Расистський скандал замовляли?

Міжнаціональні стосунки – річ дуже тонка. І тому з самого початку хочу особливо підкреслити, що поділяю людей, в першу чергу, за людськими якостями. З цієї причини я за визначенням не вважаю себе расистом, антисемітом чи ще кимось подібним. Хоча дуже ризикую отримати ярлика, оскільки на двадцять другому році української незалежності широкий доступ до ЗМІ отримали люди, які любов до України чомусь називають нацизмом.

Коли на вулицях наших міст з’явилася рекламні плакати, на яких пів оголені та гламурні Савік Шустер і Валід Арфуш «боролися проти расизму», мене це відверто здивувало. Расизм в Україні не надто розповсюджене явище, щоб розгортати цілу рекламну кампанію. Він не притаманний українцям не лише тому, що вони за природою є добрими та толерантними (іноді навіть занадто). Ми не були рабовласниками, не експлуатували працю нещасних негрів, не створювали «Ку-клукс-клан» і суд Лінча, не провадили політику расової сегрегації. В Україні у цього явища немає такого глибокого історичного коріння та традицій. Все це — на совісті англо-саксів та інших білих американців. Це вони тепер спокутують свою провину, й вона доходить до таких гіпертрофованих форм, що будь-яка критика в бік афроамериканця може розглядатися як прояв расизму. Але до чого тут ми? Невже ми повинні жити за американськими нормами політичної коректності й також почувати себе винними?

Не за горами парламентські вибори, а соціально-економічна ситуація в країні – гірше нема куди. Треба відволікти населення, спрямувати їх думки в іншому напрямі. Й тут якось дуже вчасно в Україні почав розгорятися расовий скандал. Як на мене, він висмоктаний з пальця. В нашій політиці всі ролі давно розписані. Саме тому нікого не здивувало, що автором скандалу стали представники «Свободи». Я не знаю, чи є у них ляльководи, але саме ця політична сила дозволяє собі розкіш говорити вголос речі, про які багато хто думає, але ніколи не наважиться висловити це публічно. Часто це сприймається як провокація.

Наприклад, у багатьох з наших громадян викликає обурення поведінка хасидів в Умані, серед яких, як пояснив мені один знайомий ізраїльтянин, є багато колишніх кримінальників, які для позитивного враження на суддів прикинулися релігійними людьми, що стали на шлях виправлення. Однак їхніми хуліганськими витівками більшість воліє публічно не перейматися. Щоб, не дай Боже, не записали в «антисеміти». Шкода за державу лише послідовникам Тягнибока. Як кажуть, мокрий дощу не боїться.

Коли я почув, що представники цієї організації дозволили собі расистські висловлювання проти Гайтани, я подумав що, її, як мінімум, обізвали «мавпою». Однак висловлення члена політради «Свободи» Юрія Сиротюка (хто-небудь раніше про нього щось чув?) відверто «розчарували». Ось що він сказав: «Треба робити, як Руслана, показувати нашу українську культуру, нашу пісню. Так, Гайтана добре співає, але вона не представляє нашу культуру, тому ми вчергове програємо… «Євробачення» — це шоу національних талантів. Гайтана — це наднаціональний талант, тому розмивається сам сенс «Євробачення». І краще було, якби на цей конкурс поїхала людина, яка представляє саме Україну. А виходить так, що ми не хочемо показати своє обличчя. І Україну будуть асоціювати з іншим континентом, десь в Африці”.

Можливо, з точки зору американців – це расизм чистої води. Однак ця фраза має сприйматися зовсім інакше в українських реаліях. А вони такі: при теперішній владі майже всі ключові позиції в економіці, освіті, культурі, шоу-бізнесі займають «громадяни всесвіту», які часто поводяться як окупанти. Можливо, це неминуча данина тотальному глобалізмові, але для того, щоб тебе помітили, треба вміти виділятися на загальному тлі. Голими стегнами та шоколадним кольором шкіри в Європі нікого не здивуєш – там такого «добра» вистачає. Особливо, коли твоя пісня дуже схожа на хіти чи то Девіда Гуети, чи то Coldplay. Можна задіти за живе лише незабутнім національним колоритом. У нашому випадку колоритом, який після довгих років утисків, яскраво виплеснувся на поверхню. Він проявився у незабутньому виступі Руслани, й тому вона переконливо перемогла, явивши світові явище «Україна».

Саме так я зрозумів слова досі нікому невідомого члена політради «Свободи». Якщо хтось хоче розуміти їх інакше, підганяє під певну політичну схему чи у такий спосіб привертає увагу до українського учасника «Євробачення», то це їхні проблеми. Спеціально для таких я хочу навести ще одну цитату одного сучасного й більш відомого політичного діяча. Тут уже расизм не те що помітно неозброєним оком, він б’є фонтаном. «Негри — це лакеї, ледве навчилися мити руки, які практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані».

Дивно, але ця публічна тирада так і не отримала належної правової й політичної оцінки. Чи не тому, що замість слова «негри» в оригіналі стоїть «галичани», а автором цитати є неперевершений міністр освіти та науки Дмитро Табачник? У цьому протиставленні східняків, яких головний освітянин вважає частиною «великого російського народу», та незрозумілого сурогату під назвою «галичани» сповна проявляється його ненависть до всього українського. Для повноти картини не вистачає, щоб за зразком «афроамериканці», мешканців Західної України ще й обізвали «галоукраїнцями».

Одіозний міністр нічим не ризикує. Бо його призначав на цю посаду сам Віктор Федорович. Вочевидь саме для того, щоб ця інтелігентна та вкрай начитана людина в окулярах та з професорською бородою більш ясно й доступно виражала думки тугого на язик роботяги з Донбасу, який, за примхою долі, опинився в кріслі президента. Та й хто за цих галичан буде піднімати стільки галасу? Їм же ще так далеко до негрів…

Дмитро Закусило, “ОРД”