«Сумщина сьогодні сумує»: журналістка «Суспільного» Валентина Погорєлова про війну, людей і силу не зламатися

Понад двадцять років Валентина Погорєлова працює в журналістиці. За цей час їй довелося висвітлювати сотні подій, але останні роки стали найбільшим випробуванням як для професії, так і для неї особисто. Як журналістка Українського Радіо Суми (філія Суспільного мовлення) вона документує життя прикордонної області, яка щодня живе під загрозою обстрілів, спілкується з людьми, що втратили домівки, записує історії військових, волонтерів і мирних мешканців.

У розмові з «Поглядом» Валентина Погорєлова згадує перші дні повномасштабного вторгнення, розповідає про роботу журналіста в умовах війни, про Суми, які навчилися жити між сиренами та надією, а також про людей, чия незламність допомагає їй самій знаходити сили продовжувати працювати.

• Якою є Сумщина сьогодні очима журналістки, яка спостерігає її не зі статистики, а через життя конкретних людей?

Сумщина надзвичайна. З безмежними лісами, зеленими луками , річками та ставками. Якщо говорити про м. Суми, що розташоване на річці Псел – це широченні вулиці, сквери і парки,  це велика кількість фонтанів, хоча наразі під час війни деякі з них не працюють, зокрема надзвичайно красивий фонтан “Садко”. Суми – це музеї, театри і філармонія, це історичні пам’ятки, дві великі  пішохідні вулиці. Це безліч затишних кафе та ресторанів, деякі  до речі відкрилися вже під час війни. Суми мають свої піраміди, альтанку, Троїцький собор – величний храм, побудований коштом відомого мецената Павла Харитоненка, дім з химерами з оригінальними декоративними елементами та горгулями.  Це місто, точніше люди,  що у перші дні великої війни зупинили російську навалу і дало їй  належну відсіч.

У нас є парк, є торговий центр «Мануфактура», є гарна центральна частина міста, район колишньої Банківської академії. Але війна залишила свій слід і тут – багато будівель пошкоджені, є вибиті вікна, сліди від обстрілів.

Сумщина втратила значну частину промислового потенціалу. Багато підприємств релокувалися через близькість до кордону.  

Водночас життя не зупинилося. Коли їдеш містом, бачиш людей на вулицях, у транспорті, у кав’ярнях і ресторанах. Часто столики навіть зарезервовані наперед. Тут є молодь, діти, люди старшого віку. Життя триває.

Багато людей із прикордонних громад переїхали до Сум. Хотінська, Юнаківська, Миропільська громади та інші території постійно потерпають від обстрілів, тому люди змушені шукати безпечніше місце. Хтось виїхав далі в Україну, а хтось оселився в обласному центрі.

Окрема гордість міста – Сумський державний університет. Попри війну, він зберігає дуже високі позиції в рейтингах, а його науковці отримують престижні відзнаки та гранти. Це ще один доказ того, що місто не лише виживає, а й розвивається.

Тому для мене Сумщина сьогодні – це насамперед надзвичайні  люди. Люди, які живуть поруч із війною, але не дозволяють їй забрати в них майбутнє. Так, місто змінилося. Так, тут постійно відчувається небезпека. Але воно живе. І, мабуть, саме це сьогодні найбільше характеризує Суми.

• А як би ти описала сьогоднішні Суми людині, яка пам’ятає місто до 2022 року? Які зміни впали б у вічі насамперед?

Мабуть, найперше я б сказала, що ми не цінували того, що мали. До війни в нас було все: спокійне життя, звичний ритм, відчуття безпеки. Ми сприймали це як належне.

Сьогодні місто змінилося насамперед через людей. Вони стали більш настороженими, більш виснаженими. Особливо після останніх масованих атак. Я бачу, що люди справді налякані. Зараз значно більше мешканців реагують на тривоги, біжать в укриття, ховаються в підвалах.

Мені складно сказати, наскільки змінилася я сама. Можливо, зовні не дуже. Але тепер, коли йду вулицею, часто автоматично дивлюся в небо, прислухаюся до звуків, оцінюю ситуацію навколо. Це вже стало частиною повсякденності.

• А ти сама ховаєшся під час тривог?

Якщо я вдома, то стаю між двома стінами. На роботі ми з колегами спускаємося на перший поверх. У нас висока будівля Суспільного, тому намагаємося бути якомога нижче. Є підвальне приміщення, хоча повноцінним укриттям його назвати складно.

Чесно кажучи, я не завжди ховаюся так, як потрібно. І це неправильно. Практика останнього часу показує, що ховатися треба обов’язково.

• А на початку війни люди так само реагували на небезпеку?

У перші дні війни, напевно так само реагували на небезпеку. Хто виїздив, хто залишався, ті ховалися в укриття, погреба. Тобто були страх і невизначеність. Тим більше, коли бачили колони російської техніки. Перші дні, місяці війни було гаряче, як в області ,так і у місті, в цілому. Але після деокупації Тростянця, після припинення потужних обстрілів Охтирки, після того, як російські війська залишили Суми – стало відносно тихо і навіть дещо спокійно. Обстріли були переважно на прикордонні. Ми про них писали, їздили туди, висвітлювали події, але саме місто жило майже звичайним життям.

Були поодинокі вибухи, окремі прильоти, але це не було тим щоденним жахом, який ми маємо зараз. Гучномовці працювали, лунали повідомлення про повітряну тривогу, але більшість людей не ховалися. Усі звикли до думки, що в Сумах відносно тихо.

Найбільш відчутні зміни почалися приблизно останні пів року, коли почастішали удари КАБами. Тепер вибухи можуть бути щодня. У місті з’явилися захисні конструкції, сітки від дронів, змінилося саме відчуття простору. Війна стала набагато ближчою.

• Як люди реагують зараз?

Тепер ситуація інша. Люди справді частіше біжать в укриття, ховаються в підвалах. Хоча всі реагують по-різному.

Я живу в приватному будинку. У мене є погріб, але, чесно кажучи, я туди не спускаюся. У мене навіть є певна фобія: боюся, що якщо завалить, то мене там ніхто не знайде.

Моя колега живе на дев’ятому поверсі багатоповерхівки. Ми часто спілкуємося під час тривог. Вона каже: «Треба відійти від вікон». Але я не бачу, щоб вона щоразу бігла в укриття. У неї маленька дитина, і це теж реальність багатьох людей.

Особливо складно було під час блекаутів, коли по 16–24 години не було світла. Уявіть собі людину на дев’ятому поверсі, яка повинна швидко спуститися вниз під час тривоги. Не всі фізично можуть це зробити.

Є й інші історії. Нещодавно після удару КАБами один мій знайомий застряг у ліфті. Зникло світло, ліфт зупинився, а навколо лунали вибухи. Він згадував, що це була справжня паніка. Ти не просто чуєш вибух, а ще й опиняєшся замкненим у невеликому просторі.

Тому так, ховатися потрібно. Усі це розуміють. Але між розумінням і реальними діями часто залишається людський страх, звички або життєві обставини. І це теж частина життя прифронтового міста сьогодні.

• Розкажи про ранок 24 лютого 2022 року.

22 лютого ми з друзями святкували в ресторані моє день народження, яке було напередодні. Розмови про можливе вторгнення вже ходили, але ніхто не хотів у це вірити. Так, люди потрохи збирали тривожні валізки, але все одно здавалося, що великої війни не буде.

Також напередодні я проводила ефір із тодішнім головою обласної адміністрації. Нас заспокоювали, казали, що все добре, не потрібно панікувати.

А вранці 24 лютого мене розбудив чоловік і сказав: «Прокидайся, почалася війна». Спочатку я навіть не зрозуміла, про що йдеться. Він швидко поїхав до магазину купити продукти й запропонував їхати до моєї мами в Роменський район, за сто кілометрів від Сум.

Я добре пам’ятаю ту дорогу. Колони машин тягнулися без кінця. Люди виїжджали цілими родинами. У машинах були діти, коти, собаки, коробки з речами. Хтось віз причепи, хтось завантажував усе своє життя в автомобіль. Пам’ятаю навіть пральну машину на одному з причепів. Це був хаос, страх і нерозуміння того, що буде далі.

У мами я прожила приблизно місяць. Саме там вперше побачила російських військових. Колона танків заїхала до села. Російські солдати ходили вулицями, розпитували про мисливців, про зброю. Було дуже страшно.

На щастя, наше село не було окуповане. Росіяни пробули там недовго і поїхали далі. Але ми знали, що вони стояли в сусідніх селах.  

Коли ми повернулися до Сум, місто ще довго жило відносно спокійно. Здавалося, що найгірше вже позаду. Ми навіть перекрили дах будинку, будували плани на майбутнє. Ніхто тоді не міг уявити, наскільки близько війна підійде до міста через кілька років.

• Коли приїжджаєш до Сум, вражає контраст: сирени, вибухи, пошкоджені будинки – і водночас люди поспішають на роботу, працюють кав’ярні, граються діти. Як сумчанам вдається зберігати це відчуття нормального життя?

Мабуть, людей тримають родини, домівки й надія. Іншого пояснення в мене немає.

Я й сама часто думаю: як після чергових прильотів люди прокидаються вранці й ідуть на роботу? Але ж і я йду на роботу. Я живу поруч із редакцією, а моя колега щодня їде через усе місто, бачить наслідки ударів, живе в одному з найбільш небезпечних районів, але все одно продовжує працювати.

Ми всі живемо між страхом і звичкою. Якщо є загроза – намагаємося спуститися нижче, відійти від вікон, сховатися між стінами. Але життя не зупиняється.

Пам’ятаю випадок минулого року. Ми з колегою сиділи в редакції, коли повз місто летіла ракета. Було настільки гучно, що ми бачили її у вікно. Усе, що встигли зробити, впасти на підлогу. Ракета тоді влучила в центр міста, серйозно пошкодивши будівлю прокуратури.

Потім ми навіть жартували між собою. Кажуть, що перед смертю перед очима пролітає все життя. А я сказала колезі: «У мене перед очима пролетіло тільки те, як ти падала на підлогу». Напевно, це теж один із способів виживати – через гумор.

Суми дуже змінилися. Обласна адміністрація після численних ударів фактично працює в розосередженому режимі. Будівля пошкоджена, вікна забиті плитами. Але люди все одно ходять на роботу. Мої племінниці працюють в адміністрації. В однієї дитині десять років, в іншої – сім. Поки вони на роботі, діти часто залишаються вдома самі, а матері спостерігають за ними через камери.

Часто люди з інших областей запитують: «Чому ви не виїжджаєте?» Але куди? Багато хто просто не має такої можливості. Оренда житла в безпечніших регіонах дуже дорога. До того ж люди не хочуть залишати свої домівки.

І, мабуть, головне – усі ми сподіваємося на диво. Сподіваємося, що завтра стане тихо. Що завтра все закінчиться.

Я часто говорю про це з людьми. Власниця однієї кав’ярні якось сказала мені: «А куди їхати? Може ж завтра все закінчиться».

Мені здається, ця фраза дуже добре пояснює сьогоднішні Суми. Ми живемо, працюємо, відкриваємо кав’ярні, виховуємо дітей і плануємо майбутнє, тому що продовжуємо вірити, що одного дня війна закінчиться. Саме ця надія й тримає місто.

• Що найскладніше в роботі журналіста на прикордонні: фізична небезпека, емоційне виснаження чи постійне відчуття невизначеності?

Для мене найстрашніше – це виїжджати в гарячі точки.

Хоч я й кажу, що не завжди ховаюся під час обстрілів, але насправді я дуже боязка людина. Колись нам ставили завдання виїжджати в прикордонні громади й робити репортажі. Тоді в Сумах було відносно тихо, але на прикордонні вже постійно стріляли.

Пам’ятаю поїздку в Краснопілля. Ми записували людей просто на подвір’ї, а в кінці городу вилітали ракети. Для мене це був справжній жах. Колега подивилася на мене й сказала: «Боже, ти вся зблідла». А я просто сиділа й думала, що мені страшно.

Найважче – їхати туди й не знати, що буде далі. Ми бували в цих селах неодноразово. Одного разу зробили репортаж і поїхали, а вже наступного дня територію повністю розбили обстрілами. І тоді розумієш, наскільки все крихке.

А сьогодні мені болить навіть не це.

Мені болить те, що вже ніколи не повернеться наше колишнє життя і той колектив, який був до війни. Колись у нашій телерадіокомпанії працювало близько ста людей. Коридорами лунали розмови й сміх, люди поспішали на роботу, кипіло життя.

Сьогодні це майже порожня триповерхова будівля. Іноді приходиш, ставиш передачу в ефір і йдеш. Частину обладнання давно вивезли. І я розумію, що того життя вже не буде.

•  Де ти знаходиш сили не зламатися після чергової поїздки чи ефіру про людський біль?

У самих людях, про яких розповідаю.

Я думаю: якщо люди знаходять сили пережити все це і прийти до мене в студію, то чому я не можу знайти сили їх вислухати й записати їхню історію?

Пам’ятаю хлопця з Конотопа. Йому тоді було лише 25 років. На фронті він витягував побратимів з поля бою. Коли повз рятувати ще одного, підірвався на міні.

У нього залишилася лише одна рука.

Я записувала його для ефіру. Він усміхався, жартував, підбадьорював свою дівчину. Казав, що все буде добре.

Потім він поїхав на реабілітацію до США. Я дуже раділа за нього. Але мама до нього так і не приїхала. Поруч залишилися лише дівчина та вчителька зі школи. А згодом і дівчина не повернулася разом із ним.

Він повернувся в Україну сам.

Через деякий час я знову записувала його. Він розповідав, як вчиться жити далі: грати в теніс однією рукою, фотографувати, навчатися в університеті.

І ти дивишся на нього й розумієш, що насправді дуже мало знаєш про людську силу.

• Чи були моменти, коли війна ставала зовсім близько?

Такі моменти були не раз.

Одного дня я була в центрі міста. Почалися потужні вибухи. Я зрозуміла, що працює наше ППО — цей звук ми вже навчилися впізнавати. Але все одно було страшно.

Мені потрібно було їхати на запис до голови обласної адміністрації.

Я сіла в маршрутку. Навколо – перекриті вулиці, вода зі шлангів, пожежники, дим, хаос. Люди біжать, хтось кричить. А в салоні повідомляють про можливу повторну атаку.

Маршрутка стоїть у заторі просто поруч із місцем прильоту.

У мене клаустрофобія, тому в той момент хотілося лише одного – якнайшвидше вибратися звідти.

Я вискочила на зупинці й забігла до магазину знайомої. Ми перечекали тривогу там. І це теж була дуже дивна картина: поруч горить місто, літають дрони, а вона каже: «Сьогодні ніхто навіть сукню не купує».

Ось так і живемо. Поруч існують війна і звичайне життя.

Хтось продає сукні. Хтось їде в школу. Хтось рятує людей після обстрілу.

Бліц

• Сумщина сьогодні одним словом?

Сумує.

У нас сумський  екскурсовод,  краєзнавець та викладач Олександр Коваленко створив  популярний міський екскурсійний проєкт : «У Сумах не сумують».

Але сьогодні Сумщина справді сумує. Тут дуже багато болю, дуже багато втрат. Вона вся пошматована війною.

• Найсильніша людина, яку ви зустріли під час війни?

Той 25-річний хлопець із Конотопа.

Він втратив майже все, але продовжував підтримувати інших. Навіть після поранення телефонував побратимам, підбадьорював їх.

Він навчається, займається спортом, будує плани.

І дивлячись на нього, розумієш, наскільки сильною може бути людина.

• Що тебе досі змушує плакати?

Я дуже сентиментальна людина.

Але найбільше мене чомусь зачіпають історії про тварин.

Коли обстрілюють притулки, коли гинуть коні, коли люди під час евакуації залишають домашніх улюбленців — мені дуже боляче це чути.

Можливо, тому що тварини не обирали цю війну.

• Що дає сили продовжувати працювати?

Робота.

І дім.

Мені важливо знати, що я потрібна тут, що можу розповідати людям правду про те, що відбувається.

А ще сили дає повернення додому. Там мій двір, мої сусіди, моє звичне життя.

Додому завжди хочеться повертатися.

• Перше слово, яке хочеться сказати після всього пережитого?

Напевно: «Слава Богу».

Спілкувалася Надія Греса