Подвиг простої тернопільської дівчини

На відстані не більше дванадцяти кілометрів від мальовничого містечка Теребовля, що на Тернопільщині, розміщене село Ілавче, яке дуже багате своєю історичною цінністю. Не раз воно зазнавало ворожих нападів татар, турків, поляків, німців, совітів. Але ворожі сили ніколи не могли поставити місцеве населення героїчного села на коліна, бо жителі постійно були налаштовані у свою незалежність від ворогів і володіли великим національно-патріотичним духом. Вже на початку 1909 року у них була збудована хата-читальна, де розміщувались тисячі українських книг, там були гуртки для дітей, молоді, а вечорами збирались старші люди. У 1910 році місцевою інтелігенцією було написано і видано книжку про історію рідного села. Часто в хаті-читальні проводили різні культурно-патріотичні заходи. В селі заснували духовий і струнний оркестри. Працювали в селі хоровий, драматичний та історичні гуртки для молоді. Активно діяли товариства “Січ”, “Луг”, “Сільський господар”, “Сільський кооператор”, “Згода”, “Рідна школа”, “ Вогнева сторожа”, а при церкві дітей навчали катехизму. З польської влади у 1929 році було поставлено пам’ятник першій світовій війні, де були нанесені прізвища односельчан, які загинули. У 1918 році коло села був бій у якому загинуло коло 40 січових стрільці. А місцева “Просвіта” села нараховувала коло двісті членів, з яких енкаведисти заарештували 96 молодих хлопців і дівчат. Але саме більше село зазнало бід від злочинних дій енкаведистів.

1945 рік. Майже кожного тижня облави, бої, загиблі люди. А патріоти гинули, але не здавались, боролись за свою свободу.

Чотири повстанці, а саме Руслан Василь, псевдо “Острий”, Зеленський Іван – “Птах”, “Видій Іван – “Буря” і “Махно”, після десятиденних переходів, втомлені, голодні, пізнім вечором прийшли до домівки Івана. Вони подали секретний сигнал і сестра Ганна пустила їх до хати. Вона була дуже рада зустрічі з рідним братом, бо він вже місяць не подавав про себе звістки. Батьків на цей час не було, бо вони навідались у сусіднє село до хворих родичів. Хлопці, помились, переодягнулись, повечеряли і лягли перепочити. Ганна не спала, а все прислухалась, чи часом ніхто не підходить до хати. Вона добре знала, що у селі повно зрадникі, які за зраду хочуть нажитись. Так і сталось. Один з недалеких сусідів, побачив як з лісу вийшло чотири повстанці озброєні і пішли до Степана. Тоді він відразу побіг до райцентру і все доповів. Група з тридцяти озброєних чекістів виїхали у село. За два кілометри зупинились і пішли групами, щоб перекрити всі виходи з будинку. Була третя година ночі, як раптом Гання почула підозрілий шум і розбудила хлопців. Вони швидко вилізли на гору. Ганна — двадцятирічна дівчина зачинила на колодку вхідні двері. Коло хати під вікнами почувся шум і крики та лайка: “Открой бандит дом і не прачся от нас. Ти нікуда от нас не уйдьош. Всьо равно убйом всех”. Через декілька хвилин почали виламувати двері і розбивати вікна. Хлопці причаїлись на горищі. Ганя побачивши безвихідне положення, швидко схопила сокиру і з усієї сили нанесла удар першому нападнику, що увірвався до хати. Він скривавленим впав на землю. А другий енкаведист у цей момент відкрив вогонь з автомата і повністю прострелив молоду дівчину. ЇЇ ще живу, вже розлючені вороги витягли з сіней на двір. І всі почали добивати ногами, прикладами, наносячи удар за ударом і голосно кричали нецензурні слова. Гання конвульсивно вмирала. А вороги тим часом нишпорили по всій хаті, все перевертаючи і розбиваючи. При спробі з’ясувати, чи є хтось на горищі, автоматична черга скосила другого червоногвардійця. І тоді розпочався бій. Він був важким та для повстанців останнім. Енкаведистам здавалось що на горі засіло більше десяти повстанців. Але їх було тільки чотири. І швидко почали кінчатися набої. Вороги тим часом з усіх сторін підпалили будинок. І через деякий час пролунало одночасно чотири останніх постріли. Ніхто з них не став на шлях зради, ніхто з них не просив у ворогів пощади. Так герої закінчили свій бойовий шлях, шлях мужніх українців-борців за волю рідного краю, за Тернопільщині, за Україну. А поряд з палаючим будинком лежала Ганна з відкритими очима, які дивились на ворогів, на своїх катів з зверхністю і зухвалістю, наче промовляючи: “Вам нас не перемогти!”. Її героїчний вчинок — це подвиг простої української дівчини, яка не стала перед ворогом на коліна, яка не пішла на зраду всього брата та його побратимів.

А в день вже прибув батько, Видів Степан. Він розгорнув згарище, дістав останки чотирьох героїв і поховав недалеко від згарища. За місяць часу знайшов свою ганебну смерть і сексот “Ч”.

Смерть сина і доньки — безмірна втрата для батьків. Як вони плакали, для них була велике душевне горе, біль і страждання. Але їхні діти загинули за Україну, за наш рідний край. У 1990 році їх всіх перепоховали на цвинтарі у рідному селі.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ