Тернопільський лікар Самвел Савчук: «Помітив, що швидше видужують пацієнти-оптимісти»
Знайомлячись з кимось, насамперед звертаємо увагу на ім’я людини й стараємося його одразу запам’ятати. Це ж як «візитівка» кожного. У мого сьогоднішнього співрозмовника ім’я доволі незвичне – Самвел. Звісно, я не могла не запитати чому саме так назвали його батьки. Лікар лише посміхнувся, я не перша про таке його запитую.
– Це вірменське ім’я, у перекладі означає «випроханий у Бога», – розповідає він. – Самвел – мій покійний дідусь по материній лінії. Мене назвали на його честь. Хоча це було не обов’язково, батько з мамою чомусь захотіли саме так. Дехто, знайомлячись зі мною, перепитує, каже, що чує таке ім’я вперше. Я вже звик і не надаю цьому жодного значення.
«Лікарем просто не міг не бути…»
– Коли в тебе мама й тато – лікарі, просто не можна не бути медиком, – жартує співрозмовник. – Але я й справді аж ніяк не шкодую про обраний шлях, вважаю, що на своєму місці та займаюся тим, що найбільше до душі.
Самвел – другий у династії Савчуків медик. Його батько – реаніматолог, усе життя пропрацював в обласній дитячій лікарні. Мати обрала трохи легшу галузь, вона – фізіотерапевт.
– Батьки насправді не наполягали на тому, щоб я обрав медицину та продовжив їхню професійну справу, вони завжди шанували мій вибір, – каже Самвел Савчук. – Та якщо змалку зростаєш в такій атмосфері, де ввечері за столом мама й тато обговорюють найважчі випадки, радяться між собою, це мимоволі стає й твоїм всесвітом, і ти не знаєш, що може бути якось інакше. Медицина була для мене своєрідною магією, а лікарі – справжніми чарівниками, які давали пацієнтам шанс на видужання. Відтак після закінчення школи документи відніс до тернопільського медичного вишу.
Кілька разів змінював напрямок
Щоб стати справжнім фахівцем своєї справи, слід пережити десятки чергувань у лікарні, побувати не менш, аніж на сотнях операціях і написати тисячі історій пацієнтів. Але попри набутий досвід, залишається завжди щось, що хочеться вивчити, вдосконалити та опрацювати на практиці. Невтомний у роботі та спраглий до нових знань – ось яким повинен бути справжній лікар.
– У своїй лікарській практиці мені довелося кілька разів змінювати місце роботи та галузь медицини, – ділиться спогадами Самвел. – Починав я з терапії, потім пізнавав кардіологію, реанімацію, а тепер ще й офтальмологію. Втім, набуті знання у кожному відділенні мені дуже стають у нагоді зараз. Зокрема, в офтальмологічному відділенні багато літніх пацієнтів. Коли є підозра на їхні проблеми із серцем, одразу це бачу за кардіограмою.
Кесарів розтин як бойове хрещення
Є випадки в практиці кожного лікаря, які врізаються в пам’ять і про них не забути ніколи. Є вони і у Самвела Савчука.
– Ця історія трапилася зі мною ще на світанку моєї лікарської практики, – згадує Самвел. – Тоді чергував у Збаразькій районній лікарні. До нас привезли молоду жінку, через складні пологи їй негайно треба було провести кесарів розтин. З анестезіологів залишився лише я. Старший лікар негайно виїхав на складний випадок до сільської амбулаторії. Довелося зібрати всю волю в кулак і згадати, що вчив і бачив на практиці в лікарні. Наркози для вагітних мають свою специфіку, тож я дуже хвилювався. На щастя все закінчилося успішно. Жінка народила здорового хлопчика.
Узагалі в районній лікарні працювати чи не найважче. Тут ти зіштовхуєшся з різними випадками. Зате практики, якої набудеш там, не здобудеш в жодній з міських лікарень. Можливо, через труднощі в роботі в районних лікарнях вакансій завжди багато. Ніхто, особливо – з молодих лікарів, не хоче йти сюди працювати. А дарма!
Травми ока – найнесподіваніші
Основна частка пацієнтів офтальмологічного відділення – літні люди, в яких проблеми з очима набуті з віком. Решта – з вродженими вадами зору та ургентні хворі. Останні – різного віку з найнесподіванішими травмами.
– Усіх випадків одразу й важко так згадати, в пам’яті виринають хіба найнесподіваніші, – розповідає лікар. – Якось нам доправили чоловіка, який травмував око рибальським гачком. Усе сталося, за його словами, миттєво. Він витягав вудилище та гачок зірвався та залетів йому прямісінько в око. Не можу не розповісти також про іншого чоловіка. Око він пошкодив, витягуючи куртку з автомобіля. Скажете, а таке хіба справді буває?! Запевняю так! Він зачепив гумку, вона розтягнулася й поранила око. Страшна травма в нього була. Одного разу з ока хворого витягали шматочок… лінійки. Коли оперували його, дуже здивувалися. Потім він нам розповів, що поставив металеву лінійку біля верстата та забув про неї, а коли його ввімкнув, шматочок розколовся та потрапив в око. Взагалі люди з такими травмами стають нашими постійними пацієнтами. Постійно приходять, спостерігаються, це вже стає їх життєвою необхідністю.
Я помітив, що оптимісти швидко видужують. Пригадую, до лікарні привезли двох пацієнтів з однаковими діагнозами. Один був заможніший, рідні піклувалися про нього. Інший ж – навпаки, покладався лише сам на себе. Втім, його оптимізм заряджав усіх довкола. І знаєте, що? Перший помер, а другий щасливо живе й донині. Тому всім треба позитивно дивитися у майбутнє, життя любить оптимістів. Лікар – це лише інструмент у руках Господа.
Мар’яна СУСІДКО,
Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)
Коментарі вимкнені.