В звичайному житті смертей більше, ніж на фронті – легенда АТО з Тернополя

Про загиблих на фронті друзів, віру в Бога, труднощі при поверненні додому та багато іншого читайте в другій частині інтерв’ю “Обозревателя” з легендарним “кіборгом”, командиром бойової роти, яка захищала донецький аеропорт, Андрієм Шараскіним “Богемою”.

Першу частину інтерв’ю читайте тут.

– У вас не виникає зараз бажання повернутися на війну?

– Ми і так далеко не відходимо. У нас подвійне підпорядкування. З одного боку, зв’язується голова правління нашої громадської організації, а з іншого – один з керівників штабу нашої української добровольчої армії, тому ми постійно в курсі справ на фронті.

Зустрічаємося з бійцями на ротації, а через кілька тижнів їдемо туди. Є хлопці, які за час в моєму підпорядкуванні виросли в неперевершених командирів. Це такі воїни, я просто не дотягую до них. Є кілька просто крутих бійців. Подвійне підпорядкування передбачає, що як тільки на фронті відбувається загострення, ми чітко знаємо, який підрозділ і на яку позицію потрібно відправити.

– Як багато побратимів ви втратили в ході війни?

– Щодо цифри, яку назвали якось керівники центру, у нас за весь час, здається, було 89 осіб. Зараз же – сто чоловік без одного. Тільки минулого місяця ми втратили чотирьох чоловік.

Це дуже багато. Деяких хлопців я навіть не знав особисто. А з іншими ми з самого початку разом гартувалися в 2014 році.

А влітку 2015 року ми всі втратили дуже близького нам “Доща” – Геннадія Дощенко. Він попався на контрснайпингу, куля одразу його вбила. Ось тоді влітку на похоронах мене просто “порвало”. Все ж ми люди.

Ми проводжали своїх побратимів і далі йшли працювати. Може, це нормально, що смерть стала чимось буденним … Я не забуду, як після похорону “Дощу” його мама взяла мене за руку і почала цілувати. Мене так “накрило”, як ніколи в житті.

Нам потрібно щось робити, щоб це не повторювалося (зі сльозами на очах).

– Ні-ні. Я ж не залізний. Ну куди це годиться?

– Так можна було і “роскиснути”?

– Навпаки. Вижили – круто, ну а не вижили … Кожна людина виходить з дому і може не повернутися. Машина, нещасний випадок, придурки, стан здоров’я, дороги, ожеледь.

У звичайному житті смертей в рази більше, ніж на фронті, але там ти готовий до цього, тому що якщо ні – це дуже сумно. Тоді починається: “Ні, мені треба додому, кредит закрити, ще щось”.

– Як знайти в собі цю силу?

– Гадки не маю. Це вже до професіоналів, які цим постійно займаються. Я щасливий, що нам вдалося вижити.

– Такі події змінюють світогляд?

– Ну, якщо ти чітко знаєш, що потім можеш нікого з близьких людей не зустріти, то …

– Солдати на фронті починали вірити в Бога? Адже там були присутні капелани?

– У батальйоні були. Для мене свого часу став відкриттям наш капелан Максим Залізняк, який говорив, що воювати треба з любов’ю: до своїх дітей, до родини. Головне, щоб не було ненависті в серце. Це дуже здорово.

– Звичайно, це гризе. Але і з цим треба працювати, тому що така поведінка людей – це нормально. Адже все залежить від моральних і внутрішніх установок людини. Можна і добре погуляти і злітати кудись, подивитися – це нормально.

Коли образа живе з тобою постійно, то це вже сумно. Тоді треба звертатися до фахівців або до побратимів, які вже пройшли курс подолання психологічної травми.

– Це як провідник в незнайомому місті. Якщо у людини не було раніше важкої психотравми, на психологічних курсах вона розуміє, що не одна така. Такий світ і є варіанти: працювати, жити з цим. Тоді ти розумієш, що люди стикаються зі страшними речами, але живуть далі. Ось питання: що їм допомагало, що підтримувало?

– А можна після такої травми відновитися самостійно?

– Ви знаєте, здається в Німеччині, провели дослідження, і виявилося, що наша кухонна терапія: “сіли, по душах поговорили, виговорилися” теж дуже добре працює. Питання в тому, щоб не тримати цього в собі. Коли ти говориш, то вже опрацьовуєш травму.

– Донечка вас підтримує?

 Це мій суперпомічник (посміхається).

– У школі знають, що її батько – “кіборг”?

– О, я не знаю. (Сміється)

 “Обозреватель”

Comments are closed.