Ігор Побер: Жовта картка для європейських політиків

І як спортсмен, і як людина, котра щодня займається проблемами спорту, не можу не висловитись щодо ситуації, яка складається останнім часом навколо Євро-2012. До початку грандіозної спортивної події, рівної якій у незалежній Україні досі ще не було, і яка очікується як справжнє велике свято такого популярного в усьому світі футболу, залишився лише місяць. І ось що не день – все більше негативної інформації про наміри європейських політиків її бойкотувати. Кількість країн, звідки вони звучать, все збільшується, про це заговорила навіть Польща, співорганізатор чемпіонату. І не просто заговорила. Керівник партії «Право і справедливість», яка є другою за впливовістю політсилою держави, Ярослав Качинський оприлюднив заяву з прямим закликом до бойкоту матчів в Україні і навіть перенесення їх на територію якоїсь іншої країни.

Особисто у мене – як і у більшості причетних до спорту людей – така позиція викликає велике нерозуміння і залишає дуже неприємний осад на душі. Те, що в нашій країні мають місце порушення демократичних засад і прав людини, ніякого сумніву не викликає. І представники європейських держав, як зазначив нещодавно у своїй заяві зарубіжним журналістам лідер «УДАРу» Віталій Кличко, мають повне право на свою позицію та відповідні санкції проти української влади і окремих її представників. Були б логічними, наприклад, і численні офіційні письмові протести з вимогою звільнити Юлію Тимошенко чи звернення тієї ж Німеччини із скаргою на Україну до Страсбурзького суду з прав людини. Однак заручником ситуації чомусь вирішили зробити спорт, який аж ніяк не заслуговує на таке до нього ставлення.

Спортсмени, на відміну від багатьох політиків, жорстко залежать від правил, інакше їх просто позбавлять права брати участь у змаганнях. Спортсмени постійно і наполегливо працюють, викладаючись на всі сто процентів, бо інакше неможливо здобути перемогу. Вклад спортсменів надзвичайно важливий для створення позитивного іміджу держави, яку вони представляють. Разом з тим важко пригадати якийсь випадок, коли б хтось із спортивних знаменитостей закликав свій народ до бойкоту, скажімо, парламентських виборів чи закликав свою команду відмовитись від участі у вирішальному турнірі на території якоїсь країни через несприйняття політики її уряду. Просто спорт і політика – це дві суттєво різні площини, і змішувати їх – справа невдячна. Більше того, заклики до бойкоту Євро-2012 в Україні є порушенням однієї з головних засад всього спортивного співтовариства, а саме – недопущення будь-якого політичного тиску на справи футбольних асоціацій європейських держав.

Взагалі то історія знає немало прикладів політичного бойкоту чи його спроб щодо важливих спортивних подій. Починаючи від Олімпійських ігор в Мельбурні у 1956-му, які шість країн бойкотували через події, взагалі не прив’язані до Австралії, і закінчуючи спробами натиснути в плані проведення демократичних реформ на Китай чотири роки тому, коли столицею літньої Олімпіади став Пекін. Однак всі вони залишалися політично безрезультатними. Знавці пригадують чи не єдиний випадок, коли подібний бойкот однозначно спрацював – це коли в 70-і роки, через політику апартеїду, не допускалися до участі у змаганнях високого рангу спортсмени Південно-Африканської Республіки. За свідченням історичних документів, це мало на ситуацію в країні навіть більший вплив, ніж економічні санкції. Але треба зазначити, що останні все-таки теж мали місце.

Як би там не було, нинішня Україна – не ПАР сімдесятих. І бойкот Євро-2012 навряд чи допоможе суттєво змінити у нас щось на краще. Обнадіює, що такої думки дотримується і частина авторитетних політичних персон з різних країн (тож, можливо, вони ще зможуть якось переконати своїх колег). Так президент Европейского парламенту Мартін Шульц нещодавно відверто заявив, що заклики до бойкоту Євро-2012 в Україні «не є конструктивними і не допомагають продовжувати діалог, необхідний для швидкого вирішення ситуації з екс-прем’єром Юлією Тимошенко». Так і хочеться запитати – то навіщо це все? Адже існують інші серйозні і ще не задіяні важелі впливу на українську владу. В іншому випадку постраждають передусім великий спорт і народ України, який буде позбавлений справді історичного шансу і великої події, до якої стільки готувалися і яку так чекають. А щодо тих, на кого націлюють європейські політики своє бойкотування, то вони, думаю, не особливо страждатимуть, бо якби справді дуже переймалися реакцією Європи, то давно б діяли не так у багатьох сферах. Вважаю, що мала б сказати своє вагоме слово та донести до зарубіжних колег істину і так звана українська об»єднана опозиція. Бо від одного з її тернопільських представників нещодавно почув у приватній розмові фразу «Чим гірше – тим краще». Мовляв, чим гірше буде українцям через команду Януковича, тим краще для опозиції. В даному випадку таке бачення – ніщо інше,як політична короткозорість.

Думаю, що Євро-2012 в Україні відбудеться попри все. Інша справа, що подія ця насамперед іміджева, а от який імідж здобуде в кінцевому результаті наша держава, наразі невідомо. Адже є підстави для тривоги і крім бойкоту. Зі своїх ЗМІ європейські уболівальники вже отримали чималу дозу негативної інформації про українські реалії – і про скажені ціни на проживання при ніякому сервісі, і про «бєспрєдєл» міліції, і про масове знищення тварин, і навіть про те, що переважна більшість жінок легкої поведінки начебто заражені СНІДом. Тепер от ще й дніпропетровські вибухи додалися, тож дуже можливо, що приїде до нас значно менше гостей, ніж сподівалися. А ті, хто приїде, не знати, з якими враженнями повернуться додому. Це, до речі, залежатиме буквально від кожного громадянина України, з яким перетинатимуться тут іноземці.

Турбує мене і ще одне питання. Без сумніву, що імідж України на Євро-2012 залежатиме і від якості гри наших футболістів, а в національній збірній сьогодні теж непроста ситуація, яка аж ніяк не сприяє монолітності команди і її націленості на спільний результат. Її кістяк – це гравці київського «Динамо» та донецького «Шахтаря», між якими (точніше – між представниками бізнесових кланів, які за ними стоять) давно пробігла жирна чорна кицька. Варто тільки згадати недавній матч в Донецьку, щоб зрозуміти, наскільки далеко зайшло зовсім не спортивне протистояння. Залишається сподіватися, що наша влада в курсі, і встигне зробити все можливе для того, щоб якось «розрулити» проблему.

Ігор Побер, голова Тернопільської обласної організації партії «УДАР Віталія Кличка»