“Галицькі автономісти”: Меркантилізм чи клінічна шизофренія?

Днями мені “пощастило” натрапити на опус такого собі Володимира Павліва “Виборча програма для галичан”. Назва була багатообіцяючою, текст здавався оригінальним. Проте, коли Google на мій запит “Володимир Павлів” видав доволі великий список посилань, відчуття оригінальності зникло, а натомість прийшло усвідомлення цілеспрямованої антиукраїнської акції. Отож, про все по порядку.

У згаданому опусі Павлів бідкається про те, що перед виборами жодна із політичних сил не запропонувала чогось конкретного для “нашої батьківщини – Галичини”. Власне, дочитавши до цього моменту, я й почав цікавитися, ким же є цей Павлів, і яким таким дивом Галичина для нього стала “батьківщиною” (не “малою батьківщиною”, а просто “батьківщиною”). Виявилось, що словоблуддя про “галицьку батьківщину” Павлів пише не вперше.

На думку цього “інтелектуала”, галичани є окремим народом, котрий майже випадково опинився у складі України, котра, до того ж, є просто “проектом”. До слова, українців як нації, на думку Павліва, не існує. Якби до цього всього додати кілька тез про “неповноцінність” галичан, відразу вгадується “історик” Дмітрій Табачнік. Та все ж відмінність між Табачніком та Павлівим існує: якщо перший є відвертим українофобом, то другий пропагує деструктивні, антиукраїнські ідеї відносно завуальовано.

Напевно, читачеві вже стало зрозуміло, що та маячня, котру досить продуктивно висловлює Павлів, є т. зв. “концепцією” т. зв. “галицького автономізму”. Для кожного, хто має елементарні інтелектуальні здібності, зрозумілий той факт, що цей “галицький автономізм” не має під собою ніякого твердого ґрунту. Галичина є невід’ємною складовою України, котра за останні 150 років проявила себе як наш національний П’ємонт. Хоч, з іншого боку, саме галицький п’ємонтизм є передумовою появи різноманітних павлівих. Все логічно: вороги української державності вбачають у Галичині серйозного ворога. Їх лякає високий рівень національної свідомості галичан. Їх непокоїть той факт, що майже у кожному галицькому селі є пам’ятник воякам УПА, адже вони, очевидно, знають, що герої воскресають там, де є могили… А воскресіння українського героїзму вони бояться – їм вигідно, щоб від Львова до Луганська, від Чернігова до Сімферополя українці були безправними рабами…

Саме тому антиукраїнські сили починають активно розігрувати карту “галицького автономізму/сепаратизму”. Їхньою метою є максимальна демобілізація українців Галичини, максимальна нейтралізація галицького п’ємонтизму. Подібні процеси, між іншим, ми бачимо і в релігійній площині. Тут, по-перше, варто згадати про діяльність секти догналітів, котру Москва використовує для конфесійного роздрібнення українців загалом та ослаблення УГКЦ зокрема. По-друге, відчуваються надзвичайно сильні зусилля, спрямовані безпосередньо на дехристиянізацію Галичини. Яскравими прикладами цього ми можемо вважати, приміром, помітні псевдохристиянські тенденції в Українському католицькому університеті (до речі, В. Павлів, котрий публічно заявляв, що не є практикуючим християнином, з 2009 р. працює начальником відділу інформації та зовнішніх зв’язків УКУ), або ж той факт, що один із найпотужніших центрів пропаганди сатанинської “теорії гендеру” створений в м. Тернополі (тут, щоправда, варто говорити про руку не Росії, а Заходу).

З іншого боку, “галицькі автономісти” є безпосередніми союзниками своїх східних братів-федерастів. Завдання “галицьких автономістів” у цьому альянсі полягає в тому, щоб бути камуфляжною сіткою для прикриття відвертої агентури Москви, показати, що прагнення до автономії/федералізації є тотальним явищем, на фоні якого безпосередні імперські інтереси наших північно-східних сусідів відчуваються слабше. До речі, своєї співпраці з адептами “Русского мира” Павлів навіть не приховує. Доволі показовою у цьому аспекті є його дружба з відомим промосковським виродком Алєксандром Чалєнком.

Залишається одне суперечливе питання: що змушує всіляких павлівих співпрацювати з ворогом?

Свого часу спецслужби мали золотий ресурс для вербування агентури: содомітів та інших сексуальних збоченців. Проте зараз бути содомітом навіть модно, тож для Павліва, котрий привселюдно заявляв, що є лібералом (поняття майже тотожне поняттю “содоміт”), цей варіант, очевидно, відпадає. Існує й кілька інших варіантів праці Павліва на руку Москві: гроші та особисті психічні відхилення. Зрештою, ці два останні варіанти взаємно не заперечують одне одного. Однак питання про причини антиукраїнської діяльності Павліва та йому подібних – це питання другого плану. Важливо просто усвідомити, що ця купка маргіналів є ворогами, ворогами кожного українця, незалежно від того, в якому місті він живе: у Львові, Києві чи Донецьку. Переоцінювати цю ворожу силу не варто, але також не варто її недооцінювати.

Між іншим, що робити із подібною наволоччю, підказав сам Павлів в одному зі своїх інтерв’ю. Коли його запитали про поширення націоналізму в Галичині і про те, чому там так мало лібералів, він слізно розповів про долю своїх попередників, зрадників українського народу у 30-ті роки минулого століття. Цитую мовою оригіналу: “Вы же знаете, что среди 100 террористических акций, которые организовала Организация украинских националистов, большинство жертв как раз были галичане руського происхождения (ренегати українського походження. – авт.): именно те либералы, которые стремились к компромиссу с поляками, которые стремились к развитию свободы и желали некоторого отмежевания от Церкви. Их же отстреляли, уничтожили бандеровцы, а остальные испугались…” Можна сподіватися, що галицькі традиції у ставленні до національних зрадників незабаром відновляться у формі, що буде відповідати вимогам нашого часу, і Павліву зі своїми поплічниками доведеться відчути ці славні традиції на собі…

Іван СОЛОДОВНИК