Штаб-криївка СБ ОУН в селі Бодаки, що на Вишнівеччині, активно діяла три роки. Частина восьма

Матеріали підготував на основі  матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області 

ВОЗНЮК ЯКІВ ТИМОФІЙОВИЧ  В цій криївці, що була в мого батька коло хліва, постійно були хлопці  з СБ ОУН Вишнівеччини. У 1944-1945 роках кожного місяця по декілька разів навідувався «Зірка» – районний керівник СБ ОУН.  Хто такий «Зірка», звідки родом і його діяльність у повстанському русі на Вишнівеччині.

“ Я, Бойчук Юрій Петрович народився 21 грудня 1921 року у невеличкому селі Паньківці, що на Кременеччині. Мій батько, Петро Андрійович Бойчук, вже при совітах проживає в селі Якимівці Велико-Дедеркальського району. Ще за Польщі, коли мені було два з половиною років, мама залишила мого тата і забрала мене та мого старшого брата, виїхавши на чужу квартиру. Маму мою звали Єфросінія Іванівна. Літом 1924 року вона вийшла заміж вдруге за Нежинського Григорія Яковича. Вони тоді поселилися у селі Бережцях Кременецького району. Її другий чоловік і мій вітчим працював бугалтером і добре заробляв. Мій старший брат народився  14 вересня 1911 року і добре вчився. Він любив багато читати. У вітчима було багато українських книжок про історію України. Сам він колишній офіцер Армії УНР, був поранений і в 1921 році повернувся на Кременеччину. За царської влади закінчив Львівський університет. Він нам багато розказував за Україну і постійно казав, що всі українці повинні боротися, щоб мати свою державу. У селі Бережцях він тоді заснував “Просвіту”. У 1936 році мій вітчим поступив в ОУН, а мій старший брат у 1938 році. Я у 1928 році пішов у школу в перший клас в своєму селі. Провчившись чотири роки, я потім почав навчатися у Кременецькій гімназії. У 1933 році мій вітчим захворів і перестав працював. Мама не мала грошей, щоб платити за моє начання в Кременецькій гімназії і я покинув вчитися там. У вересні я приїхав у Вишнівець та почав навчатися у ремісничій школі на слюсара. Це було однорічне навчання. Я отримав документ про закінчення і поїхав назад в Кременець За цей рік я познайомився з багатьма хлопцями та дівчатами Вишнівеччини.

У вересні 1939 року Польщі не стало. Прийшли радянські комуністи і відразу розпочалися арешти патріотично настроєних українців. Хтось доніс у жовтні на мого брата. Його заарештували пізно вечером 24 жовтня  і відправили в Кременецьку тюрму. Його там тримали дві неділі і мамі не дозволяли з ним зустрітися, тільки раз дозволили передати йому харчі. Потім його відправили у Дубинську тюрму. На початку січня 1940 року нам прийшло повідомлення про те що його вбили в тюрмі енкаведисти на допитах. У мене ще був брат від другого браку мами. Народився він у 1926 році  18 травня. Звали мого брата Олександр. Батько виховував його як націоналіста. Він завжди ще малим ходив у вишиванці і знав багато віршів Тараса Шевченка. Коли мій вітчим захворів, то ми переїхали жити у Кременець. У мого вітчима була своя хата у Кременці, в якій жили його батьки, але вони вже повмирали ще в 1937 році. Моя мама дуже захворіла, коли отримала вістку про загибель свого старшого сина. Вона так переживала і постійно плакала. Мій вітчим її заспокоюва. Він також переживав але не подавав виду. Вона так його смерть сприйняла що і через рік пішла за ним на той світ. А вітчим помер у березні 1941 року. Він вже три місяці не ходив і ми доглядали його. Так я залишився з своїм молодшим братом.  Мій рідний батько на той час був одружений і мав свою нову сімю. Я його рідко бачив. Коли на наші землі прийшли німці, мій недалекий сусід Малищик проживав у Вишнівці і сказав що зможе мені допомогти роботою. Тоді я з молодшим братом закрили свою хату і переїхали жити у Вишнівець. Там я почав знімати квартиру. Чому я приїхав у Вишнівець?. Адже тут я вчився ще у 1938-1939 роках і познайомився з дівченою яка проживала на Мухавці. Звали її Оля. Я ще раніше часто до неї приїздив. А тепер вирішив поєднати життя. Ми любили одне одного. На роботу у Вишнівці я пішов в ремісниче училище слюсарем де і працював Малищик Борис. З Ольгою Забрамною я одружився у вересні 1942 року. Її батьки зробили вечоринку. Ми у Мухавецькій Троїцькій церкві брали шлюб. А вінчав нас Кукурік. Я добре знав його сина Олександра, бо він коли навчався у Кременці, дружив з моїм старшим братом і часто приходив до нас додому. Вони вже тоді за Польщі були в ОУН. Під час німецької окупації я у Вишнівці часто зустрічався з своїми друзями. А коли одружився, то Оля почала жити у мене на квартирі. Ми жили троє, я, Оля і мій молодший брат. Вже у 1942 році я часто ходив на Старий Вишнівець до Кукуріка в школу бо він там працював вчителем. Він вже тоді проводив велику пропогандиську роботу про ОУН. Я добре памятаю як у Вишнівці в червня 1942 року відкривали памятнк загиблим героям ОУН, які були закатовані енкаведистами у Вишнівецькій катівні в червні 1941 року. Коло памятника зібралося дуже багато людей. Священики зробили відправу і оунівці провели виступи. Я слухав як виступав Олександр. Він тоді розказав про страшні злочини енкаведистів. Мій брат  стояв і плакав. А коли прийшов до дому то сказав мені що пощади вбивцям його старшого брата не буде і він своє життя присвятить боротьбі за незалежну Україну. Він також після тих подій почав ходити до Кукуріка і той давав йому багато читати націоналістичної літератури. А я в цей час почав зустрічатися з Маліголовкою Федором, Коли я навчався за Польщі у Вишнівці, то Маліголовка був студентом сільськогосподарського училища. В ОУН він поступив весною 1939 року. Я тоді ще ходив до Богуславського Володимира. Адже він служив з моїм відчимом в армії УНР і потім разом поверталися з під Київа додому. Я  познайомив з своїм братом його сина Ігора. Вони були однолітки і подружилися. Ще весною 1943 року Богуславський Володимир першим мені сказав про створення на Вишнівеччині УПА і що діє районний провід. Але хто ним тоді керував я не знав. Я також почав зустрічатися з Загребельним Павлом. Він сам з села Колодно, пройшов німецький концтабір, член ОУН, Саме йому районний провід ОУН доручив   організувати першу сотню УПА на Вишнівеччині. Велику участь в цьому прийняли оунівці з Колодна, Болязуб, Решнівки, Шимковець, Гнидави, Вишнівця, Раківця. Базувалася сотня у Раковецьких лісах. Це була діюча група вояків кількістю 120-140 повстанців. Вони тоді воювали з німцями. З Вишнівецьких вояків був створений рій чисельність якого становила коло двадцяти бійців і керував роїм Володимирський Фатім, псевдо “Муха”. Цей рій був сформований в кінці березня 1943 року. А в сотню “Чіпа” я попав у серпні 1943 року. В цей місяц ця сотня зайшла пізно в ночі у Вишнівець Керував операцією Загребельний  кличка “Чіп”. Напали на Вишнівець з двох сторін, одні з села Лози а друга група через Старий Вишнівець по греблі ріки Горинь. Цю групу вів “Орлик” де було коло сорока повстанців. Всі вояки темної ночі увійшли у Вишнівець. А німці поховалися у замку, а поліція по своїх хатах. Ніхто і носа не висунув. Здавалося що все вимерло, тільки голосно гавкали собаки. Тоді це була мирна акція. Сотня мала продемонструвати свою силу та кількість. Група пропогандистів УПА з сотні порозвішували плакати і листівки та знищили гітлерівську символіку у містечку. В цю ніч сотня “Чіпа” поповнилась новими бійцями. Став повстанцем і я. Ще у травні я своїй дружині говорив, що мені треба вибирати, чи мені з німцями бути, чи примикати до партизан, чи боротися за Україну. Ми разом вибрали шлях боротьби за незалежність своєї Батьківщини, щоб наші діти не були рабами. Тоді у ночі до нашої квартири прийшли повстанці і сказали збиратися. Прийшов Загребельний, бо він знав де я живу. “Чіп” раніше у мене був, часом переночовував, бо зимою працював місяць у Вишнівці. Разом з ним прийшов і Маліголовка Федір, Батушняк Марко з Шимковець кличка “Сокира”,  Гакало Павло з Решнівки, Розвадовський Сава з Шимковець.  Я швидко зібрався, попрощався з дружиною і пішов з ними. Вона на цей час була вже вагітна. На другий день вона вже перейшла жити до свої батьків а мій брат пока лишився сам на квартирі. Моя дружина сказала всім знайомим, що до мене в ночі прийшли і забрали невідомі чужі люди. А тесть і теща знали всю правду. Через два дні до моєї дружини приходили з німецької поліції і питалися де я пропав. Адже в цей час на Вишнівеччині вже блукали ковпаківці  які грабували людей і часто на Мухавець прибували великими групами, забирали продукти і одежу. Моя дружина відповіла поліцаям що не знає чи то копаківці чи то вояки УПА. Чи може польські бандити. Так розпочався мій бойовий шлях в  Українській Повстанській Армії.

Я, Бойчук Юрій, в повстанці пішов свідомо і без примусу. Адже знав за що маю боротися і за що маю віддати своє життя. В цю ніч, коли я попрощався з своєю коханою Олею і пішов з нашими хлопцями через річку Горинь на Старий Вишнівець. Там, ми зайшли в одну із хат, де я зустрівся з Кукуріком. Він тоді вже одружився і проживав з своєю дружиною в селі.  Він мені сказав, що я повинен дати клятву повстанця та собі підібрати кличку. Не довго думаючи, я вибрав “Зірка”. Так мене  стали називати побратими. Моє завдання, це боротися проти німців і проти радянської влади. Мене тоді призначили пропогандистом у референтурі пропоганди районного проводу ОУН, яким і керував Кукурік           “Беркут” на цей час в зоні Вишнівеччини. В ОУН Вишнівеччини  тоді була велика  група пропогандистів що поділядася на чотири відділи пропоганди. Там я  перебував два місяці. Референтура пропоганди Вишнівецького району базувалася у Раковецькому лісі і нею керував “Оса” – Ящук Михайло. Я його добре знав ще з 1938 року. Адже вчилися ми разом у Вишніввецькій ремісничій школі. Крім мене у групі пропоганди було ще десять чоловіків. У наші обовязки входило відвідати кожне село Вишнівецького району та провести збори з людьми цих сіл. Ми повинні розяснювати людям, що німці та радянська влада не проведе наших людей до добра, недасть волю, а буде дальше робити нас рабами своєї землі. Ми також поширювали по селах листівки і писали лозунги. Звіти про свою роботу наша група подавала кожний тиждень районованому. Ми кожного місяця повинні відвідувати кожне село і там вивчати політичну ситуацію, думки людей, їхнє ставлення до німецької влади, до комуністів, до польської влади. А в нашій Вишнівецькій зоні було 54 населенних пункти. І майже всі місцеві люди хотіли, щоб у нас була своя українська держава, своя мова.  Друковані листівки ми отримували з Кременця та з Шумщини. Кожного місяця нам доставляв курєр “Мрачка” – Скринюк Феодосій Васильович. У мене був дуже гарний почерк. Коли я був малим і вчився у першому класі, то вітчим навчив мене каліграфічно писати. Тому я писав великі за розміром  плакати націоналістичного характеру на стінах стодол по селах району, або на великому папері лозунги. Я на лозунгах часто писав, щоб чоловіки не йшли служити в радянську аомію коли прийдуть до нас совіти або в німецьку поліцію. Адже коли я у серпні 1943 року пішов в УПА, то Вишнівецькі німецькі поліцейські приходили декілька раз до мого тестя і до моєї дружини та запитували де я подівся і чи часом не пішов в УПА. Їм тоді відповіли. Що я перебрався у Великі дедеркали до свого батька. Отримавши таку відповідь вони більше не приходили. Так, я у відділі пропоганди був тільки два місяці. Ми відвідалитакі села, аж  від села Олексенця до Чайчинець і від села Колодна до Малого Кунинця. Я в селах зустрічався з багатьма людьми. З нами часто їздив Богуславський Володимир з Загороддя, псевдо “Вовк”, “Спокійний”, який дуже влучно говорив на зустрічах критикуючи комуністичну і закликав людей вступати в УПА. Він мав двох охоронців, одного з яких я добре знав, це “Крук” Слюсарчук Олександр з Мухавця.  Я також знав його рідного брата Андрія. Його кличка “Сокіл”. З ним я познайомився ще у 1938-1939 року. На цій час він перебував на Шумщині в УПА. У перших числах листопада 1943 року мене викликав “Беркут” і сказав, що мене будуть призначати районовим комендантом СБ ОУН. Я тоді був дуже здивований. Адже в цей час на Вишнівеччині були більш компетентні за мене і з великим досвідом повстанської діяльності молоді хлопці, а тут призначають мене, де я тільки в УПА перебував два місяці. Цю свою думку я тоді висловив Кукуріку, на  що він відповів, що мене  направлять на два тижні на навчання у Шумщину. Мені так там навчать, а тут буду не сам і мені буде кому порадити та підказати. Головне бути патріотом України і не зраджувати.  Через декілька днів, я, Кукурік, “Оса” і ще   вісім повстанців на возі поїхали на Шимковецькі хуторі, де був розміщений великий бункер нашого відділення. Там відбулося засідання надрайонових керівників і мене призначили комендантом СБ ОУН Вишнівецького району. Це було 5 листопада 1943 року. Після призначення мені вручили запечатаний грипс і сказали їхати на Шумщині, а саме в Антонівці на навчання. На такі курси з Вишнівеччини ще було направлено двох чоловік крім мене. Це з  села Колодно Шиманський, псевдо “Чернець” і Сендецький  Іван  псевдо “Чіпка”. Там нас вчили, як писати протоколи, як вести слідство, як вести підпільну діяльність. Велику увагу приділяли як розрізняти брехливу  інформацію від правдивої та ведення документів СБ ОУН. Також ми повинні дуже пильно стежити за партизанами, які не воюють з німцями, а провокують населення на конфлікти. Так швидко пролетіли два тижні навчання. Ми навчалися з восьмої години ранку до восьмої   години вечора. У середині листопада я повернувся в штаб УПА, який розміщався у Раковецькому лісі, але перед тим я зустрівся з своєю дружиною, Олею та своєю донечкою. За моєї відсутністі у штабі відбулися зміни. Районовим призначили “Кобця”, а Кукуріка перевили на надрайонованого. Він почав керувати шістьома північної зони Тернопільщини. Я мав свого надрайонованого СБ ОУН “Палій”. За вказівкою “Палія” я почав розбудовувати структуру СБ ОУН, наш шифр був №11. Всю Вишнівецьку зону я поділив на чотири частини де було 54 села. Олексенецька зона №1, Зерудянська зона №2, Снігуровецька зона №3 та Вишнівецька зона №4. Там дули призначені підрайоновані СБ ОУН: в №1 “Мамалій” з села Очеретно, №2 “Любомир” – Осинчук Леонід Олексійович з села Заруддя, №4 “Вовк” Богуславський Володимир з села Загороддя, №3  “Чіпка” Сендецький Іван з села Кривчики. Я мав своїх заступників: “Сніп” Дячина Сергій з села Бодаки, “Сергій” – Береза Олексій Васильович з села Заруддя, “Чернець” – Шиманський з села Колодно.

Продовження буде.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ