«Б’є – значить, любить», або Чому жінки в суді просять помилувати тиранів

Тема сімейного насилля в Україні і, зокрема, на Тернопільщині не нова і, на жаль, не рідкісна. Все більше на цю проблему звертають увагу як законотворці, так і благодійні організації, створюючи цілі притулки для скривджених жінок та дітей.

Мені відомо, ще незабаром і в Тернополі небайдужі люди відкриють великий центр психологічної та правової підтримки жінок, які опинилися у складних сімейних обставинах, із кімнатами тимчасового перебування. І, можливо, тільки там жертв домашніх тиранів зможуть переконати, що ніхто – ні чоловік, ні батько, ні будь-хто інший не вправі посягати на їхнє життя та здоров’я, в тому числі психологічне.

У нашому суспільстві вже тривалий час побутують абсолютно некоректні сьогодні погляди на роль жінки і чоловіка в сім’ї. Колись довелося читати дослідження про те, що деякі з них зародилися у післявоєнний час, коли чоловіків було по одному на тисячу представниць прекрасної статі. Тому й обирали з-поміж багатьох за дружину молоду і здорову. Страх наших бабусь про те, що коли до 25-ти не вийдеш заміж і не народиш дитину, то довіку залишишся у дівках, – корінням із тих часів. А попри нього – страх, що покине, знайде іншу чи молодшу.

Саме тому жінки цілими поколіннями вчилися мистецтву «терпіти в сім’ї». Ближні, як правило, активно у цьому «допомагають», особливо у сільській місцевості. «Хочеш дітей без тата лишити?», «Всі так живуть, але сім’ю бережуть» і так далі в цьому стилі. А те, як почувається морально, а інколи й фізично принижена жінка, в якому психологічному середовищі ростуть діти, ніхто особливо до серця не бере: чужий біль – не власний.

Донька побила батька за те, що «виховував» її кулаками, – новина з такою назвою недавно ширилася Тернопільщиною. І це яскравий прояв того, до чого може призвести нездорова ситуація в сім’ї. Дитина не захотіла бути жертвою домашнього тирана, як інші, і вчинила опір. Але чи не зламає її гідність і самооцінку в майбутньому оте одвічне «а що люди скажуть?».

До речі, за радянських часів держава активно влізала у сім’ї і ліжка своїх громадян. Отримати у своїй біографії «аморалку» – означало поставити хрест на кар’єрі і навіть партквитку. З одного боку, скривджені жінки почувалися більш захищеними, бо завжди могли поскаржитися на свого благовірного у партком чи профспілку. З іншого – широко відкривали цим двері усім бажаючим до власного дому і сімейних таємниць. «Суспільний осуд» – це те, що державою активно поширювалось і втілювалось на практиці. І хоча тієї держави немає вже тридцять років, але оце «що люди скажуть?» глибоко вкоренилося у головах і далі передається поколінням, ламаючи не одну долю і життя.

Чимало жінок не мають куди піти – живуть у чоловіковому помешканні або на умовах спільної власності. Для багатьох це вагомий чинник терпіти і миритися зі свавіллям своєї законної половини. Ще в декого глибоко вкоренився страх залишитися самотньою з дітьми, не справитися і не вижити без чоловіка. Психологи стверджують, що таке відчуття нав’язується жінкам самими ж кривдниками, і жертви з часом починають самі в це вірити.

Насправді підняти цю болючу тему мене змусили чисельні судові справи в різних районах Тернопільщини, на які випадково натрапила. Не вразила їхня причина – судили чоловіків за домашнє насилля. Отже, терпець у жертв увірвався і вони викликали правоохоронців для свого захисту. Вразило те, що ці жінки, як правило, в суді просять помилувати своїх кривдників і суворо не карати. І суд не карає, бо пару сотень гривень штрафу чи кілька годин громадських робіт – це не покарання, а так – легенько ляснути по сідниці. В одній такій справі під час засідання з’ясувалося, що чоловік уже втретє постає перед судом за домашнє насилля, однак жінка вкотре просила пом’якшення для нього…

В умовах сьогодення, коли жінка має практично рівні права із чоловіком, таке не вкладається у голову. Адже навіть дитина знає: якщо вдарило струмом, пхати пальця в розетку більше не варто. Але наші жінки, наче номіновані на Зірку Героя, прощають і жаліють, терплять і просять помилувати. І не здивуюся, якщо й іншим радять: терпи, бо всі терплять…

Мене дуже тішить те, що і попередня, і нинішня влада в країні ставили і ставлять тему захисту від домашнього насилля і посилення прав дитини в ряд пріоритетних. Ухвалено ряд важливих законів, ще частина – у стані розробки. Все більше і більше з’являється психологів, готових допомогти. І нашим жінкам залишається тільки одне – полюбити себе і власних дітей більше, ніж тирана, який ламає їхнє життя.


Джерело: Тижневик “Номер один”

Автор: Тетяна Вербицька

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *