Як радянські військові на Тернопільщині воювали з народом України

Р31 Справа 4/48

Собакар Микола Савович. Бірки Великі. 7 березня 1948 року.

Собакар Микола Савович народився 28 травня 1926 року в районному центрі Нова Водолога Харківської області, українець, освіта 7 клас, неодружений, військовий гарнізону військ МВС в селі Дичків Великобірківського району Тернопільської області.

“Мене у 1944 році забрали до армії. Через два місяці військового вишколу я був відправлений на фронт до Польщі аж під Варшаву. А з Варшави послали до міста Лейцберг (Німеччина). Я там охороняв лінію зв’язку військ МВС на відставанні 10 кілометрів від фронту. Коли ми вступили в Берлін, то мою роту розформували. Я тоді попав у 55-ту роту військ МВС. А через тиждень перевели до 83 полку пограничних військ міста Дрезден (Німеччина). У Німеччині я перебував аж до 1947 року і був охоронцем в тюрмі.

В травні 1947 року нас перевели на Західну Україну, для боротьби з націоналістами. Тоді я переїхав до гарнізону військ МВС в село Дичків Великобірківського району Тернопільської області. У нашій бригаді нараховувалося коло 60-ти бійців. Начальником нашої військової бригади був лейтенант Замашкін (росіянин), а заступниками були лейтенанти Сутягін і Солодовніков, також росіяни. Ми поділялися на два взводи і кожен взвод складався з трьох відділень. У відділені було 7-12 солдат. У нашій бригаді були солдати таких національностей: один єврей, грузин, казах, два українці і решта росіяни. У нас також була військова собака і собаківник. Собака призначалася для пошукових робіт, але вона була стара і пробігала по сліду не більше 300 метрів і потім виляла хвостом. Ми сміялися і казали що ледацюга дальше не хоче бігти і придурюється. Ми мали також радіостанцію і постійно були на зв’язку зі своїм вищим начальством. Через цей зв’язок ми отримували накази і ми їх виконували. Там чітко вказувався маршрут, місця засад, де можливо могла бути криївка, де переховуються бандерівці, у якій хаті вони є, яким шляхом вони можуть йти. У нас було дуже добре озброєння. На мою думку навіть краще ніж на війні з німцями. На 60- ять солдат було 6 кулеметників Дехтярова . А це на одне село Дичків. Кожен другий з нас був озброєний автоматом, а інші мали короткі гвинтівки з штиками. Всі бійці були віку 1921-1927 років. Кожен другий з нас були комсомольцями. Я у комсомол поступив у 1945 році. Нас годували дуже добре. На кожного з нас в день виділяли 900 грамів хліба, 150 грамів м’яса, 100 грамів риби, 35 грамів цукру та багато інших продуктів. Чому бійців тримали по селах? Бо по районних центрах керівництво вимагало великої дисципліні. А ми по селах були менш контрольовані і нам було добре. За очима райкому ми жили вільніше і без дурних лекцій та політичних навчань. А тут в селі ми були загружені військовими справами. Кожного дня ми проводили облави та засідки в будь який час дня чи ночі. До нас приходить уповноважений після прийняття радіозв’язку від керівництва і забирає відповідну кількість солдат на військову операцію. Нами командує наш командир, але накази дає оперуповноважений згідно отриманих з зверху вказівок. Я участі в операціях брав мало, бо працював у взводі шевцем. Латав постійно командирам та солдатам чоботи. А коли вже не було що латати, то і я йшов на засідки. Керівництво часто проводило з нами політ-заняття на політичні і партійні теми. Також вчили автобіографію Леніна. Велика кількість занять приділялася військовій тематиці, а саме: де і як шукати криївки в лісі, у полі, і хаті, чи в хліві. Нас часто водили і показували на що треба більше звертати увагу, чи на свіжу землю, прив’янену траву. Наводили багато прикладів. Пам’ятаю, як нам показували широку межу і як на цій межі можна замаскувати вхід до криївки, як це зробили в одному із сіл Збаразького району. Нас постійно вчили як поводитися при засідках. Нам постійно вказували щоб ми були дуже обережними з місцевим населенням та бандерівцями. Адже вони вдень ходять між цивільним населенням як всі люди. Наші хлопці про бандерівців думають так: що це люди, які бояться бути заарештованими і вони прості селяни і все роблять на зло під маркою українських націоналістів.

Ми читаємо постійно листівки які вивішують у селі бандерівці. Наші хлопці добре знали хто такі бандерівці, що таке ОУН і УПА, хто такий Степан Бандера. Ми знали, що він за поляків і за німців сидів по тюрмах та боровся з окупаційним режимом. І зараз продовжує боротися вже з радянською владою за Самостіну Україну.

У нас в гарнізоні немає сильної дисципліни. Наші хлопці дуже часто запивають і тоді від них втікають всі начальники. Ось до прикладу наведу такі факти. В листопаді 1947 року в час свят жовтневої революції, всі наші бійці охороняли райцентр та села району від бандерівських провокацій. Для нас свято влада влаштувала аж 10 листопада, яке провели в райцентрі. Всім нам видали по 200 грамів горілки та закуски. Але ми мали багато своєї горілки і так понапивалися, що всіх нас п’яних без пам’яті везли на возах у село Дичків. Під час забави декілька п’яних солдат почали робити різні бешкети. Оперуповноважені РВ МДБ Коновалов Бочкаров намагалися бійців поставити на місце. Тоді п’яні солдати почали їх бити та при цьому кричати: “ Мудакі, ногі вам ламать надо. Водіте нас ночамі і дньом за бандеровцамі. Нет больших бандітов, чем ви”. В цей час чогось підбігла жінка оперуповноваженого Коновалова. А п’яний солдат Козак схопив дошку і вдарив її по голові. Вона від сильного удару упала на землю. Коновалов тоді витягнув свого пістолета і почав гонити за солдатами які попалися в цей момент під руки. Тоді молодий солдат Барибін вдарив Коновалова палкою по руці і вибив зброю. Цей пістолет довго шукали і знайшли аж на другий день.

Бійців часто переводили з роти в роту. Це робилось для того, щоб один одного менше знав і не скомпонувалися між собою. А тих хто часто пили і не підпорядковувалися керівництву, переводили в другі гарнізони інших районів. Серед нас є такі, що пиячать кожного дня і лають командирів. Бійці сильно деморалізовані. Вони ні про що не думають, їм головне, це дістати горілки, знайти жінку, і якби скоріше забратися додому. Для прикладу може послужити і мій вчинок. Я без дозволу командира і без зброї пішов вечором в селі до молодих вчительок. Там я в них сидів довго, аж до другої години ночі, Потім до них прийшли бандерівці і забрали мене з собою”.

10 березня 1948 року 51/а

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ