На Борщівщині – дивовижне «воскресіння» після 70 років забуття

Інколи, переглядаючи кінофільми, ми дивуємося заплутаним та нереалістичним сюжетам, мовляв, таке буває тільки в кіно. Коли я почула цю дивовижну історію, одразу ж промайнула думка, що це – прекрасна ідея для фільму.

Історія розпочалася в далекому 1943 році у селі Дзвинячка Борщівського району. На подвір’я родини Медвідь увірвались німецькі окупанти, схопили 18-річного Федора, посадили в машину й повезли. З того часу про хлопця ніхто нічого не чув…

Життя на чужині

Федір працював на копальні, возив тачками вугілля. Гарував за копійки, адже за тижневу зарплатню міг купити собі лише буханку хліба. Але мусив змиритися, бо тоді час був такий: якщо хочеш жити – мовчи й терпи.

Після закінчення війни йому вдалося виїхати до Англії, де й осів. 35 років пан Федір пропрацював на фабриці, де виготовляли дротяні шнури.

Доля розпорядилася так, що саме на чужині зустрів своє кохання. Одразу ж взяв до себе із малими дітьми на руках. Сьогодні нікому язик не повернеться сказати, що це – не його діти, внуки, чи правнуки, він їх просто обожнює. Довгі роки згадував рідну Україну, свою родину, братів, маму… Збирався з духом, щоб приїхати, відвідати, аж серце стискалося, як запитував себе, чи є ще хтось живий. Та якось онучка Лоренс запропонувала відвідати Україну й рідне село Дзвинячку, про яке вона стільки чула із розповідей дідуся…

Перша зустріч через 70 років

…Відтоді, як Федора забрали німецькі окупанти, ніхто й звісточки від нього не мав. Удома залишилися мати й троє братів. Рідні оплакували хлопця, були впевнені, що він давно вже мертвий. Усі, крім матері. Вона щовечора летіла до дверей на найменший звук, не зачиняла їх, молилася не за упокій, а за здоров’я свого улюбленого сина. Як згадують рідні, материнське серце до останнього удару, останнього подиху знало, що Федір живий. Померла вона в 1980 році.

Роки йшли… З братів родини Медвідь залишився Степан. Він із дружиною щороку справляли панахиду за упокій душ рідних, у тому числі й за Федора…

…Одного дня на подвір’я забігла сусідка. У жінки тремтів голос, на очі навернулися сльози. Вона все повторювала: «Гості! Гості! Він живий!». Господарі вибігли з хати, здивовано переглядаючись. Відчинилася хвіртка, і зайшов чоловік, як дві краплі води схожий на покійну матір. У Степана ледь серце не зупинилося. Він одразу ж упізнав Федора. Дарма, що пройшли довгих сімдесят років, що постаріли, змінилися, вони одразу ж відчули, що рідні. Коли бачились востаннє, Степанові було десять, а Федору – вісімнадцять. Сьогодні вони вже дідусі. Брати довго обіймалися, плакали, говорили один поперед одного. Жінки, що стояли поруч, ридали від несподіваного щастя, діти дивувалися. Того дня все село почуло про дивовижне «воскресіння» після 70 років забуття.

Анна РОМАНІВ, Свобода

Коментарі вимкнені.