Лікар-хірург із Херсона Дмитро Стародубцев — про роботу в окупації та життя під постійними обстрілами
У Херсоні, який щодня потерпає від російських обстрілів і атак дронів, лікарі продовжують рятувати людей навіть тоді, коли навколо лунають вибухи. Серед них — хірург та ендоскопіст Дмитро Стародубцев, який працює у Херсонській міській клінічній лікарні імені Афанасія і Ольги Тропіних.
Він пережив окупацію міста, виїзд через Василівку, повернення після деокупації та сьогодні продовжує працювати у лікарні, яка неодноразово потрапляла під обстріли. В інтерв’ю Дмитро Стародубцев розповів про перші дні великої війни, роботу в окупації, небезпеку сучасного Херсона та те, чому не зміг залишити рідне місто.
— Як виглядав ваш типовий робочий день до 2022 року?
— До 2022 року мій типовий робочий день проходив у плановому режимі. Щодня займався ендоскопією, робив діагностичні і лікувальні ендоскопічні процедури. Окрім основної роботи, я регулярно чергував хірургом в ургентній хірургії, надаючи допомогу пацієнтам із невідкладними хірургічними станами, а також здійснював чергування з ендоскопії.
— Чому ви обрали саме хірургію та ендоскопію?
— Я обрав ендоскопію, тому що з дитинства був знайомий із цією спеціальністю — мій батько працює ендоскопістом. І з часом у мене з’явився власний інтерес до цього напрямку. Мені подобалось, що ендоскопія поєднує сучасні технології та практичні навички, дає можливість безпосередньо допомагати пацієнтам завдяки ранній діагностиці та малоінвазивним втручанням.
— Яким було медичне середовище у Херсоні до повномасштабного вторгнення?
— До повномасштабного вторгнення медичне середовище у Херсоні було досить потужним. Зокрема, існувала сильна хірургічна спільнота, яку знали по всій Україні. У Херсоні виконували всі найсучасніші види операцій. Постійно проходили професійні конференції, семінари та навчальні заходи.
— Де ви були 24 лютого 2022 року і якою була ваша перша реакція?
— На початку війни, 24 лютого 2022 року, я був удома. Я прокинувся від вибухів за вікном, які почув крізь сон. Одразу увімкнув телевізор, новини, де повідомляли, що росія вторглася на територію України та почала масовані обстріли. Мені важко описати свою першу реакцію: це було радше відчуття нерозуміння й того, що це не може бути реальністю.
— Як змінилася робота лікарні в перші дні війни?
— З першого дня повномасштабної війни наша лікарня перейшла на цілодобові чергування з невідкладної хірургії та була готова приймати поранених. Всі служби лікарні почали працювати 24/7.
— Чи одразу зрозуміли, що залишитеся працювати в Херсоні?
— Так, без сумніву було прийняте рішення залишатись працювати в Херсоні — це був найвідповідальніший момент для міста. Ми тоді ще не знали, що буде далі, але вже розуміли, що медична допомога буде потрібна як ніколи. У місті вже з’явилися перші поранені внаслідок бойових дій.
— У яких умовах доводилося працювати під час окупації?
— Це був дуже напружений період. Доводилося щодня їхати з дому на роботу, проходити через блокпости, де ситуація була непередбачуваною, і ти не завжди знав, чого очікувати і чим все закінчиться. Це створювало постійне психологічне напруження.
— Чи вистачало медикаментів, обладнання, персоналу?
— На початку медикаментів і витратних матеріалів ще вистачало, оскільки були запаси. Подібна ситуація була і з обладнанням. З часом запаси поступово зменшувалися, натомість почали допомагати волонтери. Тому все необхідне завжди було в лікарні. Персоналу ставало менше, оскільки частина працівників почала виїжджати з міста.
— З якими пораненнями або станами пацієнтів доводилося стикатися найчастіше?
— Найчастіше це були травматичні ушкодження внаслідок бойових дій, вогнепальні поранення. Поранення були різного ступеня тяжкості. Також часто зустрічалася гостра реакція на стрес.
— Як ви особисто переживали той період психологічно?
— Психологічно я намагався триматися стійко, вірив, що все це скоро закінчиться і нас невдовзі деокупують. Найбільшою підтримкою для мене була сім’я.
— Що стало ключовою причиною для тимчасового виїзду з міста?
— Ключовим моментом став псевдореферендум.
— Як відбувався сам процес виїзду — це було складно, небезпечно?
— Сам виїзд був складним, оскільки я виїжджав через Василівку в дні проведення референдуму. На той момент Антонівський міст уже був частково зруйнований. Почала функціонувати паромна переправа, через що доводилося стояти у великих чергах. Виїзд тривав два дні. У самій Василівці були величезні колони — до 1500 автомобілів очікували своєї черги на виїзд з окупації. Доводилося ночувати просто неба серед поля. Максимально небезпечним був проїзд через «сіру зону», де все було заміновано, а також періодично здійснювалися обстріли колон. Але відчуття, коли я потрапив на підконтрольну територію, неможливо передати словами — ці емоції ні з чим не зрівняти.
— Де ви перебували в цей період і чи працювали за спеціальністю?
— Я перебував у Полтаві у родичів. За спеціальністю попрацювати не встиг, оскільки вже через півтора місяця після мого виїзду Херсон звільнили, і я одразу повернувся додому.
— Чому вирішили повернутися до Херсона?
— Питання про повернення до Херсона для мене ніколи не стояло — я знав, що щойно місто буде деокуповане, я одразу повернуся.
— Коли саме ви повернулися і коли знову приступили до роботи?
— Я повернувся до міста майже одразу після звільнення, приблизно через тиждень, і одразу приступив до роботи.
— Яким ви побачили місто і лікарню після повернення?
— Коли я повернувся, місто було повністю без світла, води та опалення, але людей це не засмучувало — всі раділи, що місто звільнене, бо порівняно з життям в окупації це все можна було пережити. З часом усе швидко відновили. В лікарні вже були генератори, тому вона працювала у повному обсязі.
— Як виглядає ваша робота зараз, коли місто постійно під обстрілами?
— Робота сьогодні проходить в умовах постійної небезпеки, оскільки доїхати на роботу і повернутися з неї зараз є одним із найнебезпечніших моментів через постійні обстріли, а останнім часом — через дрони. Зараз у місті вони відкрили справжнє «сафарі» на цивільних. Під атаками дронів перебуває практично все: автомобілі, велосипедисти та перехожі.
— Чи доводиться переривати операції або прийом пацієнтів через небезпеку?
— Так, дуже часто доводиться переривати прийом пацієнтів та спускатися в укриття через масовані обстріли, які виникають різко, без жодних попереджень. Але операцію не перервати, тому інколи оперуємо, на жаль, під обстрілами. Місто обстрілюють з усіх видів озброєння — артилерії, РСЗВ, мінометів, танків, балістики, при цьому повітряна тривога не вмикається. Наша лікарня вже неодноразово потрапляла під масові обстріли, були прямі влучання у відділення.
— Чи змінився характер травм і звернень пацієнтів?
— Так, характер травм змінився. Зараз на першому місці — осколкові поранення внаслідок скидів з дронів. Раніше переважали поранення внаслідок артилерійських обстрілів.
— Як організована робота лікарні в умовах постійної загрози?
— Робота лікарні організована таким чином, щоб забезпечити безперервне надання медичної допомоги 24/7 навіть в умовах постійної загрози. Персонал працює у змінному режимі з урахуванням безпекової ситуації та повітряних тривог. У разі небезпеки пацієнти та медики оперативно переходять в укриття, після чого робота швидко відновлюється.
— Що вас мотивує залишатися і працювати саме тут?
— Мене мотивує відчуття відповідальності за пацієнтів. Це мій дім, і я розумію, що моя робота тут має реальний вплив та значення.
— Чи були моменти, коли хотілося все залишити?
— Так, бувають дуже важкі моменти, особливо після масованих обстрілів, коли починаєш замислюватися. Але поки є сили та дозволяє ситуація, я буду залишатися та виконувати свою роботу. Зараз у місті бракує лікарів, водночас тут залишається багато людей, які потребують медичної допомоги — насамперед люди похилого віку з хронічними захворюваннями.
— Як ви відновлюєтеся після важких змін і чергувань?
— Це спорт, спілкування з родиною, друзями, короткі виїзди до іншого міста, де спокійніше. Це допомагає перезавантажитися і знову повертатися до роботи.
— Яку роль відіграє команда у таких умовах?
— Команда відіграє ключову роль. Це люди, на яких можна покластися в будь-якій ситуації. Взаємна підтримка дозволяє працювати навіть у найскладніших умовах.
— Як, на вашу думку, війна змінить українську медицину?
— Кожна війна дає потужний поштовх для розвитку медицини. Так було завжди. Війна вже суттєво трансформувала українську медицину. Вона показала критичну важливість готовності до роботи в екстремальних умовах, швидкої адаптації та ефективної взаємодії між медичними закладами й службами. Також значно зріс рівень практичного досвіду у наданні невідкладної допомоги, особливо при бойових травмах.
— Які навички чи досвід, здобуті під час війни, залишаться з вами назавжди?
— Передусім це вміння працювати в умовах постійного стресу та невизначеності, швидко ухвалювати рішення, а також досвід роботи з бойовими травмами.
— Яким ви бачите Херсон і свою роботу після перемоги?
— Після перемоги я бачу Херсон відновленим, живим та з великими перспективами.
Спілкувалася Надія Греса
