Допоміг вижити 70 людям. Історія бойового медика Сергія Сисоєва
Бойовий медик Сергій Сисоєв із Полтавщини на війні з 2014 року. В інтерв’ю Суспільному він розповів про найважчі дні в Соледарі, бої та поранення в Бахмуті й те, чому маючи трьох дітей, продовжує воювати.
У тиловому регіоні, на Тернопільщині, ти не у відпустці, а через поранення. Коли і де ти його отримав?
Поранення отримав 27 лютого, в районі Бахмута, під час того, коли поїхав забирати поранених хлопців і прилетіло трошки й мені. Розірвався снаряд, там були активні штурмові дії, як з боку противника, так і з нашого боку. На певних відрізках і хлопці намагалися штурмувати, й у відповідь війська противника також намагалися штурмувати. Були активні обстріли артилерією, техніка, стрілецька зброя. Поранення було в принципі не серйозне, враховуючи те, що я бачив. Першу допомогу мені надали медики на медроті бригади, куди мене мій водій відвіз. У мене є водій і транспорт, на якому я вивожу поранених. Інколи доводиться забирати й загиблих. Медики мені спочатку заліпили трошки спину і тоді передали в медичний заклад.
Розкажи про бої в Бахмуті. Волонтер, який займається евакуацією людей в Бахмуті, сказав, що зараз там пекло на землі.
Спочатку, як ми заїхали, то було більш-менш спокійно, потім вже коли змінювалися завдання, почалися напружені дні, в тому числі й для медиків. Той медик, який залишився замість мене, витягнув 46 чоловік за 4 дні.
У кожного з нас горить своя свічка
Інколи медиків сприймають як тиловиків. Давай уточнимо: ти як бойовий медик робиш все те, що й інші військові, тобто і стріляєш, і копаєш окопи?
За необхідності – так. Як медик я на війні з травня минулого року, тоді я був на Запорізькому напрямку. До цього я був кулеметником. В цивільній медицині я не був взагалі, в мене нема медичної освіти. Я став медиком через те, що коли ми вийшли на виконання завдання і, будучи кулеметником, я вийшов з кулеметом і двома аптечками, а медик вийшов просто з трьома бинтиками. Після того було прийняте рішення, що медициною займуся я в підрозділі.
Відколи ти на війні?
З першого квітня 2014 року. В 93-й бригаді все починалося.
Ти пам’ятаєш свій перший бій?
Дійсно масовий стрілецький бій був вже під час повномасштабного вторгнення, 6 травня. Коли був близький контакт, ми були в районі Гуляйполя. І тоді вже зайшли прямо на вулицю до нас. Тоді були і загиблі, і поранені. В 2014 році були в основному артилерійські баталії, тоді отримав перші поранення. Це поранення також було не дуже важке, але в шию. Це було уламкове поранення, накрило градами. Потім, полікувався, відновився і повернувся назад на фронт. На той момент я був кухарем, для мене війна почалася як кухаря військового харчування. Звідти в мене і позивний “Повар”.
Зараз ти бойовий медик, як відбулася ця трансформація?
Повна трансформація відбулася в 2022 році. Я був не впевнений в собі як в бійцеві. Я не готовий стверджувати на 100%, як я буду себе поводити під час бою. А в медицині я впевнений, я знаю, як це робити з холодною головою. Холодна голова, гаряче серце і просто робиш свою роботу, виконуєш те, що потрібно. Були стрілецькі курси, курси сержантські, там вже була тактична медицина, і я особисто для себе поглиблено вивчав. І коли почалося повномасштабне вторгнення, то перше відео на Ютубі, яке я подивився – це було відео з медицини. Бо без медика важко.
Ти підраховував скільком людям допоміг вижити?
Біля 70 бійцям з травня минулого року. Дехто дзвонить дякує, дехто при зустрічі. Хоча я не бачу в цьому ніякого геройського вчинку і не бачу, що я щось зробив надприродне. Я не Бог, я не можу в два місця одночасно потрапити. По-друге, в кожного з нас горить своя свічка і на жаль приходить момент, коли ця свічка догорає. І тоді я безсилий. Перший раз я констатував смерть в липні минулого року, коли в сусідньому підрозділі було 2 поранених: один тяжкий і один середньо тяжкий, а третій – я просто підняв бронежилет і констатував смерть, бо там уламки зайшли прямо в серце. Там я безсилий.
Право на звільнення не дає мені морального права сидіти вдома
Коли тобі було найважче на війні?
Найважче тоді, коли люди до яких ти прив’язався, отримують поранення і дуже часто буває, що вони отримують тяжкі поранення, або гинуть. Для мене це важко, коли гинуть дійсно близькі люди. Потім треба психологічно відновлюватися. Я завжди кажу пораненим хлопцям, коли виходжу з бойового завдання, коли вже є зв’язок, намагаємося обдзвонити їх, я кажу: “Головне, що вижив”. Не важливо, наскільки важке поранення було, головне, що вижив. Навіть, сьогодні мені довелося спілкуватися з хлопчиною, якому я відрізав залишки ноги, його принесли до мене з турнікетом, я його перевірив, залишки ноги відрізав, намотав бандаж і передав далі. Сьогодні пройшло майже 2 місяці, то аж сьогодні він мені сказав – головне, що вижив, прийшло до нього це розуміння.
Розкажи про бої в Соледарі.
Я пам’ятаю кожну позицію, де ми були з 2014 року. Якби я вмів малювати, то можна було б відкрити цілу галерею. Тоді в Соледарі в мене були, мабуть, найхолодніші дві доби в моєму житті на фронті. Приблизно було 20 градусів морозу. І на той момент ми рятувалися лише тим, що були хімічні грілки, які нам надіслали небайдужі українці. І плюс, мабуть, адреналін своє давав. Ніхто не сказав, що пообморожував собі пальчики-ніженьки. Ми і це витягли. Змогли. Справилися. Тоді в другому заході на Соледар мені довелося добряче попрацювати як медику. Тоді було 64 чоловіка за майже тиждень часу. В один день було 2 прильоти міни – близько 20 чоловік. Дві години я не вставав з колін через те, що несуть, несуть, несуть плюс ще були медики, які мені допомагали і перемотувати, і колоти, і витягували. Я горжуся тими хлопцями, з якими служу, вони дійсно, як в нас кажуть – Рекси. Вони стояли до кінця і зараз стоять. Більшість поранених, які повернулися назад в стрій, вони знову вийшли на Бахмут і зараз знову стоять, і воюють. Дехто з них вже повторно отримав поранення, але ми не опускаємо рук, не здаємося. Все буде добре, перемога буде за нами.
У тебе троє дітей, це означає ти маєш законне право не воювати.
Так, я маю повне право. Так сталося, що 27 лютого, коли я отримав поранення, повинен був піти мій рапорт на звільнення. Документи вже прийшли і командування було не проти. Але отримавши поранення, я вирішив, так я мабуть побудований, вихований, що не зможу сидіти вдома спокійно. Все рівно, рано чи пізно, я повернуся на фронт. І краще, я буду з тими хлопцями, з якими я зараз, в яких я впевнений. І я вирішив, що залишуся. Те, що в мене є право на звільнення, – це не дає мені морального права сидіти вдома. Це моя особиста думка. Сидіти вдома і ховатися з дітьми в підвал – це не моє. Знаю багатьох побратимів, які з 2014 року, які також мають законне право не йти до війська, але вони пішли. В когось інвалідність, в когось також троє дітей чи у дитини інвалідність, – більшість із них пішли воювати. Хтось в 2014 році відвоював, зупинився, влаштував своє життя, а коли почалося повномасштабне вторгнення взяли зброю, оділи однострій і пішли воювати.
Війна це точно не те місце, де люди щасливі. Але як там виглядають радості, коли це раптом трапляється
Відчуття задоволення тоді, коли виконали завдання. Зайшли на точку, відпрацювали, коли ми вийшли всі. Це мабуть найбільшещастя. І тоді, коли можна подзвонити додому, почути рідний голос. Це особисто для мене найбільше щастя. Або тоді, коли побратим, з яким нема зв’язку довгий відрізок часу і він виходить на зв’язок.
У мене найнадійніший тур-оператор в Україні – Міністерство оборони
Що обов’язково мають вміти бійці їдучи на фронт? Без яких знань чи вмінь ти їх на фронт не пускав би?
Без елементарних знань тактичної медицини, без мінімальних знань, навиків стрільби. Не пускав би людей, у яких нема розуміння небезпеки. Але не було ще таких випадків, щоб хлопці взагалі нічого не знали.
Військові відчувають підтримку тилу?
Так. Тільки завдяки підтримці тилу ми витягуємо. Якби в нас не було цього відчуття і підтримки, ми вже давно здулися, як то кажуть. Ми б вже не вивезли психологічно. Тил – це наше все. Так само волонтери. Ти їм дзвониш, кажеш: потрапив в лікарню мені потрібні тапочки і труси, бо я приїхав без нічого. Питань нема, мені навезли трусів, тапочок і пів машини продуктів. І тут ти розумієш, що з волонтерами треба дуже обережно працювати, бо коли ти просиш привезти тапочки, тобі привозять ще пів машини продуктів. Так само на фронт, просиш: відправте мені 10 упаковок антибіотиків, вони мені кажуть: Та що таке на 150 чоловік 10 упаковок, на тобі 50 упаковок. Ти їх береш і розумієш, що люди витратилися. Я намагаюся бережно ставитися до всього, що присилають люди.
Що зробиш, коли ми переможемо?
Мабуть, візьму своїх дітей і дружину і хочу кудись поїхати по Україні. Україна в нас на багато красивіша, ніж зарубіжжя. У мене найнадійніший тур-оператор в Україні – Міністерство оборони, я вже майже всю Україну об’їздив із заходу до сходу, з півдня на північ. На жаль, через війну. Але не засмучуємося і продовжуємо жити далі.
Коментарі вимкнені.