«Не рибку, а вудку»: шлях Андрія Назаренка і фонду «Майбутнє сиріт» у Тернополі

Благодійний фонд «Майбутнє сиріт» у Тернополі вже майже два десятиліття допомагає дітям та молоді, які виросли без батьківського піклування, зробити найважчий крок — перейти від життя в інтернаті до самостійного дорослого світу. За цей час фонд став не лише місцем підтримки, а й простором довіри, розвитку та соціалізації для сотень вихованців інтернатних закладів Тернопільщини.

Його засновник та керівник — Андрій Назаренко — сам пройшов шлях дитини-сироти та випускника інтернату. Власний досвід боротьби за освіту, житло, адаптацію та пошук свого місця у житті став поштовхом до створення організації, яка сьогодні допомагає іншим дітям не залишатися наодинці зі своїми проблемами після виходу з інтернату.

У розмові Андрій Назаренко відверто розповів про свій шлях, зміну підходів до допомоги сиротам, труднощі, з якими стикаються випускники інтернатів, а також про програму «На порозі самостійного життя», що навчає підлітків базових навичок дорослого життя — від фінансової грамотності до вміння самостійно приймати рішення та відповідати за себе.

• Як особисто для Вас почалася робота з дітьми-сиротами і що стало поштовхом до створення благодійного фонду «Майбутнє сиріт»?

Моя робота з сиротами почалася коли я був студентом Технічного університету. Я і ще декілька випускників Коропецького інтернату їздили в літні табори та до своєї школи, щоб кудись подітися, коли в Тернополі не було нових знайомств і процес адаптації був складний після виходу із замкнутого закладу в якому я провів 11 років дитинства. У 2002 році будучи студентом останнього курсу Тернопільського технічного університету я думав про те, що зі мною буде далі без житла, без підтримки будь-кого, адже нікого не мав. Я написав листа до сімї Лоіс, які мене малого (10 р) приймали на 2 місяці за програмою обміну. Я попросив їх,  щоб вони мені допомогли організувати запрошення і, щоб я відвідав їх літом. Я доклав зусиль і свої мінімальні заощадження від стипендії, щоб відкрити візу та поїхати в США. Так в 2003 році я опинився в США і вже не думав повертатися в Україну. Але час йшов і я почав замислюватися про інших сиріт, які такої можливості не отримують, як я і також думають, а що буде далі коли закінчиться навчання і держава перестане надавати допомогу. Я поговорив зі своїми прийомними батьками, чи можемо ми створити організацію, яка буде вирішувати ці проблеми через які пройшов я у свій час. І так визріла думка назвати організацію «Майбутнє сиріт», адже це майбутнє лякає, невизначене для сиріт які виходять з інтернатних закладів.

• У 2005 році Ви стартували як ініціатива кількох випускників інтернату. Що тоді найбільше мотивувало продовжувати цю справу, попри труднощі?

Так, у 2004 році повернувшись із США з думкою про створення такої організації, я почав пробувати без офіційної  реєстрації об’єднуватися навколо інших випускників, яким було цікаво і важливо підтримувати сиріт в інтернатах і давати їм надію, що ми є, ми готові ділитися досвідом самостійного життя, підказувати, як і що робити, коли виникають незрозумілі ситуації з вибором закладу освіти, пошуку житла, виплатою стипендій та соціальної допомоги. Мене мотивувало, що менші сироти мають у нашій особі віру, що все буде добре після інтернату, бо є ті, хто розуміють не з газет, а самі пройшли той шлях і знають, як рухатися далі по життю. Також мене мотивувало, що були люди, які бачили в нас активних майбутніх лідерів, які не чекають, що держава все має подати на блюдечку, а беруть свої проблеми в руки і вирішують їх.

• Який момент або результат став для Вас своєрідною “точкою неповернення”, коли Ви зрозуміли, що фонд має розвиватися далі?

Точкою неповернення стала офіційна реєстрація благодійного фонду «Майбутнє сиріт», надія моїх друзів та донорів в США, які почали надсилати гроші для втілення моїх ідей, які я планував і подавав на фінансування, А також, діти –сироти, які після двох років взаємодії дружби покладали на нас надію і не хотіли їх зраджувати, як це відбувалося до цього. Коли до інтернату приїздили благодійники і волонтери і ми з ними знайомилися, мали надію на їх стабільну підтримку, то це все розвіювалося після того, як вони покидали стіни нашого закладу і більше не поверталися. Такі собі одноразові візити, подарунки та яскраві фото. А ми далі на одинці зі своїми проблемами залишалися.  Я такого не хотів для своєї організації і це мене мотивувало йти далі і розвиватися.

• Місія фонду — допомогти дітям та молоді підготуватися до самостійного життя. Що для Вас означає “успішна інтеграція” випускника інтернату у суспільство?

Враховуючи свій досвід адаптації та досвід моїх друзів по долі, спостереження за молодшими випускниками, я зрозумів, що успішна інтеграція сиріт із закладів виглядає по-іншому, ніж це бачать і думають люди, які живуть у сім’ях. Для мене, якщо випускник цілеспрямований, проактивний, зацікавлений брати участь у громадських подіях, не кидає навчальний заклад, не зловживає алкоголем, має стабільну роботу, орендує житло, сплачує комунальні послуги, волонтерить, ініціює нові ідеї у своєму середовищі, розуміє фінансову грамотність, стежить за чистотою свого тіла та одягу, прибирає у своїй оселі та підтримує чистоту, знає, як записатися до сімейного лікаря, як звернутися по допомогу, як знайти вакансію та пройти співбесіду під час працевлаштування, як доїхати (дістатися з точки А в точку Б), уникає кримінального світу, який часто є спокусою і визнанням для сироти, — все це для мене означає успішну інтеграцію випускника інтернату.

• Чи змінилося Ваше бачення допомоги дітям-сиротам за роки роботи? Які висновки Ви зробили?

Моє бачення допомоги сиротам змінилося кардинально. Якщо на початках, десь 5–6 років, ми ставили за пріоритет пошук та надання матеріальної допомоги сиротам (цукерки, подарунки), то висновок був єдиним: не рибку треба давати, а вудку.

Треба навчати дітей та молодь навичок, які допоможуть їм самостійно долати виклики та вирішувати низку проблем, з якими стикаються випускники інтернатів. Бо подарунки з’їдають або гублять чи ламають, а знання, практично засвоєні навички та вміння залишаються, і тоді можна мати стабільність і самостійність у соціумі.

Звичайно, діти очікують цих подарунків, і я розумію, що окрім нас є багато людей, які продовжують возити й дарувати дітям подарунки, тому ми пішли іншим шляхом — більш жорстким в очах дітей та молоді-сиріт. І вони через 5–10 років усвідомлюють користь від наших підходів. А найголовніше — ми постійно присутні в їхньому житті, і є до кого звернутися за порадою та підтримкою.

• З якими найбільшими труднощами сьогодні стикаються випускники інтернатних закладів після виходу у доросле життя?

На сьогодні випускники інтернатів стикаються з труднощами самопізнання, психологічними проблемами (низька самооцінка), небажанням навчатися (зате хочуть працювати фізично й швидко отримувати гроші), зануренням у цифровий світ гаджетів — це, найімовірніше, пояснюється втечею у безпечний світ через війну.

Також продовжує залишатися проблема забезпечення власним житлом після 23 років. Це лякає. Зарплата дозволяє орендувати житло, але не накопичувати кошти на його придбання.

• Які проблеми залишаються найгострішими — житло, працевлаштування, психологічна підтримка, соціалізація чи щось інше?

Найгострішими залишаються питання самооцінки та житла після 23 років. Адже страх, що на роботі можуть скоротити або недоплатити, лякає їх тим, що вони можуть опинитися на вулиці, а відповідно — матиме негативні наслідки. Тому ми працюємо над цими думками та налаштовуємо їх на позитивне мислення.

• Розкажіть більше про програми, які сьогодні реалізовує фонд для дітей та молоді з числа сиріт.

На сьогодні у нас діють програми: «На порозі самостійного життя» — через виїзні тренінги на теми, важливі для формування самостійної особистості; «Психологічна підтримка прийомних сімей» — через щомісячні зустрічі-ретрити з психологами; благодійні акції до свята Миколая та Великодня, де молодь отримує продуктові набори, а для дітей ми організовуємо екскурсії до Львова, Карпат чи просто по-сімейному відзначаємо Різдво та Великдень із традиціями українського народу.

Влітку ми залучаємо кошти для організації літнього відпочинку дітей, оскільки розуміємо, що перебування в тих самих стінах інтернату 24/7/365 ніяк не сприяє їх соціалізації.

• Як виникла ідея цього проєкту «На порозі самостійного життя» та у чому його особливість?

Ідея програми виникла у 2009 році як пілотний проєкт, який профінансували донори з-за кордону. Ідея полягала в тому, щоб через виїзд з інтернатів хоча б раз на місяць на два-три дні діти віком 13–17 років почали бачити інший світ за межами інтернату.

Спочатку це були навчальні тренінги. Потім, з року в рік, ми змінювали підхід до програми і почали більше уваги приділяти соціалізації, а не лише освіті (тренінгам).

Десь через 5 років ми почали давати дітям реальні гроші: вони вчилися формувати меню, розраховувати бюджет та ходити в магазин купувати продукти за реальні гроші, щоб самостійно готувати собі сніданки та вечері. Також підлітки самостійно почали користуватися громадським транспортом та Google Картами, щоб добиратися до різних місць у Тернополі.

Особливість цієї програми в тому, що діти ще до моменту виходу з інтернату в самостійне життя протягом трьох років набувають практичного досвіду: вчаться варити, готувати, комунікувати, користуватися транспортом — без супроводу вихователя і наказового режиму. Це все підвищує їхню самооцінку, що вони зможуть. Тобто вони формують у собі навички, з якими їм легше жити серед людей у самостійному житті.

• Які практичні навички Ви насамперед намагаєтеся розвивати у підлітків під час тренінгів?

Найбільше уваги ми приділяємо тому, щоб підлітки навчилися самостійно готувати собі їжу, купувати продукти, рахувати витрати на продукти, складати елементарне меню на 3 дні, не боятися попросити про допомогу і правильно нею скористатися. Також важливими є догляд за собою, одяг, гігієна, вміння придумувати ідеї проєктів та втілювати їх у життя, фінансове управління грошима, управління власним часом, стресом, гнівом та злістю, а також уміння користуватися громадським транспортом.

• Які навички або життєві ситуації виявляються найскладнішими для підлітків, які виходять з інтернатних закладів?

Найскладнішими залишаються навички вибору освіти та майбутньої професії, тобто вони не вміють ставити цілі щодо вибору навчального закладу або визначення того, ким хочуть реально стати, тобто саморозвитку.

Також найскладнішими залишаються навички проактивності у вирішенні питань пошуку роботи та житла без шахрайства. Накопичивши певну суму грошей (від 35–40 тис. грн), вони купують дорогу річ (айфон, електросамокат тощо).

Також складнощами є орієнтація в часі та небажання виходити із зони комфорту.

• Як діти реагують на такі програми? Чи бувають моменти, які Вас особливо зворушують або мотивують?

Дітям подобаються наші програми, тому що це єдині моменти в дитинстві, коли вони можуть бути собою, побачити та дізнатися щось нове і цікаве, що заклад не може забезпечити через обмеження ресурсів або небажання вихователів кудись іти чи їхати та щось організовувати.

Наприклад: перші пікніки на природі, самостійні прогулянки містом, поїздки до Львова, вибір страв, які вони хочуть їсти, і можливість самостійно їх готувати, похід у магазин із реальними грошима та реальними покупками без супроводу дорослих.

• Як Ви оцінюєте ефективність програм фонду? Які зміни або результати є для Вас найважливішими показниками успіху?

Ефективність програм фонду я оцінюю на 8 з 10 за шкалою, хоча діти та прийомні сім’ї, молодь оцінюють їх на 9–10 балів. Я ставлю 8, тому що якби були професійні фахівці, які б хотіли придумувати новинки в наших програмах, ініціювали і самі долучалися до цього процесу, то було б супер. Ми, мабуть, уже тривалий час це проводимо, і нам здається, що це вже нудно, але відгуки кажуть протилежне. Тому я відчуваю ефективність на рівні 8 балів.

Ефективність програм проявляється у зміні поведінки учасників програм — це за висновками самих вихователів та дирекції закладів. Батьки-вихователі прийомних сімей отримують заряд енергії та відчуття, що про них дбають і їх розуміють. Це додає їм сил і наснаги виховувати дітей.

Для молоді ефективність проявляється в тому, що кількість звернень та тематика звернень суттєво відрізняються від тих, що були ще 6–10 років тому. Це вже інші запити, і їх значно менше, що підтверджує: маючи “вудку”, випускники самостійно вирішують свої питання, але в складних випадках можуть звернутися до нас.

До прикладу, якщо у 2019 році звернень було близько 900 на рік від 85 випускників, то на сьогодні ми маємо близько 300 звернень на рік від 30 випускників, яким ще потрібне наше “крило” підтримки.

• Чи підтримуєте Ви зв’язок із випускниками після завершення програм? Як виглядає цей довгостроковий супровід?

• З якими життєвими труднощами випускники звертаються до фонду найчастіше?

На сьогоднішній день наші випусники звертаються за допомогою консультацією по напрямкам: 1. Стоматологічна допомога, 2. Лікування/Лікарства. 3. Пошук житла для оренди (як оформити оренду, як сплачуватаи комуналку в перші місяці оренди) 3. Пошук роботи. 4. Продукти харчування (2-3 випускників в два тижні).

• Як сьогодні волонтери та благодійники можуть долучитися до роботи фонду?

Єдине, що на сьогодні нас турбує, — це те, що не всі, хто реально хоче допомогти сироті бути успішним, готові стати наставником у форматі «1+1». Це означає індивідуальний супровід щонайменше 2 години на тиждень: зустрічі з сиротою, розуміння його/її потреб, реагування, підтримка та мотивація.

Благодійники, які дуже зайняті, можуть надсилати фінансову допомогу на рахунок фонду «Майбутнє сиріт», який уже 20 років доводить свою прозорість, підзвітність і відданість справі. Ці кошти ми спрямовуємо на реалізацію програм.

Бюджет на рік становить близько 2 млн грн без урахування зарплат і податків — це суто програмні кошти, які охоплюють близько 200 дітей та прийомних батьків.

Якщо є можливості у сім’ї, ми також підтримуємо створення прийомних сімей, де беруть дітей із дитячих закладів по 3–5 осіб. Зі свого боку ми гарантуємо емоційну та професійну підтримку у вихованні таких дітей, щоб допомогти справитися з викликами, які виникають у процесі виховання.

• Що найчастіше мотивує людей підтримувати дітей-сиріт, а що, навпаки, заважає або стримує їх?

На мою думку та за моїми спостереженнями, більшість людей мотивує особиста самореалізація — бажання показати своїм друзям та колегам, що вони роблять добрі справи і допомагають. Але це неправильно, коли люди одноразово чи двічі з’являються і зникають, адже після цього у дітей формується викривлене уявлення про людей, які справді хочуть допомогти. Діти потім намагаються отримати максимум від тих, хто щиро хоче підтримати.

Адже, якщо дивитися на кількість подарунків і відвідувачів упродовж року, усі діти вже давно мали б мати наставників і сім’ї. На сьогодні в закладах області проживає ще близько 40 дітей-сиріт, а благодійників — сотні.

Також є люди, яких мотивує християнська віра допомогти хоча б одній сироті, і вони стають наставниками, попри розуміння, що це складно, — і таких людей менше.

Заважає або стримує часто відчуття жалю до цих дітей: люди бояться, що заплачуть, і що це спричинить психологічну травму. Краще не бачити — і тоді душа менше болить.

Тих, хто хоче взяти дитину в родину, стримує страх “генів” дитини або інвалідності. Всі хочуть здорових дітей, але таких уже майже не залишилося в області.

• Наскільки важливою є роль громади у зміні долі дітей та молоді, які виросли без батьківського піклування?

Роль громад є важливою, оскільки це їхні діти, які народилися в їхній громаді. Якби кожна громада підтримувала своїх дітей за допомогою благодійників, ці діти були б позбавлені долі проживати дитинство в інтернаті, де формується зовсім інша особистість, яку потім важко виправляти, і громада вже не хоче приймати таку молоду людину у свою спільноту.

Громада завжди може знайти для дитини опікуна чи піклувальника, якби цього справді хотіла і розуміла. Кожна громада має від 5 до 10 сиріт і по 5–10 церков чи священнослужителів — це вже могло б вирішувати проблему сирітства. Адже люди в громаді розуміли б, що ця дитина чи діти з їхньої громади є рідними, і тоді вони б спільно опікувалися ними через служителів та лідерів думок.

А так після інтернату дитина вже не виявляє бажання йти у свою громаду, бо не відчуває себе там своєю після багатьох років відсутності. Громади можуть звертатися до благодійних фондів, і ми готові підтримувати таких дітей у громаді. Але всі шукають простий спосіб — і цей спосіб часто веде кудись подалі від відповідальності громади.

• Що для Вас сьогодні є найбільшим викликом у роботі фонду?

Найбільшим викликом на сьогодні є пошук і залучення наставників для кожної сироти, яка живе ще в інтернаті та виходить з інтернату. Надання таким наставникам професійної підтримки у процесі взаємодії із сиротою також є важливим завданням.

Викликом є доступність професійних людей, які обмежені в часі та можливостях надавати консультації дорослим, які виявляють бажання працювати та допомагати сироті, зокрема це стосується й прийомних батьків.

Держава фактично передала їм дітей, але не підтримує їх, коли виникають проблеми. Цей негативний досвід поширюється, і тому сім’ї не виявляють достатнього бажання опікуватися сиротами. Зараз ця тенденція значно знизилася. Кількість прийомних родин з року в рік зменшується саме через відсутність професійної підтримки з боку держави чи її представників на місцях.

• Якщо озирнутися на весь пройдений шлях, який головний життєвий урок Ви винесли з роботи з дітьми-сиротами?

Головним життєвим уроком стало те, що я не помилився, коли ініціював і створив фонд — своєрідний майданчик (простір), де об’єднуються всі, і в тому числі сироти, які довіряють. Ми забезпечуємо доступ до ресурсів та підтримки дітям-сиротам і молоді, а також усім, хто реально хоче змінити життя сироти.

На початку створення мені казали створити фонд, який допомагає всім категоріям, але я принципово хотів створити фонд, який суто спрямовує зусилля на дітей-сиріт. Таким чином я не розпорошував увагу благодійників щодо того, кому допомагати. Всі чітко розуміли, що фонд «Майбутнє сиріт» допомагає сиротам.

І я не помилився у своєму виборі назви організації та її спрямованої діяльності. Якби такі організації створювалися за конкретними цільовими аудиторіями, то якість надання допомоги була б значно вищою та ефективнішою.

Спілкувалася Надія Греса