Обличчя Бережан: Оксану Швець вирізняє поміж інших специфічний характер, склад розуму, світогляд

 Продовжуємо знайомити своїх читачів з чудовими та світлими людьми, які живуть на теренах нашої області у проекті “Обличчя Тернопільщини”.

Кожен із Вас може стати обличчям Тернополя, Збаража, …, містечка чи села Тернопільської області та розповісти про свої мрії, улюблену справу. Для цього просто напишіть на електронну адресу info@poglyad.te.ua або залишіть коментар у групі Вконтакте.

А сьогодні знайомтесь – Оксана Швець.

Мені тридцять років. Я  – звичайна  людина із звичайним розпорядком життя без героїчних досягнень чи звершень. Єдине, що мене може вирізнити з поміж інших – то мій доволі специфічний характер, склад розуму, світогляд. Нехай про це краще розкажуть мої твори – в них “проковзує” вся моя сутність.

Зізнаюся відверто – я не палаю неземною пристрастю до своїх Бережан. Місто гарне (в  завдяки багатій історичній архітектурі та природним краєвидам), затишне (я на дух не переношу величезні, гамірні “мегаполіси” з їх одвічною метушнею). Те, як його занедбали, перепрошую за вираз – загадили самі ж таки мешканці міста – бережанці, начисто псує загальні враження. Надто мене обурює звичка люду смітити де попало та на кожнім кроці харкатися попід ноги – скоро так й стати ніде буде.

Люблю осінь за майже по-літньому теплий початок (і тепло це не ядучо-пекуче, як в розпал літа, а ніжне й благодатне), за благородну середину, коли все навколо вбирається у шикарні різнобарвні шати. Люблю навіть за кінець осені, коли в повітрі чітко пахне зимою й скорими холодами. Тому я не визнаю такого явища, як осіння хандра.

Моє натхнення незбагненним чином приходить згори. А коли не приходить –  доводиться себе силувати. Інша річ стимул, поштовх написати ту, чи іншу річ – ним може стати будь-що: якийсь життєвий випадок, уривок з фільму, животрепетна тема передачі, тощо. Все, що зачіпає мене за живе, збурює вир емоцій та переживань, якими кортить обов’язково поділитися із читачем.

Як на мене, справжні друзі –  не ті, з ким ти можеш “потусуватися”, сходити разом на каву чи “на танці”, почесати язиками про моду-погоду, тощо. Істинний друг, цей той, хто повністю розділяє твої життєві погляди, дотримується з тобою одних принципів а відтак – у всьому тебе розуміє, підтримує та продовжує. Справжня дружба, як і справжнє кохання – величезна рідкість у наш “прогресивний” час.

Моя життєва цінність – “золоте” правило Христа: чини з іншими так, як тобі хочеться, аби чинили з тобою. В загальному, уся моя “філософія” – не моя, а Божа. До речі, на всяк випадок додам, що, як не дивно, а я зовсім не являюся релігійною людиною. Втім, релігія та віра – дещо різні речі…