«Вірити в ЗСУ не достатньо. Треба вірити і робити», – Ольга Караванська

Ними захоплюються, ними надихаються, з них беруть приклад. Другі після військових. Саме вони працюють вдень і вночі, аби якомога більше прохань від наших Воїнів виконати якнайшвидше.  Вони роблять все, щоб наблизити нашу Перемогу над ворогом – росією. Це волонтери – найактивніша частина громадянського суспільства. Серед них і Ольга Караванська, чоловік якої пішов захищати нашу країну з 24 лютого 2022 року. А вона з того часу активно волонтерить.

З чоловіком Сергієм Ольга вже 19 років разом. Виховують  трьох донечок – 18, 17 та 9 років.
До війни чоловік з братом займалися будівельно-ремонтними роботами. Сергій хотів воювати ще у 2014 році, але тоді у військо його не взяли. 24 лютого 2022 року він знову пішов у військомат. А вже 25 лютого його направили у військову частину в області.
Ольга 13 років працювала на каналі місцевого телебачення  TV-4 та закінчила свою діяльність на телекомпанії керівником рекламного відділу. Згодом три роки пропрацювала в Ізраїлі.  Після повернення із-за закордону жінка кардинально змінила вид діяльності. Почала працювати адміністратором в нейроклініці «Меморія». Через пів-року після початку війни, пройшла співбесіду на посаду завідувача сільського клубу в с. Шляхтинці Байковецької територіальної громади та змінила графік роботи в клініці, щоб мати змогу поєднувати ці дві роботи. Має досить щільний робочий графік. Поміж двох робіт та виховуванням дітей активно займається волонтерською роботою.

Про волонтерство

Активно волонтеркою займаюся відколи почалася повномасштабна війна. Спочатку допомагала тільки бригаді, до якої потрапив Сергій. Возила їм смаколики, які готувала мама чоловіка. Забирала речі військових попрати. Згодом чоловіка з побратимами мали відправити на схід України. І почався якийсь балаган. Думаю, що і командування не особливо знало, як зреагувати. Тоді й почала шукати необхідні речі для них. Зокрема, в хлопців не було автівки. Вони скинулися коштами, а ми відкрили збір. Таким чином було зібрано коштів на три автомобілі. Один ще досі служить в підрозділі мого чоловіка.

Діставала, шукала і за два роки з багатьма людьми перезнайомилася, до цих пір спілкуємося. По всій Україні.

У мене нема своєї команди по волонтерці. Створювати її офіційно нема змісту, адже для цього потрібно мати часу більше. Швидше, я є частинкою інших команд. А взагалі, більшість дрібних зборів закриваю за допомогою тих речей, які мені передає сестра Наталя з Німеччини та її друзі. Великі збори, закриваю за допомогою друзів у ФБ і тих, хто завжди поруч. І, як нещодавно з’ясувалось, в мене шикарна команда волонтерської спільноти Тернополя та усієї України.

Мене прийняли в команду чудових людей БФ «ШТАБ Перемога». Все почалося з аптечок. Я є членом однієї закритої волонтерської групи. Ми формуємо дуже хороші аптечки. Постійно донатимо туди, щоб їх формувати, бо без цього ніяк. І якось не було деяких компонентів, тому я звернулась до Юлії Мамчак, а вона дала мені номер телефону керівника благодійного фонду Павла Крука. У мене періодично залишалися лікарські препарати та засоби і я віддавала їх БФ. Вони цим теж покривали запити від військових. І так ми виручали один одного. В якийсь момент зав’язалась співпраця. Я звела їх з фондом «Blau-Gelbes Kreuz eV». Завдяки цьому фонду «ШТАБ Перемога» отримує багато потрібних речей – турнікети, онклюзійні наліпки, апарати ШВЛ, тощо.

Добрі люди завжди об’єднуються і завжди роблять добрі справи. Якось наприкінці літа Андрій Довбуш перетелефонував і вручив волонтерське посвідчення від БФ «ШТАБ Перемоги». Подарунок-сюрприз. Це було приємно.

Моя роль в «ШТАБІ Перемоги» – «менеджер з постачання». Ми завжди стараємося знайти тих людей, які можуть з нами співпрацювати. Місія у нас всіх одна.

Допомога з-за кордону

Про людей з-за закордону дуже приємно говорити. Є чимало українців, що виїхали ще до війни. Але вони з Україною в серці. Коли почалась повномасштабна війна дуже багато людей об’єдналися.

Медичними засобами допомагає родина сестри, яка ще до війни виїхала у Німеччину в Кельн. Якщо говорити про громаду українців у місті, то вони щонеділі збираються – ллють свічки, роблять підставки, на яких можна зварити чай, купують маскувальні сітки, організовують ярмарки. Ми для благодійних заходів передаємо вироби наших митців та дітей. На одному з таких ярмарків сестра познайомилась з Романом Гановським, який працює у Фонді «Blau-Gelbes Kreuz eV». І відтоді Фонд допомагає нам в різних запитах: дороговартісні ліки, турнікети, тощо.

З Франції друзі нашої сім’ї Володимир з Галиною намагаються об’єднати навколо себе однодумців. Періодично передають допомогу.

Подруга дитинства Світлана Сеньків в Польщі. Теж допомагає з сім’єю. Нещодавно в школі доньки проводили збір коштів на автівку для військових.

В Італії сестра донатить та передає посилки.

З Ізраїлю знайомі та друзі передають кошти. Допомогли зібрати гроші на автівку для чоловіка. Важко звідти щось передавати, але все ж таки, коли людина хоче допомогти, то знайде можливість.

Куди не глянь, є всюди люди, які хочуть допомогти та готові підкласти плече, і словом, і ділом.

Я, насправді, дуже вдячна своїм друзям із-за кордону.

Лікарняна банда

У грудні 2022 року побачила оголошення у соцмережах про відвідування поранених у госпіталі, що нашим захисникам потрібні ліки та проста людська підтримка.

1 січня у медичному закладі зустрілась із Надією Левицькою, щоб привітати наших героїв з Новим роком.

Пам’ятаю, як ми порозносили подарунки військовим, стали і кажемо, що все у нас так гарно і злагоджено вийшло. Треба нам назву якусь придумати. Так і з’явилася назва «Лікарняна банда». Надія Левицька, Раїса Коляда, Цвітана Гевко, Руслана Мельник, Іра Березій, Наталя Саловська – ми відтоді разом тримаємося.  І з того часу ми почали провідувати хлопців. Вчилися спілкуватися з ними методом проб та помилок. Надія Левицька з 2014 року волонтерить та їздить у шпиталі до хлопців. Вона вже багато нюансів знала, як поводитися, як спілкуватися. Підказувала нам. І почалась злагоджена робота. Координуємося за допомогою групи в одній з соцмереж. В нашій групі, до речі, вже понад 100 чоловік. Є і люди з-за кордону.

Досить багато потрібних речей передають з Кельну – візки, милиці, пеленки.

Леся Глинська веде кулінарний напрямок. Вона об’єднала багато жінок та чоловіків. Також Леся, як перукар, приходить стригти військових.

Ольга Мисько, Люда Сивак, Іра Ковальська – дівчата з благодійної організації «Мама» приходять стригти, приносять печиво, різні смаколики. Вони також долучаються до зборів на медикаменти.

Стараємось щотижня проводити творчі вечори для військових. Можемо грати в настільні ігри. Ще хлопці малюють з «Душевною майстернею», а також полюбляють слухати гру на бандурі.

«Лікарняна банда» намагається закривати різні потреби поранених, починаючи від  шкарпеток, білизни, одягу тощо. Також допомагаємо виготовляти різні документи, консультуємо – цим займається Надія Левицька. Возимо хлопців на додаткові обстеження, до стоматолога чи окуліста – все для того, щоб людина почувалася якомога здоровішою.

Також дівчата шиють адаптивний одяг – Люда-феєчка перешиває їхній одяг.

За цей рік «вималювалася картина» хто за що відповідає: той може зробити те, той інше – це така командна робота.

Про військових

Військові різні. І треба бути певною мірою психологом, щоб розуміти, що можна їм казати, як підійти. Більшість тих хлопців, що у нас лікуються – зі сходу та півдня. І ми розуміємо, що ми ментально різні. Одна країна, але люди різні. Треба бути обережним. Є такі хлопці, що по декілька місяців не йдуть на контакт. На початках особливо. Вони побачили, що ми допомагаємо кожного дня. Що це не просто так прийшли-пішли і до побачення.

Хлопці хочуть спілкування. Смаколики це добре, але ще хочуть дозвілля та дружнього спілкування. Коли було тепло, ми робили вилазки на природу. В клуб хлопців  запрошую на різні розважальні заходи. Возимо їх в музеї, на активний відпочинок, фільми, театр.

Є багато хлопців, які повернулися на фронт і ми зараз їм допомагаємо. Або вони вже вдома, то вже самі допомагають – дякують та передають на передову посилочки. Це найбільше щемно, коли вони донатять на ліки або передають хлопцям щось смачне.

Як вдається діставати необхідне?

Необхідне вдається діставати за рахунок сарафанного радіо. Співпраці – волонтерської, людської. Мені потрібні фліски, я пишу чи дзвоню. Це комунікація. Завжди, коли людина відкрита до інших, то вона може дати щось комусь і взамін взяти. По іншому не буває. Мені дуже подобається робота наших тернопільських волонтерів. Вони відкриті. Завжди готові прийти на допомогу. А якщо щось не маємо, то ми завжди сміємося так: спочатку можна взяти задурно, а потім «край» і тоді збираємо за кошти. На разі так працюємо, бо іншого ще ніхто не видумав.

Оля Мисько і Люда Сивак, підтрумують багато бригад. Вони купують автівки, одяг, техніку необхідну та безліч дрібних необхібних речей. 

Акція «ЗСУ в ПЕРШУ чергу»

Саме очевидне, що може бути. Як можна, коли в країні війна, думати про щось інше. Я не категорична людина, яка каже, що не треба нічого робити в місті – бо війна і все пропало. Ми маємо підтримувати інфраструктуру та ремонтувати те, що треба терміново. Це так як в сім’ї – треба розподіляти бюджет на першочергові витрати і те, що може зачекати. Необхідно розставляти пріоритети: можна купити на одну сукню чи взуття менше, щоб заплатити дитині за навчання. Держава, місто, село, мають дотримуватися того ж принципу. Якщо там хороший господар, який дбає про людей, і не намагається закрутити не в той бік, то проблем не буде.

Коли почалась війна, я чесно думала, що при тій всій ситуації в нашій країні, люди, які обрані нами, будуть робити все можливе і неможливе для Перемоги. Що всі стануть до бою за народ, за нашу землю, гуртуючи людей, громади. Але, на другому році війни, озираючись назад, бачу що помилялася. Від того боляче стає. Як можна в такий час бити себе в груди, розказуючи які ви щирі українці, допомагаєте ЗСУ і в цей же час так нераціонально розпоряджатися бюджетними коштами. Чому простий народ вилазить зі шкіри: пече печиво, навчився робити сублімовані супи, свічки, засоби від комарів, мишей, кують скоби, та інші речі роблять, дістають те, що не можна дістати… А ті люди, що мають всі важелі влади та можливості, ті які повинні це робити в першу чергу – в них не виходить. Вони знаходять різні причини, щоб виправдати свою бездіяльність. Дивлячись на це все, в мене й сумніву не було, чи підтримувати дану акцію. Тим паче, люди, які є в ініціативній групі – не диванні експерти, які свої невдоволення виписують в коментах. Кожен з нас допомагає багатьом підрозділам. У нас немає поділу, на наші і не наші. Україна наша і захисники теж. У ініціативній групі є хлопці, які воювали і з поважних причин зараз в місті. Але й вони не сидят склавши руки, а допомагають побратимам і то дуже потужно допомагають.

Влада поширює такий наратив, що то наша ініціатива спричинила забрання ПДФО військових з громад. Категорично не погоджуюсь. Подивіться, коли було прийнято рішення про забрання того податку і коли був перший мітинг. У місцевих влад було достатньо часу, щоб допомагати війську. Чому до цього часу все було так, ніби в країні не кровопролитна війна, а військові навчання? А тепер вони знайшли чергове виправдання, що активісти винні.

Досі не можу зрозуміти, чому мер не вийшов до громади на перший чи нехай, другий мітинг. Ми хотіли діалогу. Конструктивного діалогу з вирішенням прогалин, які є в допомозі військовим. В результаті, відбулась напружена зустріч, після якої нас почали поливати брудом жовті видання. Добре, що у нас місто маленьке, а людей, які знають кожного з нас і нашу роботу є тисячі. Тому ці вкиди не спрацювали.

На одному з мітингів, запитала у речниці мера за аптечки. Не сезонні “бінтікі-спіртікі”, а IFAK аптечки з турнікетами, оклюзійками, протиопіковими засобами, кровоспинним та іншими важливими речами, для збереження життя. Станом на сьогодні, після крайньої зустрічі з мером, виявилось, що аптечки були сформовані зі спонсорської допомоги. І ще цікавіше було почути, що як стверджує мер саме таких, сезонних аптечок з бинтіками-пігулками в поліетиленових пакетиках та пантенолом (залежно від сезону) дуже просили військові.

Влада закупила форму. Я питаю, а чому ви не цікавитесь з якої тканина ця форма? Вам байдуже? Ви ж витрачаєте наші кошти. Купіть дорожчу, але якісну. І пояснюйте – вас зрозуміють, чому дорожчу. У відповідь почула: ми не можемо перевірити якість форми. Як то не можете? Може просто робите для галочки?

Часто наш мер виходить в прямі ефіри і розповідає про ремонт дворів, та інші роботи в місті. Кажуть, люди хочуть тих ремонтів. Звичайно, люди цього хочуть. І завжди були та будуть ті, хто живе за принципом: моя хата скраю. Я переконана, що якби міський голова на ефірах більше пропогував допомагу хлопцям, своїм прикладом показував, як потрібно працювати на перемогу, то в нас люди були б свідоміші і активніші. В даний час треба трохи змінити вектор роботи і націлити усі сили та навіть найменші можливості, щоб максимально допомогти тим, хто в окопах! Саме тим воїнам, які тримають фронт, ціною власного здоров’я та життя. Ніколи бруківка, клумби, чи інше матеріальне, не замінить дитині батька чи матір, матері сина чи дочку… Гроші мають йти на ЗСУ в першу чергу!

Про тил

В тилу ми маємо жити за принципом, якщо я не на війні, то я для війни, для військових. Ми не маємо права забувати про те, що війна триває. Нам у Тернополі треба дякувати Богу, що гарно живемо. Я вважаю, що нічого критичного в нашому житті не сталось. Хіба що є деякий дискомфорт під час тривог. І якби нам не було важко, вірити в ЗСУ не достатньо. Треба вірити і робити. Я розумію, що фінансово не всі люди можуть допомагати. Допоможи фізично – зараз дуже потрібно плести сітки. Невже так складно прийти на дві годинки в день і допомогти. Зараз є дуже багато місць, де люди плетуть сітки. Так само свічки окопні чи теплі шкарпетки. Є завжди чим зайнятися: печіть печиво чи інші домашні смаколики. Роботи є багато, було б лише бажання допомогти військовим. Ми не маємо права не допомагати. Вони живуть там в жахливих умовах. І про фізичну втому я навіть говорити не буду. Психологічну втому. І якщо хтось каже, що він не для війни чи ще щось, то повірте, левова частка тих, хто на війні також не були готові. Але вони мають ту силу духу, яка привела їх туди захищати нас з вами, нашу землю і ми маємо бути вдячні, що москаль тут не ходить, не живе в наших будинках і не знущається над нашими дітьми.