Люди надто занурюються у бруд, сварки, побут, – Ганна Осадко

Розмова з тернополянкою Ганною Осадко – про прості речі. Про щоденні спостереження, побут, про намагання вирватися з нього, про вміння побачити диво у найменших дрібницях.

Поетеса, редактор й ілюстратор видавництва «Богдан»  Ганна Осадко проілюструвала понад 50 художніх книжок. Вона – кандидат філологічних наук, авторка 4 поетичних книг, 15 дитячих книжечок. Мала кілька персональних виставок, зокрема,  2010 року у Львівському музеї скла – виставку «Пляшка віршів», у 2012 році – виставку «Пластилін, перо і скло» в Національному музеї літератури України. У  2013 році книжка Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука» з ілюстраціями Ганни Осадко ввійшла до престижного щорічного каталогу найкращих дитячих видань світу «Білі круки». Тоді ж отримала диплом 20-го Львівського форуму за власну книгу «Пластилінові загадки».

–  Що спонукає тебе фотографувати у незвичному ракурсі прості, елементарні речі?

–                       Лише бажання бачити, помічати дрібниці. Головні дрібниці, які й творять світ, життя. Бог у дрібницях, любов у дрібницях – сонячному промені через шпарку хмар, загорнутому у коц псові-безхатькові на автобусній зупинці, павутинці тремтячій на гострому будякові…

Ми зазвичай живемо, очікуючи Чогось. Свята. Закінчення школи. Народження дитини. Випускного. Суботи. Мовляв, зараз ще якось переб´ємося, а от тоді вже – заживеееемо… Але тема щоразу змінюється, а жити на повні груди не виходить. Щоденні проблеми зафарбовують світ у сіре, а люди надто занурюються у бруд, сварки, побут…

Для мене фотографія – терапія. І духовна, і фізична. Навчитися бачити прекрасне – на мою думку, одне з головних завдань людини у цьому світі. Бачити прекрасне щодня, не причесане, звичайне прекрасне – не оті створені людиною “красивості” розважальних центрів, а справжнє, досконале, природне. Колись я не любила зиму. Дуже не любила. І хворіла, звісно, узимку. Тепер знаю – саме через нелюбов хворіла. Гайморит хронічний, застуди, запалення… Психосоматика, ага…  А роки три тому зрозуміла: зима –  це таке ж твоє життя, як і весна, літо та осінь. Не можна її просто викреслити. Зима – час спокою, мудрості, можливість переосмислити, відпочити, зайнятися рукоділлям, врешті.

Про фотографію. Придумала собі такі “уроки любові до зими” – брала фотік і йшла у зимовий день у пошуках краси. Не у той святковий, різдвяний, чистий-морозяний, зі снігурами-ліхтариками на гілках. У галицький, брудний, лютнево-болотяний, коли все сіре й гидке. Спробуйте такого дня знайти красу! Це ж день із вашого життя, день, який не повернеться більше! Спробуйте пройтися рідним містом, у якому знаєте кожну вулиць, кожен закуток – як турист. Із фотоапаратом. Підвівши нарешті голову трохи вище – розглядайте вікна, небо, дахи, птахів – чи трохи нижче – собак, котів, птахів, траву, каміння, листя. Все те, що є завжди поряд з нами, у паралельному світі.

Збийтеся зі своїх проблем – мізерних насправді. Вчіться жити мудро і спокійно. Підіть у парк, поспостерігайте за білочкою. Чи за зграями ворон. Зустріньте схід сонця. Це дасть наснаги на увесь день. І не забувайте все це фотографувати! Ви станете здоровішими. У вас покращиться настрій. І зір теж, до речі. Я вже майже 15 років працюю літредактором у видавництві, робота, щиро кажучи, аж ніяк не сприяє доброму зорові, більшість співробітниць уже років за п’ять вичитування текстів одягають окуляри. Та й не тільки редактори на це страждають – погляньте на загальні тенденції, подивіться, скільки людей довкола мають поганий зір. Я вважаю, що це – хвороби, спричинені насамперед психосоматикою. Людина не хоче бачити світу довкола – вона не привчена помічати краси землі – краси, що криється У ДРІБНИЦЯХ – то організм її й “вимикає” зображення. А спробуйте полюбити світ, візьміть у руки фотоапарат – і спробуйте знайти красу довкола, красу щоденну, красу буденну – сфотографуйте, виокреміть її,  ПОДІЛІТЬСЯ цією красою – і ви одужаєте. Я впевнена у цьому.

– Де знаходиш цікаві місця для фото? Спеціально їх шукаєш?

– Вони – довкола нас. Їх не треба шукати. Їх варто лише помічати. Зупинятися. Піднімати голову у небо. Опускатися на коліна перед квітами. Не вважати себе вищим за дерева. Припинити,  нарешті,  робити селфі – це направду смішно, бачити лише себе. Відчуйте світ у собі й себе у світі. Зверніть увагу на людей довкола. Незнайомих людей. Я малою любила таку гру – у транспорті знаходила поглядом якусь людину і зачинала вигадувати її приватну історію. Як її звати, хто вона, де живе, ким працює, про що мріє, чого боїться, що їй сниться… За кордоном часто фотографую чужих людей, у нас із цим складніше – люди агресивно реагують. То можна замінити фотоапарат на такий собі “внутрішній фотоапарат”, уявний – головне – запам’ятати, зафіксувати, знайти прекрасне у кожній людині, у кожній речі.

– Чому така зацікавленість до побутових речей?  Чим для тебе красиві старі двері, рами, вікна, покинуті хати тощо? Яку інформацію вони несуть?

– Старі речі –  то артефакти життя проминущого. На них – сліди сотень рук, сотень життів. Старі речі мають душу. Приміром, облізла віконна рама на смітнику. Уявіть лише, скільки людей торкались її, дивились у цю шибку, виглядаючи свою долю! Те ж саме – старі двері. Це як портал у минуле! Моя особлива любов – це старі, пофарбовані паркани, з кількома шарами фарби обдертої, такі правдиві, такі справжні. Найбільшу ніжність до них відчуваєш, коли усвідомлюєш – всі вони – рама,  двері, паркан – це така собі інкарнація дерева, це по суті мертве дерево, яке і після життя служить людям, вірою і правдою служить. Чи пам’ятають вони, як були колись деревами?..

– Чи тримаєш домашніх тварин удома? Яких і чому саме їх?

– У мене живе кіт на ймення Кіт-Кіт, колишній безхатько, а тепер гоноровий семикілограмовий котище. І африканський равлик. Люблю їх, а вони люблять мене (сподіваюся). Ці тварини – мої вчителі. Кіт-Кіт вчить мене незалежності, вчить довіряти самій собі та світу довкола, показує приклад здорового егоїзму. Він мудрий, спокійний і сміливий, гроза сільських собак (так-так, ми влітку регулярно возимо його в село на вакації).

Равлик – то окрема історія! Його звуть Зозулька і він ней-мо-вір-ний! Ніколи не могла й припустити, що у моєму житті з’явиться щось подібне! Я взагалі-то завжди скептично й навіть бридливо ставилася до таких тваринок… Але життя – цікавезна штука, цікавезна саме своїми несподіванками. Донька побачила в Інеті, подруга розповіла на роботі, фендеса на Фейсбуці фоточки виставила – у неї теж такі живуть – я й зацікавилася. Почала читати про них – і здивуванню моєму не було меж!

 

Знаєте, це один із тих моментів у житті, коли ти усвідомлюєш – світ насправді – безкінечно прекрасний! Прекрасний своїм розмаїттям! І як же мало ми знаємо про нього! Не звертаємо уваги, не помічаємо, проходимо повз, циклимося лише на своїх проблемах… От чи знали ви, що равлики – гермафродити? Одночасно і хлопці, й дівчата! І коли розмножуються, то народжують ОДНОЧАСНО обоє партнерів. Досконала природа. А те, що равлики, коли щось їх не влаштовує, впадають у сплячку. Зазимно? Зажарко? Нема що їсти? Пити? – До побачення! Люлі-бай! – закупорюється у своїй хатинці та засинає хоч на місяць, хоч на два. От би й людям таке! Досконала природа! Їдять равлики практично все. Овочі-фрукти, хліб-крупи, огірочки люблять, салат, траву, кульбабки, листячко розмаїте. Категорично не можна їм солі, вареного яйця та макаронів. Не годуйте равликів об’їдками власного столу – смажене-перчене теж не додасть їм здоров’я. Життєво важливо додавати до їхнього раціону товчену шкаралупу сирого яйця – для формування панцира. Коли ж равлику бракує кальцію – він починає їсти сам себе чи своїх товаришів, бррр, тому не забувайте щоденно годувати їх шкаралупою. Африканські равлики ростуть швидко і живуть довго. У дорослому віці вони будуть завбільшки з чоловічу долоню! Живуть років 10-15. Звикають до людей, упізнають господаря за запахом. Страшенно люблять купатися! А як же це зачаровує – купання равлика під тоненьким струменем тепленької води! Очей не відведеш! Кажуть, що равлики корисні у косметології – покладіть його на обличчя, най поповзає півгодинки – кращого масажу годі й шукати! А їхній послід – прекрасне добриво для вазонів!

Він щодня мене вчить не поспішати і зосереджуватися на собі. Каже, що все буде добре. Переконує, що спокій і гармонія – досяжні. Засвідчує, що всі біди й незручності – проминущі. Такий він (тобто, вона, тобто, воно) – моя Зозулька!

–  Якими видами рукоділля займаєшся і чому саме їх опанувала?

– Багато і різного! Валяння з вовни – намиста, сережки, брошки, сумки, прикрашаю одяг, роблю  прикраси зі шкіри й тканини, обгортки для паспортів і гаджетів, гаманці, капелюхи, берети, авторську ляльку і ляльку-мотанку, розписую скло, роблю намиста і сережки з пластику, а ще всілякі рами, підсвічники, інсталяції в старих рамах… А ще ліплю ілюстрації з пластиліну, і малюю, і роблю аплікації з тканини. Вже й не пригадаю, що ще.

Мені подобається робити красу руками.  Людина (я так думаю) має бути трохи Творцем. Бодай на такому побутовому рівні.

– Яка ти у побуті? Заглиблена поетеса, дбайлива господиня, у творчому безладі чи взагалі якась інша?

– Мені потрібен особистий простір. Люблю мати кілька годин на самоті – аби спокійно працювати – спочатку намагаюся зробити наймаруднішу роботу, а хобі залишаю на десерт.  Моя територія – кухня.  Готую залюбки. Це ж теж процес творення, ще й який!  Усвідомила недавно, що перша моя думка, коли прокидаюся – що буду готувати на вечерю. Це слабість? При чому, готую лише для когось. Для себе – не цікаво. Думаю, якби жила сама, то на самих канапках би і прожила.

– Що або хто тебе заспокоює і врівноважує, коли відчуваєш страх?

Робота руками. Будь-яка. Навіть миття посуду.

 

Вірші Ганни Осадко

Квiтень. Війна

Потягом через пів-України
Додому,
Колія — ніби рубець від кесарського,
Відрізає мене від отих безіменних сіл,
Що пролі…та пролі… та про_літають,
Як п-р-о-к-о-м-п-о-с-т-о-в-а-н-і
нещасливі квиточки.

Квіточки.
Квітень.
Захололу на смерть землю
Гріє своїм животом єдина корова на пасовиську.

Близько,
Упритул майже до потяга — землі занедбані,
Землі покинуті, буцім розлюблена жінка,
Із вавками у голові та на тілі,
Із фурункулами мурашників на голих голодних грудях…
Хто б то їх пучками пестив,
Хто б то те груддя перебирав —
Дике, важке, неродюче,
Хто б розчесав куделю омели у заплутаному волоссі…

Досі
Голосять в її животі діти,
Пуповини коріння ніхто рискалем не ріже
Давно…
А оно —
Бульбу садять
На горі, на городі
Молоді та веселі хлопці —
Може, й востаннє в житті.
Війна.

 

Щедрий вечір

І знову зозулЕнька обліта
три сАди_три терЕми_три світлиці,
ліси, де між заметами лисиці
зметуть хвостами списані літа…

А дівчинка щедрує, сніг іде,
на коси_як_покоси, на бліде
лице її, закинуте угору,
вона мовчить, до неї Він говорить
про все, що мусить збутися…
Бо так
палає глід на купині криваво!
Підеш ліворуч чи підеш направо —
твоє це право…
Але Божий знак,
немов маяк, у млі не розтає…
— Дай, Боже, сили…
— Доню, в тебе є…

 

вул. Ленiна 29, кв. 9

Не мій давно, давно уже нема,
Не з ним минула не одна зима,
Та досі сниться
Той двір, то п’ятий поверх, той під’їзд,
Той щем, який гадюкою проліз,
Ті рідні лиця.

Бабуся там іще не на візку,
Там мама має талію вузьку
І срібні персні,
Відділення міліції в дворі,
Тополі дві, чотири ліхтарі,
Мєнти — як шершні.

Класично: крейда, класики, пісок,
Там горлиці гіркавий голосок
Над теплу втому,
Там продають у бочці чорний квас,
З балкона Бог, як тато, кличе нас:
Хутчіш додому!

Білизна сохне, буцім прапори,
Там літачок злітає догори,
(папір в клітинки),
Там козаки, розбійники і ті
Дівчатка, як веснянки золоті,
Як намистинки.

Та де вони і де тепер та я?
Облізла шкіра — утекла змія:
Не там, не з тими…
Тополь нема вже років двадцять п’ять,
І бабці вже на лавці не сидять,
І сірі зими

Змели мітлою все в один куток:
Мене, тополі, золотий пісок
Років пропащих,
І цей будинок, що забув мій сміх,
Мої книжки дитячі не зберіг
І синій плащик.

Поштова скринька номер дев’ять, як
У снах до того берега маяк,
Де я, заброда,
Стою — і ані кроку, і пливуть
Повз час, повз мене всі, хто тут живуть
В труні по сходах…

Цей дім, цей дим їм горло перегриз,
Один за одним, із гори униз,
Мов каченята…
Стою — і ані кроку… ні руки
Не простягнути через всі роки,
Не обійняти…

Не повернутись — «сталінка» пливе,
Як корабель гойдається сливе,
Ти їй нерівня…
… Аж потім ти дізналась — тут була
Геть під тобою, дівчинко мала,
Стара катівня.

Напровесні, у натовпі, між пальт
Ти бачила — здирають цей асфальт —
І кості, кості
Десятків, сотень знищених отут …
Твоє дитинство…. Твій четвертий кут…
Заходьте в гості…

Лiчилка про вiйну

Як у дитячій лічилці —
раз, два…
два з четвертиною,
два з половиною,
два з волосиною,
волосина обривається,
три починається…

і треш-треш,
стираєш сухою ганчіркою зі шкільної дошки пам’яті те біле слово «війна» —
посивіле слово,
а воно знову і знов проступає,
у двері гупає кулаками,
«мамо!» — ковтає гірке повітря ротиком немовляти,
кляте…
Увесь світ підвішений на отій волосинці,
усі сни коло неї, тонкої, крутяться…

Руки опускаються,
чекання новин розтягується і важчає, як в коридорі перед іспитом —
«Чи пронесе?»

….а тим часом бабуся несе
у руцях порепаних пакетики із насінням —
кріп і петрушка,

буряк і морква,

чорнобривці та матіола…
«бо земелька не може чекати, — каже до мене, —
бо пахне уже весною…
бо засівати ниву треба навіть у час війни…»