Тернополянин Віталій Чаплінський вивчився в університеті з мамою
Коли тернополянин Віталій Чаплінський приніс документи для вступу в місцевий педагогічний університет, на відділення журналістики, його сприйняли, як диво. Викладачі зізнавалися, що вперше навчатимуть такого студента. Абсолютно незрячих людей в українських вишах і справді зустрінеш рідко.
Віталій зумів довести: сліпота – не вирок, і такий бажаний диплом журналіста став цьому підтвердженням. Однак у Тернополі не знайшлося достатньо сміливих ЗМІ, які б узяли на роботу незрячого. Віталій, якому днями виповнилося 26 років, мріє працювати на радіо. Від народження він живе у світі, сповненому безмежною кількістю звуків. Навколишня дійсність для нього – наче голос, виловлений із радіохвиль. Переконатися у тому, що вона існує, він може лише доторком. Але рука незрячого, простягнута у жесті довіри, потребує підтримки.
«Сподівайтеся на диво»
Віталій прийшов на зустріч з мамою, Ганною Зіновіївною. Упродовж усіх років вона була його очима. Про те, що син не бачить, лікарі сказали їй невдовзі після пологів, пояснивши вроджену ваду ускладненнями під час вагітності. Хлопчик не реагував навіть на світло, і коли трішки підріс, почалися їхні поневіряння по лікарях. У відомому інституті очних хвороб імені Гельмгольца у Москві їм сказали: «Сподівайтеся на диво…».
– Але життя продовжувалося, – згадує Ганна Зіновіївна. – З Віталиком разом вивчали світ: ходили по землі, траві. Він розумів, що не бачить, і цікавився усім навколо. Звичайно, неможливо було вберегти його від усього: там вдариться, там впаде, там за щось зачепиться… Допомагали старші діти, адже Віталик – третій в сім’ї. Родина одразу ж вирішила, що хлопчику потрібне спілкування з однолітками. Та виявилося, що садочки для таких дітей не пристосовані, і щоб не залишати сина без опіки, жінці довелося звільнитися з роботи. У перший клас хлопчика прийшли записувати до звичайної школи, де вже навчалися його брат і сестра. Матері не відмовили, але згодом вона зрозуміла, що зі зрячими дітьми здобувати знання Віталику буде важко.
У Львівській спецшколі для сліпих, куди зарахували хлопця, він навчався за допомогою шрифту Брайля, літери якого створені з рельєфних крапок, їх можна відчути на дотик. Цей шрифт розробив незрячий француз Луї Брайль ще в 1829 році. Дотепер в усьому світі у такий спосіб читають і пишуть люди, які втратили зір.
«Викладачі не знали, як працювати зі мною»
Згодом Віталій перевівся у спецшколу для сліпих і слабозорих у рідному місті. Завершивши її, зважився втілити у життя мрію дитинства й подав документи на відділення журналістики у Тернопільський педуніверситет. Йому не потрібне було співчуття. Він хотів довести, що має право вважатися звичайним студентом, який без поблажливості заробляє хороші оцінки.
– Це був експеримент для викладачів, які не знали, як працювати зі мною. Спершу лекції я записував на диктофон, та потім доводилося знову прослуховувати дуже багато інформації. Тоді мама, яка супроводжувала мене, почала конспектувати заняття. Отак разом і навчалися. В університеті жартували, що потрібно давати два дипломи – для мене і мами, – усміхається Віталій.
Під час навчання йому вдалося спробувати себе у ролі журналіста на обласному радіо. На жаль, до того часу, як хлопець отримав диплом, залишилося лише кілька місцевих радіостанцій. За словами Віталія, не кожен керівник наважиться запропонувати роботу незрячому, адже такі люди, як він, потребують додаткової уваги та підтримки. У світі, де все швидко змінюється, вони часто опиняються наодинці з мріями та нереалізованими можливостями.
Місто з перешкодами
Сьогодні більшість вільного часу Віталій проводить удома за комп’ютером. Опрацьовує різноманітну інформацію, аби спростити доступ до неї таким, як він. Спілкується з однодумцями на інтернет-форумах. Спеціальні програми для незрячих озвучують кожен його крок на комп’ютері, подібні технології допомагають користуватися і мобільним телефоном.
– У нас склався стереотип сприйняття людей, які відрізняються від більшості, ніби вони не зовсім нормальні, – зауважує Віталій. – Суспільство відмовляє їм у праві жити у ньому на рівних з іншими. Це несправедливо. На думку юнака, проблема в тому, що у суспільстві мало інформації про людей, які страждають на різноманітні недуги – ураження зору, церебральний параліч, глухоту…
Упродовж десятиліть спеціалізовані інтернати будували за межами міст, для багатьох і нині дивина побачити у місті інваліда.
– Ми дуже розрізнені, адже українські вулиці погано пристосовані для людей з обмеженими можливостями, – каже Віталій. – Для незрячих елементарні речі перетворюються на важкі випробування. Неможливо знайти адміністративні будівлі чи потрапити у потрібну маршрутку. Недостатньо світлофорів із звуковим сигналом, а в тих, що є, різні мелодії. Не завжди оголошують зупинки у громадському транспорті, часто їх не чути за шумом мотора.
– Недавно ми читали історію незрячої жінки зі Швеції, яка самотужки вирушила у мандрівку, – додає Ганна Зіновіївна. – У розвинених європейських країнах для таких людей маркують тротуари, є багато інших пристосувань, елементарна культура на автошляхах. Нам, на жаль, до цього далеко. Ми мешкаємо на вулиці Збаразькій, де рух такий, що й мені страшно переходити дорогу.
Коли хтось поруч
Аби відчути те, що й незрячий на вулиці, варто зробити кілька кроків із закритими очима. Одразу натрапляєш на перешкоди: якісь стовпи серед тротуару, ями, горбики, кострубаті бордюри, голосне бумкання музики з автівок, які на швидкості проносяться поруч. Важко уявити, як дається кожен крок людям з вадами зору. Адже долають вони значно більші дистанції. Роками.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, кількість людей з очними захворюваннями у всьому світі зростає. Кожні 5 секунд втрачає зір дорослий, кожну хвилину – дитина. Щороку, за оцінками фахівців, незрячих стає більше на 1 мільйон осіб.
Сім’ям, які виховують таких дітей, Ганна Зіновіївна радить вірити у своїх доньку чи сина, не ізолювати у чотирьох стінах. Якщо у когось є друзі чи знайомі, які не бачать, не бійтеся запрошувати їх на прогулянки, не бійтеся бути поруч.
Незрячі також бачать сни…
… На завершення розмови Віталій розповів про свої сни. Як би це дивно не звучало, але і тотально незрячі також їх бачать.
– Сняться якісь дії, люди. Недавно маленька дитина приснилася. А якось – депутат, коли я задрімав біля телевізора, – усміхається юнак.
У сприйнятті людей, які відрізняються від загалу, є ще чимало стереотипів. Рано чи пізно саме життя змусить переглянути ставлення до незрячих. Насправді потребують вони небагато: елементарної, тактовної допомоги здорових людей.
Антоніна БРИК, Наш День.
Коментарі вимкнені.