Чому журналістка Анеля Протасевич почала малювати темношкірих жінок

 Тернополянка Анеля Протасевич малює оголених темношкірих жінок.  Вона любить шоколад і фарби. З дитинства міркувала, як поєднати одне з іншим. Колись мріяла про смачні шоколадні малюнки. Нині –  планує організувати родинну виставку. У сім’ї усі малюють в різних стилях. У сьогоднішньому інтерв’ю Анеля Протасевич розповідає про своє захоплення.  

– Тепер вже є техніка, коли можна малювати кавою. А ось шоколад підходить хіба для дитячих пальчикових малюнків. Тому я вийшла із ситуації по-своєму.  Африканки у моїх картинах – віртуальні образи. Мені цікаво гратися відтінками шоколадного.  Важливе багатство прикрас, вигини тіла. Жінки оголені, бо це – щирість, відвертість, справжність. У всіх картинах гра світла, «зайчики» по тілі. Можливо, африканки на картинах – це терапія для мене. Розумію, що я не буду в Африці. Тому і «пізнаю» її на самоті і знайомлю з нею інших. Малюю те, що далеке, незрозуміле, лякливе. Але воно притягує. Усе це трансформую через свій світ. Тому шукаю щось комфортне і миле для мене. А може в минулому житті я жила в пустелі, плела зі свого волосся дреди і прикрашала себе целофаном? Бо його вважала найбільшим скарбом. Хто зна…

– Чи хотіла б побувати у якомусь африканському племені, поїхати кудись, опинитися в пустелі?

– Не можу сказати, що я фанатію від їх побуту чи традицій. Розумію, що багато племен, зокрема, усім відомі масаі з Кенії живуть з поборів туристів. Наприклад, племена мурсі з Ефіопії  надзвичайно агресивні. А я взагалі не сприймаю агресії. Чоловіки там озлоблені і напружені, кривоногі і з приплюснутими носами. Постійно п’яні і з палицею або зі зброєю. Жінки також не ягнята – носять прикраси з пальців фаланг людини. Мають татуювання, які роблять за допомогою надрізу ножа. Потім під шкіру заносять личинки паразитів. Це мені огидне і неприйнятне. А от племена хімба з Намбії мене заворожують. У мене є картина «Дівча з племені хімба».  Це кочівні племена, які живуть у пустелі. Через дефіцит води вони не вмиваються. Але мастять усе тіло мазюкою, яка рятує їх від укусів комах, захищає від опіків і підтримує гігієну тіла. Шкіра жінок хімба завдяки мазі набуває червоного відтінку. Стає ідеальною. Ця мастика складається із суміші олії, збитого молока корови, рослинного еліксиру, стовчених в пудру вулканічних камінців, які багаті на залізо. Саме вони надають тілу червоного кольору. Цією маззю натирають шкіру і волосся по кілька разів на день.

– Де мрієш побувати?

– Я мрію поїхати до Африки і водночас вона мене лякає. Боюся малярії та інших хвороб, які там, як добрий день. Саме звідти смертельна зараза і прокляття європейців – СНІД. Не люблю змій і великих павуків. Не переношу пекучого сонця і дефіциту води. Це випробування – не для мене.

– У Тернополі багато темношкірих студентів. Спілкувалася коли-небудь з ними?

– Ніколи не прагнула познайомитися  із вихідцями з Африки. Ні разу не хотілося з ними побалакати чи посидіти за горнятком кави або стаканом соку. Мені була б цікава розмова про їх побут, якісь гастрономічні викрутаси. Але навмисне шукати  зустрічі  з африканцями – це не для мене. Мені здається, що я навіть уникала б знайомства з ними. Бо їх світ і вони самі мене лякають. Це, як страх перед висотою і водночас бажання стрибнути з парашутом.

– Є в доробку картина, яку ти заховала. Чому? Вона на тебе впливає?

– Це картина «Крик». Більше не можу на неї дивитися. Там відчай, який виривається з людини. Коли дивлюся на цю картину, з’являється неспокій. Мені стає некомфортно. Тому заховала її в закапелках квартири.

– У якому стані  малювала цю картину?

– В житті я не депресую. Стільки всього треба зробити. Стільки всього навіть ще  треба спробувати зробити. Чимало заплановано, набажано. Завжди малюю, коли не маю ні агресії, ні страждань. Тому не розумію, чому з’явилася картина «Крик». Думаю, просто загралась. Спробувала передати таку емоцію людини – а чи вдасться? Намалювала і закинула картину, щоб не траплялась на очі. Бо то тільки експеримент.

– Що тебе змісило піти з журналістики і продовжити давнє захоплення – живопис? Може, обставини, внутрішні переміни, втома від роботи тощо.

– Якийсь час мені було важко вийти із зони комфорту, відмовитися від звичних, автоматично щоденних рухів – справ. Тому цікаво починати робити те, що ніколи не робила раніше. Якийсь етап мого життя – музика. Потім – журналістика. Тепер –

живопис. Щоб не «глючити» і не зациклюватися на невдачах, вирішила будь-яку ситуацію у житті допускати в трьох варіантах.  Раніше я себе дуже картала і мучила тим, що вдавалося у мене щось не зовсім ідеально. Хотіла, щоб все було правильно, зручно, зрозуміло. Тепер день мене тішить не тим, що я щось правильно зробила, а відчуттям новизни. Все, що відбувається зі мною – приймаю.

– Тебе змінило народження третьої дитини?

– Зараз у моєму житті новий етап і цьому тішуся. Торік я марила новими картинами, виставками. А зараз – насолоджуюся, малюю, граюся з третім синочком. Може хтось думає, що мама втретє – це мама з досвідом. Але це не про мене. Для мене материнство щораз по-іншому.  Перший син – це бажання відчути смак материнства. Другий – це гора Еверест, яку вирішила подолати. Тоді  була переконана, що двійко дітей – це багато. Тепер у мене вже троє синів. І я розслабилася. Перестала боротися і змагатися, переконувати і сперечатись. Перестала переживати через дрібниці, дратуватись і злитись. По-новому дивлюся на все, що мене оточує. Радію всьому настільки відкрито. Як дитина.

– Що ще потрібно доробити, щоб організувати виставку?

– Можливо із народженням сина мене чекають нові картини.  Я малювала відтінки шоколадного на тілах і  обличчях африканок. Тепер  полюбила блакитний і зелений кольори. Почала  насолоджуватись грою листків дерев і квітів на сонці. Спостерігаю за мінливістю неба. Можливо,  мої нові картини будуть про море. До речі, малюю завжди в доброму настрої. Довго налаштовуюся. Чекаю тих годин, коли побуду наодинці. Нюхаю, смакую запах фарб, слухаю фонову музику. Вимикаю мобільний і відключаюсь сама. Не хочу тоді ні їсти, ні пити. Хочу одного – завершити картину. Часто маю страх, що доведеться перерватись, зупинитись, помити пензлі і залишити картину незавершеною.

Довідка: Анеля Протасевич народилася в Івано-Франківську. Закінчила філологічний факультет Прикарпатського університету імені В. Стефаника. Працювала бібліографом, журналістом на «Ух-радіо», кореспондентом кількох тернопільських газет, випусковим редактором щоденки «20 хвилин». Багато читає.  Улюблений письменник – Бернар Вербер.

Наталка Петрів