли мені було 7 років, я почав пасти худобу. Маючи 9 років, почав ходити на науку до сільського дяка. В 1900 році я записався до народної школи, яка містилася в с. Залісцях, де в 1903 році закінчив 3 кл. В школі вчився посередньо.  Після закінчення школи, почав працювати на господарстві. В 1905 році помер мій батько. Тоді швагер забрав свою частину і відділився. Я почав господарити з матір’ю. В 1907 році я одружився, взявши за жінку Чорну Марію з родинного села. В 1911 році був покликаний в армію, але з огляду на те, що мати була стара, а брат малий, мене в армію не забрали, а залишили опікуном. В 1912 році в місяці вересні я поїхав до Аргентини. Там я хотів заробити грошей та купити більше землі. В Аргентині я був до 1914 року в провінції Курдова (Кордоба) при станції Оліві. Працював у господаря. За цих два роки я заробив 500 рублів царськими грішми. В 1914 році прибув додому. В місяці липні цього року з вибухом світової війни, мене змобілізували в армію. 19 липня мене приділили в 642 Волинську дружину, яка тоді стояла в місті Крем’янці. Тут нас обмундирували і після 18-денного постою відправили на фронт. Я попав у склад охорони штабу корпусу, який тоді стояв у селі Верба, Дубенського району. Там ми простояли до місяця січня 1915 року. В цьому місяці цілий наш корпус пішов на передову лінію в місті Жаб’є на річці Дунаєць, де я пробув до 25 березня. В цьому місяці моя частина залишила передову лінію і відправилась в тил фронту. Тут ми поправляли дорогу з міста Тарнова до Домброви. 18 квітня 1915 року нас знову кидають на фронт в напрямі села Мехни над річкою Висла. По трьох днях перебування, під час наступу, я попадаю у полон. При цьому був легко контужений. Німці, до яких я попав у полон, нас, полонених, відставили в місто Боснію, звідки по короткому часі нас перевезли в місто Відень. Тут нас подержали кілька днів, а опісля загнали у лагер, який поміщався у місті Тироль. Всіх нас було 45 тисяч самих руських вояків. В місяці листопаді частину полонених з нашого лагера, в тому числі й мене, забрали і повезли під італійський фронт, де ми працювали при направі доріг. В половині місяця грудня я втікаю з роботи і хотів перебратися в Італію, однак під час переходу німці мене зловили і відставили в місто Люблін, де присудили 21 день арешту. По відсидженні моєї кари мене забрали в місто Ходорів, де я працював на залізниці. В місяці січні 1916 року я захворів на тиф, після чого мене відвезли в лікарню в місто Стрий. Там я пролежав до місяцяця березня. Після вилікування мене знову привезли в місто Ходорів на роботу. Попрацювавши трохи, я втікав додому. В околиці містаЗборова, мене зловили німці і привезли в міста Бережани, де я просидів три тижні в тюрмі. Після цього мене відправили на збірний пункт в лагер “Доліна”. В місяці серпні мене відправили в лагер “Чот” у Мадьярщину. З цього лагера в місяці жовтні мене забрали й відправили в гори Карпати, де я працював при вирубі ліса, аж до місяця квітня 1917 року В цьому місяці нас забрали під Румунський фронт, де ми працювали на продуктивній станції. В місяці  листопаді нас знову забрали в гори Карпати, де ми працювали до місяця квітня 1918 року. В цьому місяці я втік від роботи в Румунію. В місті Бекачі я зголосився на жандармерію. З жандармерії мене відправили в міста Яшні до консула. По тижневі часу консул мене з документами, які виробив, відправив до начальника (воєнного) в місто Крем’янці. В Крем’янець я явився на початок червня. Тут дали мені тимчасовий воєнний білет і відпустили додому. Прибувши додому, я взявся до праці на господарстві. В 1921 році померла мені мати. З огляду на те, що в нас не було дітей, я в 1928 р. взяв собі за вихованку дочку жінчиної сестри Катрук Наталку. В 1929 року у моїй хаті заснували читальню “Просвіти”, якої я став членом. В 1930 році в селі заложили кооперативу, в якій я був касієром. В цьому році я судився зі жидом Гольдманом Яковом, в якого я пожичив 500 зл. і не хотів давати такого проценту, який він від мене вимагав. По перегляді справи судом, вийшло на мою користь. В 1931 році в селі закрилась кооператива з огляду на те, що не було жодного прибутку, а в 1932 року польська поліція закрила читальню “Просвіти”, забравши всю бібліотеку. В 1933 року я одружив свою вихованку. За зятя прийняв Рудого Федося зі ссела Звиняче і разом з ним працював на господарстві. За Польщі я весь час був прихильником радикальної партії і виписував газету “Громадський Голос”. З приходом більшовиків у 1939 році мене зачислили в “куркулі”, внаслідок чого наложили великі податки. В 1940 р. через це, прийшло до сварки між мною та зятем, який не хотів працювати на мене, як на “куркуля”. В 1941 році зять пішов у ЧА. З приходом німців 2 липня 1941 році я поступив у сільську поліцію. Через кілька днів після приходу німців, поліція зловила на хуторах Чорнобая Антона, який скривався від німців тому, що був під час більшовицької окупації головою с/ради, а потім завідуючим колгоспу. Коли його привели в село, то селяни сходилися і кожен бив стільки, скільки хотів. Він повісився на своєму паску в камері. При побоях Чорнобая я був присутній. При кінці місяця серпня 1941 року прийшов наказ здати зброю всім поліцистам і розійтися по домах. Так і сталося. Вдома я дальше працював на господарстві. В місяці листопаді додому вернувся мій зять, після чого ми знову стали сваритися. В 1942 року я з ним побився, внаслідок чого справа пішла до суду. На суді мені присудили 3 діб арешту, а йому 12-ть. З Вишнівця нас арештованих відправили у Крем’янець, де ми в тюрмі відсиділи свою кару. Повернувшись додому в місяці квітні, зять від мене відділився. Я відпустив йому одну кімнату, але він хотів половину хати й тому подав мене в суд. Суддя приїжджав на місце і справу виграв я. В місяці серпні 1943 року вночі до мене прийшов Гнатюк Савка з мого села і сказав, щоб я віддав зброю. Я сказав, що зброї не маю. Тоді він зробив ревізію на господарстві й відійшов. Був у цивільній одежі. Зброї біля себе не мав, мав лише електричну ліхтарку. Коли я вийшов за ним надвір, то там побачив ще двох, але їх не пізнав. На другий день рано я пішов до старости села, яким був тоді Коваль Іван і сказав йому, що вночі приходив до мене Савка за зброєю. При цьому я різно називав Савку. Староста порадив мені нічого не говорити, бо може бути погано. Через один день після цього увечері до мене прийшов десятник і сказав, що мене покликають воєнні до старости. Я в цей час був у другій кімнаті й десятник мене не бачив, а жінка сказала, що мене нема вдома. Коли він відійшов, я, подумавши, що це в тій справі, втік з хати. Пішов на поле і переночував під півкопою. Коли я рано вийшов у свій сад, то жінка сказала, що приходили за мною воєнні й сказали, що як не скривався б, всеодно знайдуть. Я нічого жінці не сказав, лише пішов здому. Вийшов за село і хотів іти в район до німців, бо партизанів став боятися. Так і рішив та пішов у Вишнівець. Там в першу чергу зайшов до шевця, поладнав чоботи, а опісля зайшов до знакомого мені фірмана Мисійчука Івана. Його я застав на подвір’ю і розказав цілу історію зі мною. Він порадив мені зголоситись на жандармерію. В цей час до нас підійшов Волошин, який був раніше комендантом украйнської поліції, і я разом з ним пішов на жандармерію. Начальником жандармерії був тоді Старабаба. Я йому через переговорщика – поляка розповів, що до мене вночі приходив Гнатюк Савка з мого села і вимагав зброї, якої в мене не було. Я сказав йому, що не маю, але він зробив ревізію і відійшов. Був вбраний у цивільний одяг, без зброї, з електричною ліхтаркою. Коли я вийшов, там побачив ще двох жандармерів, але їх я не знав. На другий день про це розповів старості. Через два дні до старости приїхали два воєнні, які покликали мене туди. Однак я не пішов, а втік сюди і хочу тут жити, бо боюсь “бандитів”. Він це все списав і спитав, чи я знаю де живе Фармагей Іван. Я йому відповів, що Фармагей живе на хуторах від села Ридомля. При кінці начальник мені сказав, щоб йти до старости міста Вишнівця, який дасть мені квартиру. Однак я вже мав квартиру в Мисійчука Івана. Тоді він дав мені записку, з якою я мав звернутися до завідуючого фільварку Коростовського, щоб прийняв мене до роботи. На фільварку я працював 9 днів. В той час німці з мого села привезли 10 осіб, які  рівнож працювали у фільварку. По короткому часі з них декого пустили додому, а декого забрали в місто Крем’янець. По 9 днях я пішов до Мисійчука і разом з ним працював біля коней. На початку місяцяця листопада Вишнівецький ляндвірт їхав додому на відпустку і брав зі собою робітників. Я зголосився і поїхав з ним у Німеччину. В Німеччині я перебував у кресі Герліц в селі Рауші. Працював при господарстві до місяця квітня 1944 року. З огляду на те, що в того господаря було мені погано, я зголосився в “арбайтсамті”, який направив мене до другого господаря Бальц в село Штанхерке. В нього я працював біля худоби до місяця лютого 1945 року. Цього місяця господарі виїжджали вглиб Німеччини. Я поїхав також. Заїхали ми в місто Лейбау, де просиділи два місяці. Після цього виїхали в міста Шелінди, де нас захопила капітуляція Німеччини. Це місто зайняла польська армія, яка дуже перепитувала за українцями з Волині. Я в той час зробився поляком і носив польську ознаку “Р”. Три дні після капітуляції я виїхав додому до м. Брест-Літовськ. Їхав “поляком”, а тут виробив документи українця і 2 червня приїхав додому. 4 червня 1945 року більшовики робили на село облаву, під час якої арештували мене і привели до канцелярії с/ради. Тут спитали мене, в яких місцях Німеччини я перебував, провірили документ і відпустили додому з тим, щоб на 6 годин вечора явитися на НКВД у Вишнівець. Я пішов. На НКВД цілу ніч чекав на начальника. Рано прийшов начальник і взяв мене на слідство. Називався Євдохін. Він розпитував мене, де я перебував у Німеччині і чому виїхав. Я сказав, що в Німеччину з німцями поїхав тому, що боявся “бандерівців”. Після цього він доказував мені, що я вбив Чорнобая Антона. Однак я сказав, що я його не вбив, а він сам повісився. Тоді він сказав, що Гнатюк Павло, Гнатюк Петро, Булига Текля, Семинюк О., Бугай і Вегера Г. (всі засуджені ) доказували на слідствах, що Чорнобая вбив таки я. При цьому зазначив, що, коли не буду признаватися, то мене чекає те саме, що й тих людей. На цьому покликав до себе Огурцова (слідчий ОББ), передав мене йому, а сам відійшов. Огурцов дальше питав мене це саме, що начальник. Крім цього питав чи я був в українській поліції напочатку німецької окупації. Я вкінці признався, що був в українській поліції і брав участь в побоях Чорнобая, але його не вбив. На це я ставив свідка Ліканора зі села Бодаки, Вишнівецького району, який в той час був у селі Звиняче і був присутній при цьому. Це мені помогло. Пізніше Огурцов доказував, що я був разом з німцями в селі Млинівцях, як його палили. Я це заперечив. Він списав протокол, який я підписав. Після цього він сказав, що коли не хочу гнити у тюрмі, то мушу погодитися на співпрацю з НКВД. Я погодився, рятуючись від тюрми. Огурцов дав мені підписати “Росписку”, яку я підписав псевдом “Клинок”. В “Росписці” говорилося, що про цю справу не сміє знати моя родина, ані ближчі приятелі. Всі доноси мав подавати усно, а не писати. Для маскування у будинок НКВД заходити не вільно, щоб не розконспіруватися, а контактуватись мали щопонеділка на базарі, або в селі. Коли буду на базарі, то мав дивитися за Огурцовим. Коли побачу, мав іти за ним, але не говорити нічого. Так мав зайти на вулицю, яка веде на Старий Вишнівець. Там є розвалений будинок, отже зайти в цей будинок і там з ним говорити. Перший раз дав мені завдання розвідати хто є в селі з партизанів, хто з населення ставиться вороже до рад. влади, хто помагає партизанам, куди вони заходять. Щоб одержати всі ці матеріали і, щоб ніхто не зорієнтувався, дозволив мені ставитися вороже до більшовиків. Все це мав розвідувати при горілці в товаристві, від родини і від товаришів. Прикінці сказав, щоб на другий тиждень вже привезти матеріали. На другий тиждень в понеділок, я приїхав на базар по умові, і стрінувши Огурцова, зайшов з ним в цей будинок. Цей раз не сказав йому нічого, бо нічого не довідався. Він сказав, щоб я через два тижні знову прибув на стрічу і обов’язково привіз матеріали. Друга стріча відбулася в цьому самому місці. На цій стрічі я сказав Огурцову, що Ковальчук Микола, Семенюк Семен і Гнатюк Ф. часто збираються увечері, п’ють горілку і співають “бандерівські” пісні. Він це записав і сказав, щоб на другий раз мати більше матеріалів про цих людей. На третій стрічі, яка відбулася через тиждень, я розказав йому це саме. Цей раз він сварився і казав, що, коли буду так дальше працювати, то скоро наложу головою. На четверту стрічу він прийшов до мене додому. Тут розпитував мене, хто за німців перепроваджував зі селянами військовий вишкіл і хто був станичним. Я сказав, що вишкіл перепроваджували: Мельничук Юрко, Іванчук Олександра і Семенюк Антін, а Михальчук Ліканор був господарчим. Він це все записував і назначив мені стрічу через тиждень на базарі. На цій стрічі я йому доніс, що розвідав від Чорного Віктора, що його зять Гнатюк Савка, працював у Організації секретарем та, що Катрук Панас провадив військові вишколи. Огурцов це записав і знову вимагав більше матеріалів. Слідуюча стріча відбулася через два тижні. Тоді я не подав жодних матеріалів. За це грозив мені тюрмою і більше стрічі не призначував. При кінці місяця вересня до мене додому прийшов Огурцов з Паращуком (о/у ОББ). Огурцов питав, чи я маю які матеріали. Я сказав, що не маю жодних. Тоді він сказав, що більше зі мною діла не буде мати, а як буду мати які матеріали, то подати Паращукові. Зараз Паращук казав збирати матеріали, а він буде приходити в село і забирати. Після цього випили літру горілки і пішли в село. Через два тижні Паращук прийшов до мене і вимагав матеріалів. Тоді я подав йому ще раз все те, що раніше подавав Огурцову. При відході сказав, щоб я на другий раз мав свіжі й більше метеріалів. На слідуючій стрічі я сказав Паращукові, що Казмірчук Поля і Михальчук Надя мали за німців зв’язки з партизанами. Він записав це і відійшов, не давши жодного завдання.

 22 жовтня 1945 року мене район назначив головою сільської ради. Після цього Паращук почав вимагати від мене більше матеріалів, тому що я працюю головою і можу багато дечого розвідати. Але з огляду на те, що нових матеріалів не було, а те, що було, вже подав Паращукові, я не доносив нічого. До того, Паращук не дуже на мене натискав, а пив тільки горілку. В місяці грудні 1946 року я одержав від українських повстанців записку, щоб зібрати в селі 6000 крб., 10 пар білля, і 2 шинелі, або матеріал на дві шинелі. Цю записку мені вручила Новосад Олянка з Звиняцьких хуторів. В той час, коли я одержав цю записку і ми вдвох зі секретарем її читали (це було в сільській раді, прийшов уповноважений з району по технокультурі). Я йому вручив цю записку, і сказав, щоб передав її 1-му секретареві райкому КП(б)У Агеєву. По декількох днях в село приїхав начальник РВ МВС Боков і начальник РВ МДБ Харламов. Вони розпитали, хто приніс до мене цю записку. Я їм розповів як було. Після цього вони сварилися зі мною, чому я записки не приніс сам, а передавав через районного працівника і вже про неї знає цілий район. Тоді вони заборонили мені говорити про це, або подавати подібні записки через районних працівників. Сказали, щоб я гроші для партизанів давав, записуючи, хто скільки дає, а коли прийдуть партизани по гроші, повідомити їх. До цього припоручили мені підшукувати спеціального гінця, але я його не знайшов. Грошей не збирав. На початку січня 1947 року до мене прийшли партизани і дали наказ, щоб до 10 числа зібрати всі гроші. Я за цей час зібрав 1370 крб. Паращука одночасно повідомив, що 10-го мають прийти партизани по гроші. Цього дня Паращук робив засідку на вулиці, однак ніхто не прийшов. По гроші партизани прийшли аж 17 січня і тоді забрали їх. Про це я повідомив Паращука. Він сказав, що коли прийдуть другий раз, то щоб в якийсь спосіб взяти в них рукавичку, або яку небудь іншу річ і скоро повідомити його, то він візьме собаку і в цей спосіб їх знайде. Тоді я сказав, що по гроші приходив Росіцький Данило зі села Малий Кунинця. Скоро після цього знову прийшли до мене партизани і забрали решту грошей – 1300 крб., 4 пари білля і одну шинелю. Взяти мені в них того, що казав Паращук, не вдалося. Решти грошей казали партизани вже не збирати. При кінці місяця лютого 1947 року в село прибув Паращук з оперуповноваженим РВ МДБ Боковим. В канцелярії сільської ради Паращук сказав, що всі матеріали буду тепер подавати Бокову. Одночасно Боков списав всі матеріали, які я подав Паращукові. Після цього у моєму селі не було жодних проявів роботи партианів, тому я не мав про що доносити. Час від часу Боков питав, чи в мене не були партизани, але я відповідав, що в мене не було нікого. 15 липня вночі хтось стукав і казав відчинити. Мене в цей час не було вдома. Жінка наробила крику і не відчинила. По кількох днях прийшов Боков і я йому про це розповів. При кінці місяця серпня знову хтось стукав до мене до хати вночі. Я спав тоді на горі. Жінка також тоді не відчинила. Про цей випадок я рівнож повідомив Бокова. 21 листопада, під час вивозу селян на Сибір, я підписав акти на вивіз родини: Гнатюка Федора, Семенюк Харитини, Фармагей Анісі. На початку місяця грудня більшовики арештували секретаря сільської ради, після чого я підписав акт на вивіз його родини на Сибір. 21 грудня, під час голосування, мене район скинув з поста голови сільської ради. Причина не відома. Останнім часом я не мав жодних вказівок від Бокова.  Оце все що я можк розповісти про свою роботу на  Вишнівецьке РВ НКВС.»

Дня, 29 січня 1948 року.

 МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ