У всьому був перший: спогади тернополян про журналіста Віталія Дереха
На Луганщині загинув тернопільський журналіст Віталій Дерех. Йому було 34 роки. Він – учасник Революції Гідності, рятував поранених під час обстрілів на Майдані. У 2014 році добровольцем пішов на фронт. Коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ, Віталій знову, не вагаючись, поїхав на передову.
“У всьому був перший і хотів будувати нову Україну”, – так Віталія Дереха згадують у Галицькому коледжі імені В’ячеслава Чорновола. Тут він навчався журналістській майстерності. Про це розповіла Суспільному директорка цього закладу Марія Баб’юк.
“Як тільки ми відкрили спеціальність, тоді вона називалась “Видавнича справа та редагування”, він був серед перших студентів. Віталій – виходець із “Пласту”, керував одним із його куренів. Його там любили, поважали, дуже цінували. Він був людиною, яка ніколи не сиділа на місці. Його неможливо було зупинити, він жив створенням нової України: мав надзвичайно сучасні проукраїнські і проєвропейські погляди. Коли з ним спілкувався, то складалося враження, що він був на 10 років старший, ніж багато його однолітків”, – каже Марія Баб’юк.
Після закінчення навчання Віталій почав працювати у газеті “20 хвилин”. Його колега Андрій Вацик пригадує, він старанно виконував роботу і був уважний до деталей.
“Тоді це був просто журналіст-виручалочка, тому що “20 хвилин” – це була щоденна газета, і часом досить пізно могла трапитись якась подія, і треба було людину “на вже”, а це могла бути година 7-8, а в 9 годині газету вже здавали в друк. Дзвониш до нього: “Віталіку, виручай, сталась там якась пожежа чи ДТП”. Він був безвідмовний, не зважав, що то вже вечір, неробочий час. Творча і яскрава людина, завжди мав багато ідей, робив багато всіляких колоритних речей. Надзвичайна особистість, на жаль, повністю ще не встиг себе реалізувати. Це був талантище”.
У 2013 році Віталій їздив від редакції в експедицію у Південну Африку та Мадагаскар. А згодом, коли повернувся, в країні почалась Революція Гідності. Віталій, не вагаючись, поїхав на Майдан. Там допомагав рятувати людей під час розстрілів на Інститутській. А в 2014-му пішов добровольцем на фронт, розповідає його друг Андрій Шкула.
“Два роки воював в “Айдарі”, про це не знали ні його далекі родичі, ні частина колег. Він завжди шукав якісь способи, щоби всіх заспокоїти. Казав, що в нього все гаразд, що він десь на завданні, в якомусь відрядженні. Знаю, що Віталік пережив різні ситуації: був поранений, мав нагороди, хоронив друзів. Тобто, в нього важке було життя. Декілька років тому помер його батько. Це була ще одна трагедія для нього. І всі ми сподівалися, що він не поїде більше на Схід, бо, насправді, він своє відвоював. Але, коли почалася повномасштабна війна, він зумів. Попри те, що його не мобілізовували, не викликали, він поїхав туди і почати воювати”.
Андрій Шкула каже, товаришували з Віталієм більше 20 років, він був хрещеним його сина, вони часто спілкувалися. Востаннє говорили по телефону приблизно за тиждень до загибелі. Андрій пригадує, Віталій, як і завжди, казав, що в нього все добре.
“Віталік завжди був на позитиві, ніколи не впадав у відчай, не говорив, що все пропало, що нас десь там бомблять. Тобто, він намагався своїх рідних і друзів вберегти від тієї інформації. Він скидав різні фотографії і казав, що все буде добре. Любив Україну і знав, що ми переможемо”.
Коментарі вимкнені.