Чемпіон світу з біатлону Дмитро Підручний: Окремі люди зі мною не вітаються

Дмитре, більшість спортсменів переживає вимушену бездіяльність дуже важко. Ви не виняток?

Початок карантину в нас припав на закінчення сезону. Після того, як скасували півтора останніх етапи Кубка світу, повернувся в Україну і місяць пробув у Буковелі. Людей там не було. Я і ще кілька збірників мали там змогу тренуватися в хороших умовах. Снігу було дуже багато, тому закатка вийшла якісною. У відпустку вийшли згідно з графіком, а поки відпочивали, карантин послабили. Тепер поступово ведемо підготовку до сезону-2020/2021. Один збір у західному реабілітаційному центрі в Сянках на Львівщині ми вже провели. Через кілька днів там же розпочнеться другий збір. На жаль, поки кордони для нас закриті, тому змушені тренуватися вдома. Навіть не знаю – на щастя чи на жаль.

Колись ви про це мріяли.

Ні, звісно, радий, що ми тренуємося в Україні. Просто в нас не так багато комплексів. Весь рік в одному місці готуватися не можна. Потрібні бодай два-три різних комплекси. Тоді можна було б виїздити за кордон впродовж літньої підготовки лише раз – у високогір’я. Найперше потрібен різний рельєф трас. Також важливо змінювати висоту над рівнем моря. Буковель, Сянки і Тисовець – приблизно на одній висоті, 800-900 метрів. Також непогано було б мати рівнинний стадіон. У нас наче й є комплекс у Чернігові, але він у не дуже доброму стані. Та й рельєф траси там не дуже підходить для тренувань. Якісну підготовку там проводити важко.

Коли карантин у нас почався, в Європі пандемія вже лютувала. У зв’язку з цим у вас не було бажання закритися вдома і уникати скупчень людей?

Я не панікував. Просто був обережний, не хотів заразитися. Відразу розумів, що треба дотримуватися рекомендацій МОЗ і ВООЗ, слідкувати за гігієною, користуватися маскою і все буде гаразд (зокрема й під час інтерв’ю Дмитро був у захисній масці – прим.). Походи у людні місця теж обмежив. Втім, звісно, в окремі періоди уникати контактів важко. Особливо коли перебуваю на зборах і поряд тренуються інші спортсмени.

Серед ваших рідних, друзів чи знайомих є інфіковані коронавірусом?

На щастя, ні. Проте брати на себе відповідальність і говорити, наскільки серйозна загроза, не буду. Я не компетентний у цій царині. Раз весь світ говорить, що люди хворіють і вмирають, то цьому треба вірити. Може, вмирають не стільки від коронавірусу, скільки від ускладнень, та все ж. Думаю, лише час покаже, наскільки Covid-19 небезпечний насправді.

Які наслідки така тривала пауза матиме для біатлону і вас особисто?

Життя поступово повертається до звичного ритму. Тішить, що в Україні вже почали грати в футбол. Нехай і без глядачів, але це вже крок уперед. Але фінансові збитки несуть усі. Біатлонові трохи легше, бо в теплу пору року в нас запланована пауза. Проте у мене є сумніви, що наступний сезон буде проведений в тому ж режимі, що зазвичай. Маю на увазі присутність глядачів на трибунах. Виступати без уболівальників – трохи не те. Наприкінці минулого сезону ми стартували за порожніх трибун у чеському Новому Месті та фінському Контіолахті. Це сумно. Ми ж готуємося не лише для себе, а й для людей, які нас підтримують. Приємно, коли люди приїжджають, щоб нас підтримати. Особливо коли мова про Нове Место, де за нас вболівають тисячі українців. Без них бігаєш з іншими відчуттями. Хоча наразі сподіваюся бодай на те, що нам дозволять змагатися. Сподіваюся, що спалахів, які призведуть до скасування стартів восени чи взимку вже не буде. Але таких прогнозів не може дати ніхто.

Президент Федерації біатлону України Володимир Бринзак в інтерв’ю «Главкому» говорив, що під час карантину Федерація втратила майже всіх спонсорів.

Наш основний заробіток – Кубок світу. Тому маю надію, що етапів не будуть скасовувати. В Федерації ж нам сказали, що зроблять усе можливе, щоб ми не відчули браку коштів. Сподіваюся, що на місці попередніх з’являться нові спонсори. 

Нині з фінансуванням спортивної галузі в державі кояться парадоксальні речі. В профільного міністерства у зв’язку з пандемією забрали 2,5 млрд грн, а, скажімо, правоохоронним органам майже таку ж суму нещодавно додали.

Звісно, мені дуже неприємно, що в спорту забирають гроші. Сподіваються, що з часом, коли епідеміологічна ситуація виправиться, їх повернуть. Поліція ж зараз задіяна в процесі боротьби з коронавірусом. Крім того, в структуру МВС входить Нацгвардія, ДСНС, прикордонники. Я до того, що мене не цікавить, кому дали більше. Дали – значить треба. Бентежить, що забирають у спорту. Прикро, що нас і культуру ставлять на такі позиції, що коли хочуть дають і відбирають. І відбирають немало – 90%. Зрозумів би ще, коли б урізали фінансування на 20-30%. Але навіщо так радикально?

Хоча загалом я б поки якихось глобальних висновків стосовно ставлення нинішньої влади до спорту не робив. Президент на посаді трохи більше року, парламент – навіть менше. Кабмін узагалі змінюється і переформатовується часто. Додайте до цього пандемію. Тому поки особливих змін ні в гіршу, ні в ліпшу сторону не помітив. Відзначив би хіба збільшення розмірів президентських стипендій призерам чемпіонатів світу, Європи і Олімпійських ігор. Це питання просовував Жан Беленюк. Тема актуальна, бо ті 12-15 тисяч, які отримували чемпіони, були хорошими грішми році в 2012-му. Але з того часу змінилося чимало і такі суми зараз виглядають мізерними.

«В Україні має бути лише одна державна мова. І крапка».

Ви ніколи не приховували своєї патріотичної позиції. Нині влада Зеленського робить тривожні кроки – виконувачем обов’язки міністра освіти стає людина Дмитра Табачника, ініціюються зміни до Закону про мову, порушуються справи проти людей, які захищали країну від російської агресії. Нині ви бачите загрозу, що Україна розвернула свій вектор розвитку в тому напрямі, який був до Революції Гідності?

Тенденції того, що країна почала рухатися не туди, куди ми хочемо, помітні. Але, сподіваюся, що патріотично налаштовані громадяни не допустять розвороту не в той бік. Наразі тішу себе думкою, що балачки щодо змін до Закону про мову так розмовами й залишаться, що тим, хто про це говорить, вистачить розуму цього не робити. В Україні має бути лише одна державна мова. І крапка. Якщо сусіди хочуть відстоювати права нацменшин, то варто запитати у відповідь, скільки українських шкіл є на їхніх територіях. Чи скільки прав на їхній території має наша мова. У цьому випадку не завадило б діяти дзеркальними методами. Скільки в Росії україномовних шкіл? Ось нехай стільки ж буде в Україні російських. Удома людина вільна говорити так, як їй зручно. Але в публічному просторі має використовуватися лише державна мова. Особливо коли мова про спілкування чиновників і першу мову в навчальних закладах.

Але загалом мені хочеться вірити, що ті зміни, які в країні настали після 2014 року, вже незворотні. Сподіваюся, люди читають історію і усвідомлюють, скільки разів ми потерпали від нашого північного сусіда. І скільки від рук росіян гинуло наших людей.

Після ваших відвертих заяв не мали проблем у спілкуванні з росіянами під час змагань?

Я мало спілкуюся з росіянами. Хоча з їхніми спортсменами в мене стосунки нормальні. Я не засуджую їх всіх поголовно. Там є хороші люди, які підтримують Україну і розуміють. Зі спортсменами ми на політичні теми не розмовляємо. А російські журналісти знають мою позицію і, мабуть, через це до мене й не підходять. Думаю, вони розуміють, що я їм скажу.

«Юрай – жорсткий тренер. Коли щось не так – обрубує на корені».

Головна подія цього міжсезоння – призначення на посаду головного тренера одночасно чоловічої і жіночої збірних України Юрая Санітри. Вас таке рішення Федерації не бентежить? Адже відомо, яку роль у вашому прогресі відіграв словацький спеціаліст. Тепер він вочевидь не зможе приділяти стільки уваги ні окремо вам, ні чоловічій команді загалом.

У тому є свої плюси і мінуси. Мінус у тому, що команда розширилася. Точніше, суть не в тому, що розширилися, а що прийшли нові люди. Юрай їх не до кінця знає і мусить приділяти більше уваги, ніж нам. Але тренер добре знає тих, з ким працював раніше, знає, що кожному з нас потрібно. Ми теж працюємо з ним довго. Щоб дати нам настанови чи щось виправити, йому вже не потрібно стільки часу, як раніше. Санітра знає, хто як ставиться до тренувань. До того ж у нього є чотири помічники, молодих, але доволі досвідчених тренери.

Також плюсом вважаю й те, що поряд працюватиме жіноча команда. Ми станемо згуртованішими і впродовж сезону це має зіграти на руку під час змішаних естафет, а також підніме командний дух загалом. Для Санітри цей фактор має дуже велике значення. Думаю, Юраєві вдасться навести лад у жіночій команді. Дівчата бачать, як ми одне до одного ставимося, як відповідально працюємо на тренуваннях і, гадаю, не захочуть бути іншими.

А зворотного ефекту бути не може? Жіночий колектив непростий сам по собі, а у випадку з нашою жіночою командою – особливо…

У нас дисципліновані хлопці. Не думаю, що на них щось може вплинути. До того ж Юрай – жорсткий тренер. Він любить підтримати позитивну атмосферу, але коли щось не так – обрубує на корені.

Попередній сезон був для вас особливим. Його ви проводили у статусі чемпіона світу. І не піднялися жодного разу на особистий подіум? Не сприймаєте такий результат як крок назад?

У жодному разі. Так, у сезоні-2018/2019 я став чемпіоном світу. Проте якщо порівнювати той сезон з попереднім, то у загальному заліку Кубка світу я був вище. Так, на цей раз не було відверто яскравого медального виступу. Натомість у 2019/2020-му я став стабільнішим. У мене були особисті гонки, якими дуже задоволений навіть попри відсутність подіуму. А друге місце в естафеті на етапі в Новому Месті – то взагалі щось особливе. Задоволений тим, як відпрацював на заключному етапі сам, як «показав зуби» іменитим суперникам, але надто тішить командний успіх. Наша збірна не підіймалася на друге місце в чоловічій естафеті 19 років. Та й загалом за цей час була на п’єдесталі лише двічі. Тому те, що ми зробили – великий успіх. Тим паче, що цього срібла нам ніхто не подарував, ми його вибороли в жорсткій боротьбі. То свідчить про прогрес команди загалом, не лише когось окремо взятого.

Статус чемпіона світу на вас тиснув?

Певний період – так. Відчував відповідальність, це створювало психологічний дискомфорт. Старт сезону вийшов не зовсім таким, як мені б хотілося, зокрема й через це. Але з часом почав ставитися до торішнього досягнення м’якше і тягар спав. Зараз й узагалі отримую з цього плюси. Це додає впевненості по життю. З досягненнями здобуваєш повагу в колі спортсменів. Та і під час виступів почав менше хвилюватися і трохи інакше ставлюся до перегонів.

Суперники почали на вас дивитися по-іншому?

По-різному. Дехто почав більше поважати, хтось – боятися і від того тиснути психологічно. Буває, окремі люди зі мною не вітаються. Таке собі дозволяв дехто з норвежців. То – відомі спортсмени, не хотів би називати їхніх імен. Можу сказати, що мені це неприємно. Як і прикро, коли закордонні журналісти в інтерв’ю не на камеру, а на диктофон почали розпитувати про допінг. Мовляв, чимало спортсменів позаочі звинувачує мене, що я щось вживав. Не розумію, як у сучасних умовах можна щось приховати. Нас перевіряють постійно. Тільки на недавньому зборі в Сянках допінг-контроль приїжджав до нас двічі. Торік мене теж тестували кожного збору по разу чи двічі. Це абсурдні, необґрунтовані звинувачення. Тим паче, що мене в житті ніхто на допінгу не ловив і я ніколи не давав жодних підстав для таких підозр.

Як до вас ставляться лідери сучасного біатлону – норвежець Йоганнес Бьо і француз Мартен Фуркад?

Вітаються постійно. Якихось приязних стосунків немає, але й чогось негативного згадати не можу. У Фуркада одного разу навіть був у кімнаті. Річ у тім, що готель був зачинений і Мартен запустив мене через вікно свого номера. То було в 2018 році. Скориставшись нагодою, взяв тоді у француза автограф, перекинувся кількома словами. Брати Фуркади – взагалі доволі доброзичливі. Про Йоганнеса і Тар’єя Бьо теж не можу сказати нічого поганого. Просто їм ще треба потрапити під настрій.

Взагалі, англійською я володію недосконало, тому з багатьма суперниками спілкуватися мені не так уже й просто. Легше з тими, у кого мова співзвучна з нашою. Скажімо, з чехами, з якими ми добре роззнайомилися, коли їздили до них на збори. Більше спілкуюся з Міхало Крчмажем. Ми ровесники, виступали разом ще серед юніорів, тому й знаємо одне одного. Міхал – дуже позитивний хлопець. Також деякі наші хлопці тепло спілкуються з чеськими дівчатами. А що їм, молодим і неодруженим (сміється)? Також хороші стосунки з білорусами. До них теж їздимо на збори. Хлопці й дівчата там комунікабельні. Ми підтримуємо одне одного.

Нині вас через маску на обличчі впізнати нелегко. Але за інших умов ситуація з популярністю спортсменів у нас теж не дуже позитивна. Їх у нас в Україні, на жаль, не знають. Однак то й не дивно. Приміром, днями з’явилася інформація, що Алея слави у рідному для вас Тернополі поповниться п’ятьма новими зірками. Там зокрема вшанують ноумена Сергія Притулу театрала Ореста Савку, барда Олександра Смика, художників Тетяну і Євгена Удіних. Спортсменів за десять років існування алеї згадували лише двічі – біатлоністку Олену Підгрушну після олімпійського золота в 2014-му і рукоборця Андрія Пушкара, коли той торік загинув…

Я на вшануваннях чи додатковій увазі ніколи не концентрувався. Є – добре, ні – переживу. Образ ні на кого не тримаю. У кожного керівника свої погляди і пріоритети. Комусь більше до вподоби спорт, хтось звертає увагу на культуру чи науку. В ідеалі, звісно, хотілося б, щоб не обділяли нікого. Але то вже як пощастить. 

«Мрію про свій будинок. У Тернополі, звісно»

Квартиру за перемогу на чемпіонаті світу вам обіцяють уже понад рік.

Бачте, а ви кажете про зірку на Алеї. Обіцянок було багато, але наразі далі слів справа не йде. Володимир Бринзак пообіцяв мені, що в разі, якщо не дасть житла влада, будемо купувати житло на умовах співфінансування. Тобто частину грошей дам я, а іншу виділить чи Федерація, чи хтось зі спонсорів. Цим питанням займається Володимир Михайлович. Моє завдання – тренуватися і виступати. Наразі з квартири, яку придбали батьки, мене ніхто не виганяє.

Проте вас стало більше.

Так, тепер у нас з дружиною Олею є донька Іринка і синочок Володимир, який з’явився на світ на початку року. В однокімнатній квартирі вже трохи тіснувато. Взагалі, мрію про свій будинок. У Тернополі, звісно. Навіть є земельна ділянка, яку колись виділила мені сільська рада рідного села Острів, яке знаходиться неподалік від обласного центру. Може, там би побудувався. Але для цього треба купу грошей. То ж дорожче, ніж кілька квартир.

Колись ви шкодували, що бракує часу, щоб більше бути з донькою. Нині завдяки карантину рідних бачите більше?

Навіть не пам’ятаю, коли ще проводив стільки часу з сім’єю. Зокрема їздили разом на збори в Сянки. До того ж дружина у мене теж колишня біатлоністка. Вона знає, як я працюю, і створює всі умови, щоб я встигав відновлюватися. Діти і кохана мені дарують виключно позитивні емоції.

Чого б хотіли досягти в майбутньому сезоні у разі, якщо ніщо не завадить його проведенню?

На конкретний результат не націлююся ніколи. Ось зараз, у міжсезоння намагаюся усунути типові технічні недоліки, швидкість стрільби. Зрозуміло, що працюємо ми для того, щоб здобувати медалі. Але щоб їх здобути, треба довести всі компоненти, з яких складається біатлон, до того, щоб вони були максимально ефективними. Наразі думаємо з тренерами, фізіотерапевтами й лікарем, як усунути проблему зі спиною. Раніше вона мене боліла постійно. А в попередньому сезоні – лише під час високогірних етапів. Або де був не дуже зручний рельєф траси. Треба попрацювати, щоб наступного року комфортно виступалося й у горах.

Також маю проблеми з технікою пересування на лижах. Це не критичний недолік, але працювати варто. Крім того, хочу покращити швидкість стрільби. Так, я й без того один із найшвидших стрільців сучасного біатлону, але мої теперішні показники – не межа. Можна зменшити інтервал між підготовкою і першим пострілом. Приміром, під час естафети у Новому Месті моя швидкострільність у порівнянні з німцем Бенедиктом Доллем була приблизно на десять секунд ліпшою. За умови, що на стійці ми стріляли однаково, використавши по одному додатковому набою. А відіграти десять секунд на трасі важко. Переконаний, що стрільбу покращити легше, ніж швидкість ходу. То задумка Юрая Санітри. Над швидкострільністю працює вся команда. Не всім виходить, але усі до цього прагнемо.    

Іван Вербицький, «Главком».