«Дивіться, вона жива!» – жінка із Тернополя після сорока хвилин смерті ожила

Дивлячись на цю радісну, завжди усміхнену жінку, ніколи не подумаєш, що вона пережила у житті стільки горя…

«Біда спіткала мене у 35 років, після народження другої доньки. Лікарі діагностували у мене рак крові, на шиї повиступали величезні лімфовузли. Я завжди була віруючою людиною, тож знала, що у будь-якій біді допоможе тільки молитва. Тому, куди не ходила, що не робила, завжди молилася», – згадує пані Зеновія Тихович. – Проте ні сивоголові професори, ні мої прохання до Бога не допомагали, мені ставало дедалі гірше: важко було ходити, вибилася із сил, по стіні йшла на кухню, щоб зварити своїм дівчаткам обід».

Готуючись до неминучого кінця, жінка заповіла своїм рідним не носити після неї траур. Більше того, вона ще й підшукала для чоловіка другу дружину, а для дітей – маму. «Я познайомилася із жінкою, котра була вдовою, мала свій власний дім, діток. Про це розповіла чоловікові і попросила після її смерті з нею одружитися. Чоловік нічого не хотів слухати і продовжував боротьбу із моєю смертельною хворобою», – розповіла пані Зеновія.

«З лікарні мене виписали, сповістивши, що тут вже нічим не зарадиш. Коли вдома виходила на вулицю, сусіди перешіптувалися, мовляв, то вже кінець. Але я не зважала, не скаржилася, я просто жила і молилася. …Одного дня за порадою добрих людей ми з чоловіком поїхали на Івано-Франківщину, в село Шешорів. Там, як нам розповіли добрі люди, жив дідусь-знахар. Він оглянув мене і продиктував список трав, які я повинна пити, щоб подолати недугу. Трави ці ростуть під ногами, це не було якесь диво-зілля. Тож виходячи з домівки старця, я скептично поглянула на папірець і подумала: не потрібно займатись дурницями, варто йти до лікарів, лише на них остання надія. Не знаю як, але дід прочитав мої думки: «Не йди до лікарні, бо дівчатка осиротіють», – гукнув услід. Дорогою додому я довго думала, та врешті вирішила: як Бог дасть, так і буде, прислухалась до слів старого гуцула».

І сталося диво. Зеновія упродовж трьох років дотримувалася рецепта, привезеного із Івано-Франківщини, і не те, що вижила, а й забула, що хворіла.

У сорок років жінка завагітніла. «Коли я прийшла до лікарів із своєю амбулаторною карточкою, вони аж роти пороззявляли, мовляв, ти зі своїм діагнозом не виживеш: і сама помреш, і дитину народиш мертву! Я спокійно все вислухала, бо знала, якщо Господь допоміг перебороти рак, та ще й подарував можливість втретє стати мамою. Я не мала права йому перечити. Лікарі мені товкмачили одне, а я на радість Господу народила третю доню», – з усмішкою сказала жінка…

Сталося це у 2000 році на храмовий празник. Був яскравий сонячний день, сім’я Тиховичів вирушила до Катедрального собору. На душі було радісно, пані Зеновія бачила біля себе трьох доньок, коханого чоловіка, і подумки дякувала Господу, що Він такий добрий. Помолилися у храмі і вирішили піти покататися з дітьми на катамаранах, а потім до родичів у гості. Попереду йшов чоловік із старшими дівчатами, позаду Зеновія із наймолодшою. Враз їй стало погано: коліна підкошувались, в голові паморочилось. «Я подумала, що це від спеки, тож присіла, щоб відпочити. Мої дівчатка стояли біля мене і дивилися переляканими оченятами, молодша вже зібралась плакати. Не бійтесь, мовила я, все минеться, давайте помолимося до Богородиці. Усі четверо почали вголос читати молитви. Після спільної молитви я відчула, як ставало легше. Сказала чоловікові, щоб вони йшли кататися на катамаранах, а я відпочину у затінку. Збиралась було встати, а не можу, руки не слухаються, ноги теж. Тоді попросила коханого викликати швидку. Він побіг шукати телефон. Я сиділа, поклавши голову на коліна старшенькій, і думала: яка ще маленька Ліля (наймолодша), як Сашко справиться із дівчатками, скільки клопоту їм завдаю… Мої дівчатка переживали, плакали. Я ж намагалася їх заспокоїти, але тіла вже не відчувала, була над ними.  Намагалася їм сказати, що в тілі мене нема, але вони мене не чули. Не дарма кажуть, що не можна плакати над покійним. Адже душа від цього розривається. Вона чує їх та бачить, але безсила щось вдіяти. Вони нахилилися наді мною. Сашко робив непрямий масаж серця. Я почала усвідомлювати, що мої діти залишилися без мами і на цій думці почала підніматися вгору. Мабуть, це сталося тому, що це було на свято Матері Божої.

Була неймовірна блакить і сяйво. Жодного темного тунелю, який описують інші. Мене, мов магнітом, потягнуло вверх. Я летіла, немов пір’їнка, на душі ставало легко і радісно.

Коли ж долетіла до сяйва на рівні очей, побачила якусь дивну площину. На ній виднілись чиїсь ноги. Я злякалась. Одразу ж пригадала дитинство і слова бабусі: «Доню, хто бачив Бога, назад не повертається». Я несміливо глянула догори, щоб переконатися, чи це справді Всевишній. Моїй радості не було меж, коли я побачила батька, який помер майже рік тому. Тоді я згадала, що на Землі залишились три сирітки і чоловік, як вони без мене. Я почала сильно плакати та благати Богородицю і Господа, щоб дозволили повернутися назад. Більше я нічого не пам’ятаю…», – сказала Зеновія.

…«Дивіться, вона жива!», – кричав хтось із людей. «Коли я приходила до тями, не розуміла нічого. Чула, як плачуть мої дівчатка, кричать люди і як болить палець, який я вранці врізала», – продовжила розповідь жінка. Чоловік великими здивованими очима дивився на мене. Він не розумів, як можна після сорока хвилин смерті ожити. «Сашко розповів, що спочатку всіма силами боровся, щоб спасти мені життя, робив масаж серця і штучне дихання, словом, реанімував, як міг. Та минуло 15 хвилин, тоді 20, а я не дихала, піднебіння почорніло, він зрозумів, що це кінець. Люди ще намагалися щось робити, якось рятувати, а він стояв та думав, як пояснити донькам, що мати померла, у що одягнути, де поховати… Коли ж закричали, що я ожила, він одразу не повірив. Та коли почала рухати руками, відкрила очі, він не тямив себе від радості, плакав, обіймав мене. Хтось із жінок, які мене обступили, навіть знепритомнів від побаченого»…

Жінка відмовилася йти в лікарню, мовляв, її лікар на небі і як він скаже, так і буде. Згодом, їй сказали, що це був мікроінсульт, а здивований кардіолог пошепки промовив: «З такою кардіограмою люди не живуть». Зеновія ж знала, що все у руках Всевишнього. Вона ще ревніше почала молитися, їздити по святих місцях. Та де б не була, скрізь розповідає свою історію для того, щоб люди, котрі зневірилися у цьому житті знали, що найкращі ліки від усіх напастей – щира молитва та добре відкрите серце.

Зоряна ДЕРКАЧ, Свобода