Два роки вважали безвісти зниклим: у Тернополі попрощалися з Анатолієм Поколодіним

У Тернополі попрощалися із загиблим в російсько-українській війні бійцем Анатолієм Поколодіним. Він загинув у березні 2022 року від кулі снайпера у селі Кам’янка на Харківщині. Про це розповіла дружина військовослужбовця Марина Мехрабова.

За її словами, коли почалася повномасштабна війна, переїхали до Тернополя з Луганщини, тому перепоховали чоловіка тут. Заупокійну службу священники відправили у Домі печалі. Далі траурний кортеж рушив на Микулинецьке кладовище. Поховали Анатолія Поколодіна на Алеї Героїв.

Марина Мехрабова каже, її чоловік брав участь у бойових діях з 2016 року. Коли почалася повномасштабна війна також пішов до війська. Анатолію було 53 роки.

“Він спочатку вважався безвісти зниклим. Потім два роки пошуку, надії й віри, що він живий. Дива не сталося. Він загинув. Його спочатку знайшли в Ізюмському районі. Потім його поховали в Дніпрі. І тепер, нарешті, коли ми змогли знайти його, поховали вдома. Ми здавали всі ДНК. Така процедура. І вже коли нас сповістили що є співпадіння, то вже остаточно ми знали, що його нема. Він гідний того, що його називають Героєм, стовідсотково. Він був командиром відділення. Йшов перший, як мені розповіли потім хлопці його. Його вбила куля снайпера. І хлопці, які були за ним, просто попадали, цим він захистив їх”.

У нього також залишилася донька Рената.

“Батько завжди сильним, відважним. Він першим йшов завжди, собою закривав інших. Я завжди мамі казала, що це єдиний раз, коли я бачила, що людина настільки могла кохати. Він так її любив. Я думаю, що він досі, з неба буде за нею спостерігати і захищати її уже звідти. Він був в ДШВ, а тепер у небесному війську. Такого кохання я ніколи не бачила. Я думаю, що завдяки цьому ми змогли його знайти. Це віра, щоб нам не казали. То казали, що він зник, то казали, що він загинув і так щодня. Кожного дня ми його ховали, щодня ми його воскрешали. Страшні муки цих два роки були”, — каже донька полеглого захисника.

“Це третє поховання. Це страшно, тому що постійно ми його тривожили. Я не могла залишити його десь. Мені потрібно було його сюди забрати”, — Марина Мехрабова.

Суспільне