«Я його чекаю. Я його люблю»: історія Оксани Іконяк, яка після зникнення чоловіка створила «Промінь надії»
6 вересня 2023 року життя тернополянки Оксани Іконяк розділилося на «до» і «після». У день, коли вона мала святкувати свій 50-річний ювілей, замість зустрічі з чоловіком отримала страшну звістку — Степан, який добровольцем пішов захищати Україну, зник безвісти на Запорізькому напрямку.
Три роки Оксана живе між надією і невідомістю. Вона знає, як болять необережні слова людей, як виснажує нескінченне очікування і як важко знайти сили жити далі.
Але саме цей біль став початком великої справи.
Після ретриту для родин безвісти зниклих захисників жінка зрозуміла, наскільки важливо, щоб люди, які переживають однакове горе, не залишалися наодинці. Так у Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці з’явилася спільнота «Промінь надії», яка сьогодні об’єднує дружин, матерів і рідних безвісти зниклих та полонених захисників. Тут вони говорять, мовчать, плачуть, займаються творчістю, навчаються жити з болем і підтримують одна одну.
Сама ж бібліотека останніми роками стала не лише місцем, де можна взяти книгу. Тут працює простір психосоціальної підтримки «В гармонії з собою», проводять тренінги, творчі майстер-класи, зустрічі з психологами та фахівцями. Поруч зі спільнотою «Промінь надії» діє ще один клуб — «Світло надії», який об’єднує жінок, що подолали онкологічні захворювання або проходять цей непростий шлях. Обидві спільноти народилися з особистого болю, але сьогодні стали місцем, де люди знаходять сили жити далі.
В інтерв’ю «Погляду» Оксана Іконяк відверто розповіла про чоловіка Степана, життя в очікуванні, силу людської підтримки, роботу спільноти «Промінь надії» та про те, чому найбільше родинам безвісти зниклих сьогодні потрібні не співчуття, а розуміння.
- Як народилася ідея створити спільноту «Промінь надії»?
Після ретриту, який організував «Карітас». Саме там я зрозуміла, наскільки людям потрібне спілкування.
Коли переживаєш таке горе, здається, що ти залишився з ним один на один. А на ретриті я побачила, що поруч є люди, які проходять через те саме. Там працює принцип «рівний — рівному». Людина, яка пережила подібний біль, часто може зрозуміти тебе краще за будь-кого.
Повернувшись додому, я подумала, що така спільнота має бути й у Тернополі.
Спочатку дуже хвилювалася. Думала: а чи прийдуть люди? Чи потрібна їм така зустріч? Але ризикнула.
Спільноту «Промінь надії» ми відкрили 6 лютого 2025 року. На першу зустріч прийшов військовий капелан, який працює з родинами безвісти зниклих, підтримав нас. З того часу ми збираємося регулярно — тепер уже щомісяця.
Спочатку запрошували священників, психологів, проводили духовні вечори, співали разом, організовували майстер-класи. Хотілося, щоб це були не лише творчі зустрічі, а й місце, де люди можуть відновити свої сили духовно.
Уже через рік ми святкували першу річницю нашої спільноти. Зібралися, поспілкувалися, розділили торт. Це було дуже тепло.
«Ми вже стали як сім’я»
Зараз наші учасниці приходять не лише на зустрічі «Променя надії», а й на всі психологічні тренінги, які проходять у бібліотеці. Відвідують лекції, заняття з ораторського мистецтва, інші заходи. Люди відкрилися.
Ми справді стали великою родиною.
Ми підтримуємо одна одну, буквально витягуємо одна одну з найважчих станів.
Я вже майже три роки живу в очікуванні чоловіка. Коли до нас приходить жінка, яка лише кілька місяців тому отримала страшну звістку, вона бачить, що ми навчилися жити з цим болем. Не тому, що його стало менше, а тому, що ми навчилися керувати своїми емоціями, підтримувати одна одну і допомагати тим, кому зараз найважче.
«Тепер я знаю: я не одна»
- Тому так важливо бути разом?
Дуже важливо.
Коли Степан зник безвісти у 2023 році, такої підтримки я не мала. Здавалося, що світ просто завалився. Я залишилася сама зі своїм болем і не знала, де знайти людей, які мене зрозуміють.
Саме дружина священника, який колись вінчав нас зі Степаном, постійно надсилала мені інформацію про різні ретрити. Цілий рік я не могла наважитися поїхати. А потім усе ж зважилася.
Саме той ретрит став для мене переломним.
Там мене поселили в кімнаті зі Світланою. Ми проговорили всю ніч. Було таке відчуття, ніби знали одна одну все життя. Відтоді ми стали дуже близькими.
Я дякую Богові за цих людей.
Іноді думаю: Господь забрав від мене на той момент найближчу людину, але натомість подарував мені велику родину.
Тепер я знаю, що можу зателефонувати будь-кому з наших дівчат навіть серед ночі й сказати: «Мені дуже важко. Просто вислухай мене». І знаю, що мене вислухають.
Так само й вони можуть зателефонувати мені.
Іноді не потрібно, щоб хтось вирішив твою проблему. Достатньо, щоб поруч була людина, яка просто слухає і розуміє. Саме це ми й намагаємося дати одна одній.
«Найбільше нам бракує визначеності»
- Чого, на вашу думку, сьогодні найбільше потребують родини безвісти зниклих захисників?
Найбільше, напевно, визначеності. Бо жити в невідомості — найважче.
Люди хочуть підтримати, але наше суспільство ще не навчилося спілкуватися з родинами безвісти зниклих. І часто, самі того не усвідомлюючи, дуже ранять.
Усі починають ставити одні й ті самі запитання: «Ну що там?», «Є якісь новини?», «Все буде добре?». Я розумію, що люди не хочуть образити, але для нас це дуже тригерні слова.
Але коли постійно доводиться відповідати на такі запитання, це дуже виснажує. Складається враження, що люди лізуть тобі в душу, навіть не замислюючись, наскільки це боляче.
Можливо, з часом це зміниться. Ми проводимо уроки людяності, зустрічаємося з молоддю. Хочеться вірити, що наступне покоління буде більш чутливим до чужого болю.
«Найбільше нас підтримує Церква»
- Чи відчуваєте ви достатню підтримку з боку держави та місцевої влади?
Якщо чесно, від держави я її не відчуваю.
Ми більше підтримуємо одне одного самі. Дуже допомагають наші спільноти, а найбільше — Церква.
Саме Греко-католицька церква організовує для нас ретрити в Зарваниці, поїздки, зустрічі, майстер-класи. Після духовних заходів завжди є можливість поспілкуватися, випити кави, побути разом.
Нас підтримують отець Дмитро Телев’як, отець Мар’ян Паньків, отець Михайло Терновий, отець Дмитро Онуфрик. Вони завжди відкриті до розмови.
Молоді священники, але настільки вміють знайти потрібні слова, що після спілкування стає легше.
Вони навчаються психології, тому розуміють, як працювати з людьми, які переживають втрату чи невизначеність. Якщо важко — можна просто подзвонити, домовитися про зустріч, поговорити.
Церква сьогодні справді дуже підтримує родини безвісти зниклих. Особливо Центр духовної підтримки родин безвістіі зниклих воїнів при церкві УГКЦ та Простір надії при Центрі духовної опіки родин зниклих воїнів СВЩМЧ Омеляна Ковча.
Щодо місцевої влади… Можливо, я просто не зверталася по якусь конкретну допомогу. Але сказати, що відчуваю системну підтримку, не можу.
Допомагає управління у справах ветеранів. Зокрема, дуже вдячна Петру Гурняку. Він завжди на зв’язку, організовує зустрічі з представниками державних структур, Червоного Хреста, Координаційного штабу, іншими службами.
Але, зрештою, ці зустрічі не дають відповіді на головне питання — де наші рідні.
«Усе доводиться робити самим»
- З якими труднощами найчастіше стикаються родини безвісти зниклих?
Найважче було на самому початку.
Ти перебуваєш у стані шоку, живеш ніби на автопілоті, але водночас маєш самостійно подавати десятки заяв і документів.
Потрібно звернутися до Координаційного штабу, Національного інформаційного бюро, СБУ, поліції, військової частини, інших установ. Інформації дуже багато, а голова просто не працює.
Постійно боїшся, що кудись не подав документи або щось пропустив.
По суті, всі ці структури переважно збирають інформацію. Якщо у нас з’являються нові відомості — ми самі маємо їх передавати.
Тобто родина фактично сама шукає, сама звертається, сама збирає документи.
«Я його чекаю. Я його люблю»
- Якщо можете, давайте поговоримо про Степана…
Можу. Зараз я вже в тому стані, коли можу про це говорити.
Я його чекаю. Я його люблю. Я вірю, що він десь є. Якщо не тут, то там…
Знаєте, якщо на початку я навіть не хотіла чути жодної поганої інформації, то тепер ловлю себе на думці: якщо вже не судилося повернути його живим, то хоча б мати можливість поховати. Це страшні слова, але ми між собою вже називаємо це таким чорним гумором.
Найважче — це невідомість.
«Останнє повідомлення було: “Кілька днів не буде зв’язку”»
- Що сталося того дня, коли Степан зник?
4 вересня він зайшов на позиції. За кілька днів, 11 вересня, у мене мав бути 50-й день народження. Я вже збиралася їхати до нього.
Того дня він ніби поспішав поговорити з усіма. Дзвонив дітям, хоча раніше такого майже не було. Спілкувався зі мною. Ми обговорювали передачу, яку я мала привезти, говорили про різні побутові речі — що йому потрібно, що ще докупити.
Увечері в мене зламався телефон, довелося користуватися старим. А в ньому Viber працював лише тоді, коли відкриєш програму.
Вранці я побачила пропущений дзвінок і повідомлення від Степана: «Кілька днів не буде…»
Ці «кілька днів» тривають уже майже три роки.
Я дуже шкодую, що тоді ми не поговорили.
А 11 вересня, у день мого 50-річчя, мені зателефонували з територіального центру комплектування і повідомили, що Степан вважається безвісти зниклим.
Один телефонний дзвінок повністю розділив моє життя на «до» і «після».
«Командир мене не залишив саму»
- Чи підтримували вас побратими чоловіка?
Номерів побратимів я не мала. Навіть коли їздила до Степана в Запоріжжя чи Дніпро, ні з ким не знайомилася.
Але мене дуже підтримував його командир Ігор.
Він жодного разу не проігнорував мого дзвінка. Якщо не міг відповісти — обов’язково передзвонював.
Саме він через 21 день повідомив, що група повернулася на поле бою, щоб забрати тіла загиблих.
Шістьох хлопців вдалося евакуювати.
Степана серед них не було.
Саме тоді в мене з’явилася надія, що він міг потрапити в полон.
На жаль, усі побратими, які заходили на ті позиції разом із ним, загинули.
На початку я постійно переглядала різні російські сайти, шукала хоч якісь згадки. Потім зрозуміла, що це тільки руйнує мене. Перестала це робити.
«Робота і люди не дають мені впасти»
- Що допомагає вам триматися?
Робота. Волонтерство. Мої клуби. Я майже не буваю вдома.
Після тренінгів люди хочуть ще посидіти разом, випити чаю чи кави, поговорити. І я не поспішаю додому. Ми можемо сидіти до пізнього вечора.
Якщо маю вихідний — їду на город. Кажу, що там «закопую своїх тараканчиків».
А коли є можливість — займаємося ремонтом.
Саме цим і живу.
«Я зрозуміла, що теж можу бути опорою»
- Коли почалося ваше волонтерство?
Активно — у 2024 році.
Якось я виграла набір для вишивки шопера. Вишила його спеціально для благодійного ярмарку.
Потім спекла рогалики, принесла їх на продаж.
Одного разу залишилася допомогти, потім ще раз… І відтоді майже кожного ярмарку я поруч.
Це допомагає мені жити.
Ти розумієш, що навіть маленькими кроками можеш наближати перемогу.
«Я бачу в цих жінках себе»
- Як вам вдається підтримувати інших, коли самі живете в очікуванні чоловіка?
Напевно, я вже дійшла до того етапу, коли можу допомагати.
Я вже можу говорити про свою історію без сліз. Не завжди, але в більшості випадків.
Я бачу в інших жінках себе у 2023 році.
Пам’ятаю той стан, коли ти ніби риба, яка б’ється об лід і не бачить жодного виходу.
Саме тому завжди кажу: якщо хочете поговорити — телефонуйте.
Останнім часом багато наших хлопців повертаються «на щиті». Я телефоную їхнім дружинам, мамам, підтримую їх. Хочу, щоб вони знали: вони не самі.
Дехто ще не готовий приходити до нашої спільноти.
Але двері «Променя надії» відкриті для всіх.
Бо ми вже одна родина.
«Промінь надії» став справжнім променем»
- Чим сьогодні став «Промінь надії» для його учасниць?
Думаю, він справді став тим самим промінчиком світла.
Тим світлом, яке пробивається крізь найтемніший тунель і допомагає не втрачати віру.
Для кожної жінки.
Для кожної мами.
Для кожної родини.
«Поки є надія — є життя»
- Чи змінилося для вас значення слова «надія»?
Так. Сьогодні надія — це те, що тримає мене на плаву. Недарма кажуть, що надія помирає останньою. Поки вона є — ти живеш. Поки вона є — ти знаходиш сили щось робити, допомагати іншим, рухатися вперед. Я дуже хочу, щоб ніхто й ніколи не втрачав надії. Бо коли її вже немає, тоді, мабуть, зникає і стимул жити.
Спілкувалася Надія Греса
