Неймовірний священик живе у Тернополі

о. Ігор ШкодзінськийНа Літургії стою обличчям до людей, щоб вони бачили мої жести, – о. Ігор Шкодзінський

На спеціальних таблицях із текстом пояснюю всю Службу Божу. Помічав, що слухачі не розуміють поодинокі слова, навіть якщо я їм показую жестами. Коли розказав їм “Отче наш”, а потім попросив показати жестами, зрозумів, що щось не так. Тоді й зробив таблиці – підвожу до них і пояснюю кожне слово простими побутовими жестами. Для мене Служба стала також зовсім іншою. Коли на звичайній, втомившись, можна перейти на “автомат”, бо слова ллються самі, то тут не вдасться. Ти постійно повинен тримати увагу на словах і жестах. До речі, завдяки нечуючим, я по-іншому почав сприймати молитву.

Повільно та виразно промовляє на Службі Божій кожне слово, дублюючи його жестами, отець Ігор Шкодзінський. Він проводить для нечуючих служіння у церкві Матері Божої Неустанної Помочі в Тернополі.
Щоб пояснити абстрактні поняття, які важко зрозуміти нечуючим, священик храму, що на бульв. Данила Галицького, використовує байки, притчі або навіть українські народні казки та казки народів світу. Ігор Шкодзінський каже, що важку богословську термінологію старається передавати простими та зрозумілими словами. Адже активний словниковий запас нечуючих не може передавати яскраву колористику значень усіх слів.
Народилася нечуючою
– Під час Служби Божої ви часто перепитуєте, чи ваші слухачі розуміють те, що ви проговорюєте та показуєте жестами. Окрім того, Служба відрізняється від традиційної?
– Так, адже мені доводиться пояснювати ледь не кожне слово, яке я хочу донести до них. Щоб спілкуватися з нечуючими, треба освоїти мову жестів. Можу сказати, що я досі її не вивчив – тільки трохи знаю. Проблема в тому, що у мові глухих – 3,5 тисяч базових жестів. Однак дуже часто самі люди із вадами слуху такою кількістю не користуються, бо просто не знають. І якщо вони знають слово “тато”, то “отець” – не зрозуміють.
Саме тому, коли я не знаю, як показати те чи інше слово, передаю його буквами, а слухачі показують мені жестами. Так я можу перевірити, чи вони мене розуміють. Річ у тому, що нечуючі можуть читати звичайні книги, але багатьох слів часто не розуміють. Тому я заохочую їх молитися жестами, щоб вони не були пасивними на службі. Адже мова жестів – красива, і їм так легше висловлювати свої думки.
– Як ви почали вивчати мову жестів?
– На це я мав особисті причини, коли у мене народилася перша донечка Настя. Це було на Бучаччині, де була моя перша парафія. Ми помітили, що донечка не відгукується, коли її кличуть. Досвіду спілкування з дітьми нам із дружиною бракувало. Оскільки дітки розвиваються по-різному, ми думали, що рано чи пізно і наша донечка заговорить. Та моя мама забрала Настю до Тернополя і показала її лікарю. Той сказав, що дитина не чує. Дружина тоді проплакала цілий місяць. Вагітність у неї була важкою. Тричі лежала на збереженні через проблеми з нирками…
– Шукали порятунку у лікарів чи поклалися на Бога?
– Я тільки згодом навчився це сприймати спокійно. Спочатку шукав різні шляхи, щоб повернути донечці слух. Адже лікарі не казали, що дитина зовсім не буде чути, говорили – на все воля Божа. Я себе втішав, що це… по моїй спеціальності (сміється, – прим. ред.).
Ми лікували її. Я постійно просив за неї Бога. Ми їздили на прощі. Але якось я почав розуміти все по-іншому. Якось у садочку, куди ходила Настя, звернув увагу на трирічних дівчаток. Вони також були нечуючі, але дуже веселі та щасливі. Тоді мене “прошила” думка: “Добре, ти за свою випросиш, а що буде з іншими?”. З того дня я й перестав задавати Богу питання, на які не мав відповіді. Тепер вважаю, що Бог був добрим до мене, бо я багато за той час навчився. Кожна дитина – це подарунок від Бога. І вони – аж ніяк не приватна власність. Це наша хресна дорога, нагорода і водночас відповідальність. Я розумію, чому батьки, які мають хворих дітей, інколи впадають у безнадію чи зневіру. Пояснюю їм, що єдиний вихід – це любов. Мати Тереза казала, що ми всі відчуваємо дефіцит любові. Уявіть, що тоді відчувають діти з особливими потребами?!
Учила сестра зі Львова
– Яким ви бачите майбутнє своєї дитини?
– Мені важко про це говорити. Боляче, що наше місто з такою великою кількістю вузів не має жодного, де могли б навчатися такі діти. У Львові нечуючі можуть ставати фітодизайнерами, комп’ютерними дизайнерами. Адже люди з вадами слуху добре готують, шиють. Чимало з них є чудовими різьбярами та меблярами. Хоча їм дуже важко знайти роботу.
Не знаю, що попереду у моєї дитини – на все воля Божа. Я дякую Йому, що у Тернополі, на “Східному”, є дитсадок “Колобок”. Там діє сурдогрупа та школа-інтернат для дітей з вадами слуху. Також нечуючими опікується товариство глухих (УТОГ). Однак знаю: найгірше таким людям відчувати, що вони не можуть реалізуватися. Я був шокований, коли дізнався, що в Америці є глухий суддя, який веде процеси за допомогою сурдоперекладача. Виходить, там люди із вадами можуть жити повноцінно, а у нас батьки нечуючих часто відмовляються давати вищу освіту своїм дітям, тому що після закінчення вузу роботу вони не знайдуть.
– Як стали служити нечуючим? Хто був вашим учителем?
– Помітив, що у школі, де навчалася донечка, ніхто не готував дітей до першого Причастя. Зголосився їх навчати, хоча тоді не знав мови жестів. Тоді мені допомагала слабкочуюча дівчинка, яка навчалася у тій школі. Коли батьки нечуючих дітей звернулися із проханням до єпископа Василя Семенюка поставити священика, який би займався з ними, мене запитали, чи погоджуся? Я відповів: якщо благословить владика, візьмуся.
Потім пішов в УТОГ. Голова цієї організації Надія Коцовська навчила мене основним жестам. Тоді я списав три зошити з малюнками двохсот жестів, але зрозумів, що з людьми із цим багажем слів собі ради не дам. У глухих – усе спрощено, без граматики. Але я не знав, як проводити Сповідь чи Літургію, адже треба розробляти термінологію. З часом дізнався, що у Львові, в церкві Святого Михаїла, є монахиня Анна Чоп’юк. Вона є сурдоперекладачем під час Служби Божої. Звернувся до неї. Вона приїхала вТернопіль і три тижні сиділа зі мною та вчила. Жести для передачі богословської термінології сестра Анна розробила сама. Навчила цього мене. Тож першу Службу жестами я провів у День Матері в 2008 р.
Кожна людина – дзеркальце
– Як зазвичай готуєтеся до богослужіння?
– На спеціальних таблицях із текстом пояснюю всю Службу Божу. Помічав, що слухачі не розуміють поодинокі слова, навіть якщо я їм показую жестами. Коли розказав їм “Отче наш”, а потім попросив показати жестами, зрозумів, що щось не так. Тоді й зробив таблиці – підвожу до них і пояснюю кожне слово простими побутовими жестами.
Для мене Служба стала також зовсім іншою. Коли на звичайній, втомившись, можна перейти на “автомат”, бо слова ллються самі, то тут не вдасться. Ти постійно повинен тримати увагу на словах і жестах. До речі, завдяки нечуючим, я по-іншому почав сприймати молитву.
– Чи завоювали авторитет у нечуючих, адже довіри у них досягти непросто?
– Я можу тільки допомогти їм як священик, щоб вони були з Богом. Вони вчаться від мене, а я – від них. Завжди наголошую, що вони – як сім’я, адже знають одне одного краще, ніж віряни в церквах, де священик править відразу для кількох сотень. До мене приходять 50-60 нечуючих, хоча в області їх – близько тисячі. Та я, кажу чесно, служив би навіть для одного.
– Яка специфіка такого служіння?
– Я завжди стою обличчям до людей, щоб вони не тільки чули, а й бачили мої жести. Мені допомагає не дяк, а сурдоперекладач. Сповідь також є дещо іншою – я просто з ними розмовляю. Цим людям важко зрозуміти, що вони мають прийти і покаятись. Тому вони розповідають про сім’ю, проблеми, часто запитують поради.
Я нікого не змушую і не вимагаю, щоб вони приходили до мене. Але щоразу дякую Богу, коли бачу всіх на Службі. Я знаю, що маю їм допомагати, бо потім Бог з мене спитає.
– Що говорите людям, які приходять по допомогу?
– Наше життя схоже на вишитий рушник. Кожна нитка – людська доля. Тому не можна бути байдужим до чужої біди. Якщо ми закриваємося від когось, гніваємося, то і самі нічого не отримуємо. Уявіть: кожна людина – дзеркальце, в яке дивиться Бог. Якщо вона зла, закрита, егоїстична – дзеркальце стає брудним. Тоді людина не має зв’язку із Богом.
– Чи бувають у вас сумніви? Які маєте недоліки?
– Я така ж людина, як і ви. Але мені завжди допомагає тверда віра, що ми на землі не самотні і завжди з Богом. Я знаю, що Він керує моїм життям і вдячний Йому за це. Не знаю, ким я був би зараз, якщо б не мав віри. Мабуть, ганяв щоразу за новими враженнями. Нині ж над моїми слабкими сторонами працює Бог. Так, до прикладу, мені часом хочеться якісь нагальні справи відкласти або ж легко беруся за цікаву роботу, а не ту, котру слід зробити. Також вважаю, що мені варто краще вивчити мову жестів і знайти час для спорту.
– Як стали священиком?
– Коли мені було 17 років, перед Пасхою я пішов із бабцею до сповіді у Катедру. Тоді священик мені підказав, що спочатку слід підготуватися до Причастя. У групі, яку готували до першого причастя, я був найстаршим. Чим більше ходив до церкви, тим більше це подобалося. Потім бабця розповіла, як мої батьки вінчалися підпільно і що мене хрестив священик, який був у Сибірі. Я поступово почав розуміти, що священики – не прості люди. Якось я підійшов до отця, який правив у Катедрі, і сказав, що хочу вивчитися на священика. Той порадив перед вступом у семінарію рік походити до церкви. Я погодився – ходив співати, вчився дякувати, а наступного року пішов у семінарію.
– Віра – це радість чи випробовування?
– Нема щастя без випробовування, так само як нема любові без горя.
Вчиться грати в шахи
– Чи допомагає вам гумор спілкуватися з людьми?
– Іноді краще пожартувати, ніж довго говорити та пояснювати. Розповім один випадок. Якось вся школа перелякалася, мовляв, у Тернополі буде землетрус. Я всіх заспокоював, а дітям сказав, що передзвоню у “небесну канцелярію” (сміється, – прим. ред.) і попрошу, щоб землетрусу не було. То потім за мною ходили та питали телефон, як туди дзвонити! Я люблю жартувати, сміятися. Хочу будити нечуючих до життя. Прагну, щоб вони ставали кращими та хотіли жити. Адже багато з них – дуже пасивні: встав, поїв, подивися телевізор і все. Але ж можна зайнятися спортом, піти до знайомого, допомогти йому, зустрітися із друзями…
– Що читаєте? Чи дивитеся телевізор?
– Я вважаю, що немає світської літератури, бо мудрість Божа є у всьому. У семінарії “Кобзар” Тараса Шевченка перечитав тричі. Так він мені припав до душі. Помітив, що після цього легко почав розуміти біблійні псалми. У своїй бібліотеці маю чималу колекцію як українських народних казок, так і казок народів світу. Навіть у проповідях нерідко звертаюся до цих текстів, щоб пояснити деякі складні поняття.
– Як навчаєте дітей, відгороджуєте їх від спокус?
– Мої діти не мають мобільників, бо їх це не цікавить. А щодо спокус, то стараюся пропонувати їм щось цікавіше. Щоб не сиділи перед телевізором, купив книгу та вчуся разом із ними грати в шахи. Це розвиває не тільки інтелект і мислення, а й виховує посидючість. Син ходить у музичну школу, грає на гітарі. Молодшій донечці – тільки три роки. Вона помагає старшим у всіх їхніх починаннях. Я стежу, щоб усі справи діти робили разом і завжди ділилися між собою. Вчу: коли виникають якісь проблеми, Господь дає їх для того, щоб вирішити, пізнаючи себе та інших.
У Біблії нема часу
– Чи можливе об’єднання церков?
– Недосконалість є всюди. Усі знають: коли Ісус Христос вибирав учнів, серед апостолів був і Юда. Однак через цей вибір Син Божий не шукав зрадника, а вчив його, аби той міг врятуватися. Кожен сам приймає рішення: служити добру чи злу, бути із Богом чи проти нього. Людська неміч Божою силою підкріплюється. Церква не має керувати, а вчити любити.
Вважаю, що католицька та православна церкви є сестрами, які посварилися. Переконаний, своїми молитвами ми наближаємо той момент, коли вони стануть єдиними. Навіть у сектах є чимало добрих людей, від яких можна хорошого навчитися.
– Як ставитеся до розмов про наближення кінця світу?
– У Біблії жодного слова немає про те, коли це станеться. Події, описані як передвісники апокаліпсису, тисячоліттями повторюються. Кінця світу очікували і перші християни дві тисяч років тому. Вони відважно йшли на вогнище, бо дбали не про тіло, а про душу. Вважали, що земне життя закінчується. Мова Біблії символічна. У Біблії немає часу, він є тільки у людей.
Довідка
Отець Ігор Шкодзінський народився в 1975 р. у Тернополі.
Із 1993 до 1998 р. навчався у Львівській духовній семінарії Святого Духа. Перші парафії – у с. Миколаївка та с. Губин Бучацького району.
У 2008 р. отримав благословення владики Василія Семенюка та став капеланом для нечуючихТернопільсько-Зборівської парафії УГКЦ.
Одружений. Має дві дочки та сина.

Дивенсвіт

Comments are closed.