“Хто туди заходив, назад не повернувся” – на межі Тернопілля є вхід у паралельний світ
Село Підкамінь знайшло прихисток на межі двох областей — Тернопільської і Львівської. Звивистий шлях до Підкаменя пролягає через поля та видолинки. На перший погляд — село як село: здається, нічого особливого. Але це тільки спочатку.
Церква, збудована на місці проекції другої стопи Матері Божої, на жаль, виявилась того дня зачиненою. Прямуємо стежкою догори, внизу залишається село. Чим вище вгору, тим більше на нашому шляху залишається каміння: воно росте просто із землі. Ось чому назва Підкамінь! Утім, це моя особиста версія. Стежка несподівано виводить до старовинної споруди. Нас зустрічає вже інша, але понівечена часом церква. На ній — сліди від куль ще часів Першої світової війни! Перший камінь тут було закладено ще у ХІІ сторіччі римо-католиками. Відтоді основна будівля зазнала багато ушкоджень. На монастирському подвір’ї особлива тиша. Сама церква світить сумними вікнами. Скла давно нема. Підлоги теж. Натомість під ногами подекуди провалля. Виявляється, під церквою містяться поховання багатих людей, які жертвували майном, грішми або власним життям задля віри й батьківщини. Від однієї думки про це стає моторошно. Не від страху, а від невдячності прийдешніх поколінь, яка, здається, дихає в спину з усіх кутків храму. Ще кілька буревіїв, які віднедавна зачастили у ці краї, — і від стін та даху можуть залишитися одні руйновища. І яким подивуванням для мене стає тут зустріч із живою людиною — братом Андрієм.
У підземній церкві – катівня
Брат Андрій проводить нас до відреставрованої підземної церкви. Тут дуже намолене місце, якесь воно особливе. У різні часи, виявляється, тут була… катівня. Скільки по-звірячому замучено і знищено людей — один Бог знає! Але залишились після них передсмертні молитви. Воістину намолене місце. Принаймні всі, хто тут опиняється бодай випадково, дуже відчувають їхню присутність.
Ще перші поселенці-монахи, які тут замешкали, дуже потерпали без води. Адже монастир збудували на камені. Відтак монахи вирішили видовбати криницю прямо у скелі. Не маючи під руками сучасної техніки, вони примудрились добути воду з допомогою… (чого б ви думали?) вогню! Ченці розпалювали багаття, нагрівали до високої температури камінь і… довбали його. І так — 150 метрів! Сьогодні знову постала проблема з водою. Бо знайшлися «людці», котрі жертви з вищезгаданої катівні поскидали у витворену такою тяжкою працею криницю. Де ще можна було зустріти таке бузувірство і жорстокість, як у нас…
На території монастиря, який є філією Унівської лаври (с.Унів Львівської області), живе сьогодні лише три монахи! З їхнього боку — це велика пожертва — віддати все своє життя на врятування і відновлення греко-католицького храму. Хоча самі брати-монахи так не вважають: вони просто служать Богу. Часом до них на відправу приходять люди з Підкаменя. Справді, тут душа має здатність налаштуватись на особливий стан, це важко переказати словами, але в «миру» все набагато складніше. Тут ніби отримуєш порцію любові до навколишнього світу, до всього живого у Всесвіті. Одна знайома тернополянка хоча б раз на місяць прагне тут побути і усамітнитись. Оскільки ранкова служба правиться дуже рано, о шостій годині, то вона вирушає з дому о четвертій. Навіть коли вона була у храмі одна, служба все одно розпочалась вчасно, як того вимагає монастирський розпорядок. Прочинились двері, і до храму несміло зайшла хвороблива дівчинка-підліток, боса. Стояти на бетонній підлозі їй було холодно, вона час від часу переминалась з ноги на ногу. Це так вразило мою знайому тернополянку, що вона тут же скинула свої босоніжки і наділа хворій дівчинці. Бачив би хто вдячні очі цієї дитини: вони засяяли такою радістю! Це була дівчинка із психлікарні, яка займає частину монастирських будівель. До речі, скрізь, де я побувала того дня (у Почаєві, у Свято-Духівському монастирі), на своєму шляху зустрічала людей, про яких кажуть, що вони «не сповна розуму». І нічого дивного, адже, як мені розтлумачили, за часів радянщини такий «контингент» хворих силоміць підселяли в культові споруди. Єдине, чим відрізнялись вищезгадані і відвідані мною місця, — скрізь переважала російська мова (вплив Московського патріархату). Тільки в Підкамені було чути рідну українську. А звідси ж до Почаєва — шапкою докинути.
Камінь приховує таємницю
Та справжнє відкриття на мене чекало попереду: внизу за камінним монастирським муром ген-ген в долині примостився на невеличкому пагорбі величезний багатотонний камінь-велет, який увесь час нагадує справжнього слона. Звідки він тут узявся? Хіба з неба впав? Відповідь дивовижна: таки з неба. Легенда переповідає, що ці місця з початку Світу були сповнені надзвичайної благодаті.
Почув про те диявол і вирішив все, що людям миле, зруйнувати. Схопив найбільший камінь і полетів. Але Всевишній шарпнув нечистого, коли той пролітав над пагорбом, де не було людських осель. Камінь упав і лежить там й досі. Місцевий люд давно до нього звик і не зважає. Але камінь-велет віднедавна став об’єктом паломництва багатьох туристів, особливо з Києва. І знову цікава деталь: камінь (якщо по прямій лінії) проектується прямісінько на Почаївський монастир. Очевидці стверджують, що якось улітку, коли вдень стояла сонячна погода, перед вечором несподівано зібралися хмари і з неба в камінь вдарив потужний блискавичний розряд. Від нього розходились дивовижні кола в радіусі приблизно десяти метрів. Все зникало так само несподівано, як і з’являлось. Наступного дня картина повторювалась знову і знову. Так тривало три дні поспіль. Тільки радіус від розряду щоразу збільшувався. Це переконливо свідчить про те, що камінь приховує в собі якусь таємницю, поки що недоступну людям.
Коли піднятись до диво-велета, то поблизу можна побачити викарбовані з каменю невеличкі хрести на козацьких могилах. Могил час не зберіг, вони розвіяні вітром і зрівнялись із землею. Нам (групі паломників) пощастило того дня більше, ніж ми сподівались. Провідник показав дорогу до незвичної печери, яка розташовувалась непомітно збоку від каменя. Самі б її ні за що не побачили. Йти до неї хвилин п’ять. У печері час зупинився, там відчуття зовсім іншого часового виміру. Там навіть можна “розчинитись”, звичайно, якщо вчасно не прочитати “Отче наш” або не промедитувати. Провідник показав у печері зацементований вхід ще кудись. Річ у тім, що у свій час люди, які туди заходили, назад не повернулись… У селі про це пам’ятають. Існує версія, що це вхід… в інший паралельний з нами світ. Ось така дивовижна і цікава історія. Вражень і роздумів після цієї подорожі вистачить надовго.
Якщо стати на камінь велет, то можна побачити вдалині (за гарної погоди) маківки Почаївської лаври — це з одного боку. З іншого — бовваніють і виблискують на обрії сонячні шпилі Свято-Духівського монастиря-скита. А якщо стояти на терасі Почаївської лаври, то можна побачити звідти село Підкамінь, в якому, за переказами, було зафіксовано другий відбиток стопи Божої Матері. Всі три “об’єкти” на великій відстані проектуються на Почаївську гору. Уявляєте, яка це панорама для людських очей, але вже з пташиного лету! Гадаю, краще тлумачення цього незвичного феномену можна було б знайти хіба що у вчених-біоенергетиків. Це потужний зцілювальний “трикутник”. А що це саме так, відчули на собі всі, хто того дня відвідав ці вищезгадані святі місця. Особлива енергетика на монастирському подвір’ї, там, де сімейство дзвонів. Один великий і шестеро маленьких. Кілька хвилин “купання” в малиновій мелодії дзвонів, які випромінюють зцілювальні енергетичні імпульси — і ваша аура очищена, наповнена світлом, любов’ю, гармонією, зцілена назавжди.
До речі, відвідати Підкамінь, та пошукати таємничий вхід можуть усі бажаючі тернополяни 19-21 липня, адже там відбудеться етнофестиваль “Підкамінь”.
Коментарі вимкнені.