Обличчя Тернополя: Ірина Складан після Майдану стала для рідні бандерівкою

Я актриса Тернопільського обласного драматичного театру ім. Тараса Григоровича Шевченка. По-друге –  викладач кафедри театрального мистецтва при ТНПУ. Викладаю такі фахові дисципліни як: сценічна мова, історія костюму і грим.

Я дуже різнопланова людина. Колись робота з дітьми в школі починалася як хоббі. Перший мій театр був театр «Сходинки» в 10 школі. А з часом це хоббі переросло в велике захоплення. Я є керівником театру «Багато галасу» Галицького коледжу. Працюю з дітьми в школі №3. Свого часу керувала «П’ятим колесом» в 5 школі.

Грати не стільки люблю, скільки це моя професійна зобов’язаність. Дуже люблю плавати. Я на море їду тільки для того щоб плавати. Не стільки щоб по засмагати, як для того, щоб  поплавати.

Дуже боюся втрат. Втрат не фінансових. Втратити рідних мені людей. Оскільки я зовсім недавно пережила втрату мами. Це пройшло буквально на моїх очах. Тому через це для мене втрата рідних, близьких мені – це дуже важко.

Не боюся випадків, що забуду слова чи репліки на сцені. Зі мною навіть якщо таке трапляється, то можу обіграти цей варіант. Можу викрутитися іншими словами. Важче, якщо віршований текст. Якщо ж не віршований, я те саме скажу іншими словами.

Тернопіль люблю перш за все за те, що я в ньому народилась. І тому завжди його називаю «місто-герой Тернопіль». Перше, якщо хто приїжджає в гості, звичайно першим ділом веду його на став. Це наша перлина. Так само люблю показати їм наші маленькі вулички, театр, наші парки. Думаю, що кожен буде захоплений цим.
Бажаю всі землякам любити своє місто. Не просто ходіть з фанами, і кричіть «Я люблю Тернопіль». Ні. Робіть все для того, щоб любити своє місто. Колись знайомий розповідав, що був в Тбілісі і зауважив, що розписаних стін всякими «каляками-маляками» немає. Запитався «А чому в вас немає графіті?». Йому відповіли: «Ми дуже любило наше місто, і тому не дозволяємо людям його псувати». Хочу щоб в Тернополі було так само. От хочеться щось накалякати, не робіть цього. Не кидайте папірчики на землю. Краще сховайте в кишеню, а потім викинте в смітник.

Щодо Євромайдану, то на цей раз він дуже болісно минув для мене. Тому що моя мама етнічна росіянка. І родичі по маминій лінії живуть в Криму. Проблема в тому, що мої родичі роздвоїлися. Є ті, які залишилися українцями при тому що вони в паспортах росіяни, в душі вони українці. Є ті, що називають нас, і мене в тому числі «бандерівцями», «фашистами» і т. ін. Моя мама вдома розмовляла російсько. Розмежування між мовами в мене не було. Але коли мама приїжджала в Росію, вона принципово переходила на українську мову. Завжди говорила: «Хай знають наших». І якби моя мама була зараз жива, була б в перших рядах майданівців. Тобто вона є росіянкою етнічною, але українкою в душі. І ці люди. Які не побували в Європі, а кричать «За Росію», я дивуюся їм. Що такого дала вам Росія, що не дала вам Україна? Ваша рідна Україна!

Майдан підняв в першу чергу молодих студентів, які не пам’ятають, вони просто фізично не пам’ятають як було за радянських часів. Вони відстоюють в першу чергу європейський напрямок нашої держави. Я теж відстоюю.
Я була багато разів за кордоном. Теж хочу щоб мої діти, внуки жили саме так, як живуть європейці. Я хочу працювати в такому театрі, в якому працюють мої колеги, наприклад в Польщі. Тому, що Євросоюз дбає пор відродження національної культури. А я, як актриса в першу чергу хочу цього відродження. І в першу чергу театру. Оскілки я там працюю. Там пряцюю я, і мій тато, і моя дочка, і мій зять. Ми хочемо, щоб театр процвітав. Ось чому ми хочемо йти в Європу. Тому, що ми хочемо жити як нормальні, цивілізовані люди.

Підготувала Марта Журавель