Щоденник Луценка: один день з життя в СІЗО

6.30

Годинники в тюрмі заборонені. Але гучніші гавкіт і виття ­собак за вікном означають: 6.30 – час їх годувати. Лежати немає сенсу – на голову давлять “нічне” світло й монотонне крапання з доісторичного крана об залізний умивальник епохи ­піонерських таборів.

Підйом. Умиваюся, грію кип’ятильником воду для кави. Це – єдина недієтична річ, яку я собі ще дозволяю зранку. Включаю настільну лампу на цегляному зеленому столі. ­Натуральну каву Carte Noire п’ю із творогом і “Лексиконом ­інтимних міст” Юрка Андруховича. Це книжка – аптека життєлюбства. ­Сьогодні кайфую від міст на літеру “П” – ­Париж, Полтава, Прага. Маю ще годину до приходу караулу, але вживати ­Андрухо­вича треба дозовано, по дві­три історії двічі на день для задоволення культурного дефіциту.

Порівнюю свої емоції від описаних міст. Перед очима постає згаданий у книжці “Пако” – неповторно­розхристаний письмен­ник Юрко Покальчук, із яким 2007 року грали у Франківську перший політичний вертеп. Він читав Іроду свій вірш “Вчи, бл…дь, нашу мову”. А я відзначився фразою: “Снігу не буде, бо Мороз зрадив”. Народ шаленів і готовий був іти на Київ. З того починався наступ “Народної самооборони” за дострокові ­вибори.

Закриваю книжку. Залишком теплої води мию чашку із силуетом оленя й надписом “острів Бірючий”. Це – спогад про фантастичну природу заповідника на українському Півдні, де був із сім’єю. Працівники розповідали, як відмовили “регіоналам” в організації “царського полювання” 2007 року і дуже переживали за результат виборів 2010­го. Як там зараз живеться сотням оленів і лосям?

Записую в щоденник: “Поки краса врятує свят, уроди його загублять”.

7.30

Черговий опер, я їх іронічно називаю “сатрапами”, відчиняє один за одним шість замків на дверях камери. За цей час одягаю теплу, ще майданівську куртку, п’ю таблетки, беру пакет із йогуртом, мінералкою та матеріалами кримінальної справи.

Ідемо коридорами тюремного корпусу “Катьки”, збудованого 1863 року. У моєму коридорі – спецпост. Тут розташовані ­камери­”трійники” для утримання звинувачених у особливо тяжких злочинах. Біля вхідних дверей – список, навпроти чотирьох прізвищ – приписки червоним “схильний до насилля”. Серед них знайоме прізвище підозрюваного у вбивстві двох ­міліціонерів 2009­го.

Повертаємо в інший коридор, тут камери на 20 осіб. Основний контингент – пацанва, що сидить за крадіжки мобілок. ­Знову з’явилися арештанти за підкинуті 3 грами наркоти. У моді стара схема вішати на таких нерозкриті дрібні злочини.

Спускаємося стертими від часу сходами на перший поверх. Скрізь – різкий запах фарби. Це результат підготовки до візиту комісії Ради Європи. Армійські кольори, зелений і бордовий, блищать під лампами денного світла. Незмивно­брудна цементна підлога покрита новим лінолеумом.

– Просто Версаль, – кажу.

– “Межигір’я”, бля, – буркає служивий.

На вулиці – візок, повний лотків із хлібом. Зграя голубів користується моментом відсутності рознощиків – збиває хлібину й на очах за мить виїдає м’якуш. На прямокутну скоринку налітають горобці.

7.40

Заходимо у прийомник СІЗО. Там уже чекає міліцейський конвой. Вітаємося, заходжу в припаркований автозак. Вітаюся з конвойними сержантами і чотирма арештантами. Доки їдемо – перекидаємося запальними фразами й анекдотами. ­Через 20 хвилин – під Печерським судом на вулиці Гайцана. ­Головне – щоб впустила прибиральниця. Інакше будемо мерзнути в залізних клітках автозака, доки вона не закінчить свою роботу. “Головне – не хто начальник, а хто черговий по вокзалу”, – згадую фразу Людмили Гурченко з “Вокзалу для двох”.

8.00

Розміщують у “боксах” – заґратованих шафах із дерев’яними лавками, де належить чекати суду. Щастить тим, у кого суд зранку, інші ждуть до вечора й ідуть на засідання, як вичавлені лимони.

Я маю годину. Читати неможливо – світла мінімум. Тому заплющую очі і згадую дочитаного вчора Умберто Еко.

9.15

Конвой заводить у клітку в судовій залі. Вітаюся з усіма. ­Процес котиться в неспішному темпі. Нічого нового. ­Свідки й далі підтверджують, що підготовані ними накази, які я підписав, повністю відповідали законодавству і багаторічній практиці роботи в МВС.

Спочатку свідків допитують прокурори, потім – адвокати. Я тим часом шепочуся з дружиною. Очима говоримо більше, ніж словами. Отримую роздруківки з інтернету з останніми новинами. Читаю, щоб відволіктися від абсурдного ідіотизму запитань прокурорів. Відповідаю на записки присутніх журналістів.

Нарешті підходить моя черга ставити запитання свідку: “Чи можете ви як свідок звинувачення повідомити суду щось про злочинну змову Луценка з водієм для розкрадання бюджетних коштів у вигляді його зарплати й пенсії, а також зловживання і перевищення Луценком своїх обов’язків при веденні оперативно­розшукової діяльності та святкуванні Дня міліції?” Свідок шокований абсурдом, як і всі попередні. Каже: “Ні”. Ставлю друге “коронне” запитання: “Чи отримували ви від Луценка чи від його імені від інших осіб будь­які незаконні вказівки чи накази?” – “Ні”, – відповідає й на це свідок.

Захист задоволено записує відповіді, що перекреслюють обвинувачення. Попереду ще 102 свідки.

Прокурори вдають, що теж не програли. “Сумасшедшие узнаются по удивительной свободе доказательств”, – згадую Умберто Еко.

13.00

Суд оголошує перерву до наступного дня. Тисну руки адвокатам, депутатам, дякую журналістам, які виходять із зали. Прощаюся з дружиною. Цілуватися крізь ґрати дуже незручно. Тому цілую у волосся, стискаю руку.

Під конвоєм повертаюся в “бокс”. Від психологічної демобілізації починає боліти в ділянці підшлункової. Перша но­шпа пішла. Грузимося в автозак, їдемо “на базу”.

Дорогою хлопець із Житомирщини розказує свою історію. ­Приїхав у Київ на заробітки, влаштувався на будівництво. З першої получки по­п’янці скоїв лихо на 10 років позбавлення волі. Старий суддя, певно, пожалів хлопця і, щоб не робити з нього гарантованого урку, дав лише п’ять.

– Бідна мама, вона не переживе, – причитає засуджений. ­Раджу йому взяти себе в руки, розпланувати на ці роки самоосвіту.

– Маєш два варіанти: здатися й опуститися, що доб’є матір. Або працювати над собою і вирости нормальною людиною. Тоді вона тебе дочекається й оцінить.

13.30

Знову в приймальнику. За ґратами внутрішніх дверей проходять службовці СІЗО, більшість вітаються. Офіцери міліції – по уставу: “Бажаємо здоров’я”. Питають, коли кінець. Відповідаю, що не раніше березня. Зичать удачі.

Виходить черговий.

– У тюрму приймаєте? – питаю.

Ніяково усміхається, відчиняє двері. Опер, старлей, знову веде сходами, по коридорах. Запах фарби перебиває нудотний дух варива з величезних пластикових бідонів. “Баландьори” розносять обід, алюмінієвий черпак прикручений до дерев’яної вигнутої ніжки від стільця, щоб не обпікало руку.

14.00

Забираємо мого сусіда по камері. Йдемо на прогулянку в бетонний дворик на 9 квадратних метрів. Не розгуляєшся: сім на три кроки, але є залізяка, що слугує за турнік. Поперечина – на рівні грудей, тому віджимаються лежачи 150 разів за три підходи.

Над головою – ґрати. Видно голуба, що сидить на поперечині, обплетеній спіраллю колючого дроту. В голові промайнуло: “Сюжет Пікассо, доповнений Пшонкою”.

На приварених горизонтально трубах, що слугують брусами, роблю “куточок”. Тричі по 40. Потім – віджимання від лавки, присідання.

Година такої прогулянки реально заряджає і вентилює легені від вікового смороду тюрми.

У перервах між вправами міряю кроками дворик, тихо мугикаю пісню. У тюрмі страшенно не вистачає музики, яка дає апетит до життя. Згідно з правилами, тут можна мати телевізор, але не дозволяється радіо. Як і більшість інших заборон, це заведено з НКВДшного минулого, коли радіо було синонімом радиста­диверсанта. Забивати голову сміттям попси, що крутять на так званому музканалі зомбоящика, – не хочу. Талантів повторити улюбленого Джо Кокера, “Піккар­дійську терцію” чи Діану Кролл не маю. Тому мугикаю те, під що колисали мене, а я – своїх двох спиногризів: “Засвистали козаченьки”, “Повіяв вітер степовий”, “Чорнобривці”. Давно вирішив: як вийду звідси – першим ділом попрошу Тараса Чубая заспівати “Я піду в далекі гори”. Життєствердна річ!

15.00

Гвинтовими сходами царської кладки повертаємося в камеру. Джинси і светр міняю на спортивний костюм, ретельно мию руки. Це – правило безпеки від зарази, якою просякнуто все навколо. П’ю таблетки. Виймаю з холодильника помідори, огірки, редиску, варене яйце. Пластиковим ножем роблю салат. Їм його з чорним хлібом, який люблю з дитинства не різати, а ламати. Дочитую пресу, інтернет­роздруківки.

Тягне на сон. Грію воду. Мию сталеву миску з­під салату, ­запарюю в 700­грамовому пластиковому контейнері жасминовий чай. Спостерігаю, як поводять себе висипані в окріп чаїнки. Більшість зразу осідають на дно, але відсотків із 10 – тримаються на поверхні, потім танцюють вниз­вгору. Одвічна картина свободолюбної меншості. П’ю з кружки гарячий жовтий напій, заїдаю курагою.

16.00

Приходить лікар. Я його називаю ескулапом, бо ліків у нього, як у наборі військовополоненого: зеленка й валідол. Міряє тиск. 110 на 75. Навіщо це робити при хворобі печінки, підшлункової та стравоходу – невідомо. Але головне – увага. Питає, де болить ­більше: ліворуч чи праворуч? Пишу йому заяву, що претензій до медчас­тини та адміністрації СІЗО не маю. Тиснемо руки до завтра.

Читаю нову книжку Перес­Реверте “Осада, или Шахматы со смертью”. Відчутні мотиви Маркеса, Зюскінда і навіть Мітчелл. Старомодна динаміка неспішної розповіді, пливу по її течії, щоб відпочити від щоденного ритму судових психологічних навантажень. За годину таки зморило.

18.00

Прокидаюся за годину від холоду. Допиваю холодний, але настояний чай. Грію воду в пластиковій глибокій мисці. Мию голову, голюся.

Як за годинником – вечірні спазми болю в животі. Пішла друга порція но­шпи. Вмикаю телевізор, новини ICTV, “1+1”. Варю кип’ятильником гречку на вечерю. На запах прогнозовано з’являється Азаров. Говорить, що влада має багато способів угамувати протести. Записую в щоденник фразу “З Кабміну тхне кунсткамерою УРСР по методах. Віє межигірським Версалем по цілях. Тягне могильним холодом по перспективах”.

Переключаю на “5 канал”, читаю рухомий рядок новин. Усі сюжети й коментарі зводяться до тези: “Влада – сильніша, ­народ – бідніший”. Розповідаю співкамернику про карлика, який просить лікаря відрізати йому здоровенне чоловіче достоїнство. Той питає: “Навіщо? Ти ж з таким – ого­го! Можеш жити припіваючи”. Сумний карлик відповідає: “Розумієте, лікарю, у нас з ним на двох крові не вистачає. Як він встає – я в обморок падаю. Як я очухаюся – він падає”. Так і в нас у країні: грошей мало, тому влада кайфує, а народ – в обмороці.

20.30

Вимикаємо телевізор. Читаю “Історію Франції”, роблю нотатки до свого саморобного історичного довідника, що ввібрав оригінальні факти з­понад сотні прочитаних у тюрмі книжок.

За вікном починає працювати тюремна “голосова пошта”, значить, уже десята вечора.

22.30

Сусід молиться й лягає спати. Стукаю в двері, прошу переключити на “нічне” світло. Знову чергує жінка. Це добре, не розбудить хропінням, як деякі чоловіки, коли пригріються під батареєю. Дякую і бажаю спокійної ночі.

Пишу короткого листа Ю.В.Т. про моє бачення виборчої кампанії опозиції. Завтра передам його через адвокатів. Про всяк випадок повертаюся до вікна спиною – там у кутку під стелею важко не помітити відеооко.

Знову читаю. Ходжу по камері. Сім кроків від вікна до дверей. Збираю речі на завтрашню поїздку в суд.

Жмуток жовтого листя, прив’язаний до заґратованого вікна, – єдина світла пляма. Це – подарунок від молодшого сина, Віталія Юрійовича, на його 12­-й день народження. Люблю осінь, але розумію, що китайці праві, коли позначають цю пору року двома ієрогліфами – “сум” і “серце”. Позбавлення нас із сім’єю одне одного – найбільша проблема, яку мені завдали цим річним ув’язненням. Гостро відчуваю, як тече між пальцями час, відпущений, щоб набутися разом.

23.30

Біль посилюється. Останній резерв ставки – баралгін і доза Андруховича. На літеру “П” лишилося ще Палермо. Актуально?

Лягаю. Заплющую очі. Перебираю діяння французьких королів. Меровінги, Каролінги, Капетинги, Валуа, Бурбони, Бонапарт, знову “регіонали”. Стоп – тільки не про наших бурбонів. Це – на половину ночі, а завтра – підйом о шостій. Спокійно: Бурбони, республіка, де Ґолль, Помпіду, сплю.

текст: Юрій ЛУЦЕНКО Gazeta.ua