“Диво”-маршрутка в Тернополі

У Тернополі почав курсувати новий приватний міський автобус “Неоплан”. У салоні вільно вміщаються 100 людей.

Автобус придбав у Німеччині керівник місцевого фольк-гурту “Веселі галичани” Мирослав Бабчук, 49 років:

— Цей автобус мені як новенький “Богдан” коштував. Треба, щоб люди комфортабельно їздили. Він великий і зручний. У ньому ніхто ґудзики не губить і туфлі чисті. Бо навіть у час пік тисняви нема.

“Неоплан” їздить за маршрутом №19 — від вул. Карпенка до торгового центру “Подоляни”. Повний круг через чотири житлові масиви робить за 1 год. 15 хв. Проїзд коштує як і в інших — 1,5 грн. Сідаю на зупинці у центрі біля готелю “Тернопіль”.

Салон усередині сірий. Вздовж стін — довгі батареї, на стелі — три лампи денного освітлення. Біля других дверей є дві невеликі сходинки, що ведуть на підвищення.

— Я спеціально розпісаніє взяв, аби тільки цим автобусом їздити, — говорить 60-річний Богдан Маріїн. — Тут на поручні навіть кнопка є, щоб стали на зупинці. Не треба на весь салон кричати.

О десятій ранку “Неоплан” на зупинці “Максима Кривоноса” на масиві Дружба.

— Автобус за день “з’їдає” 110 літрів солярки. То майже тисяча гривень. Щоб не тратити пальне зайвий раз, роблю у такий час перерву. Людей практично нема. Якраз і поїсти можна. А за годину виходжу на маршрут, — пояснює водій Роман Дячун, 34 роки.

“Неоплан” має низьку підлогу із висувною сходинкою, щоб інвалідні візки заїжджали. Салон можна також додатково підняти, якщо на дорозі ями.

— Його як спеціально для наших доріг розробляли, — розповідає водій. — Автобус 10 років по Німеччині їздив, а досі в ідеальному стані. Тут і електронне табло є, і магнітофон, щоб зупинки оголошувати. Але все по-німецьки, треба перекладати. Як то зробимо, то і пісні будуть українські звучати.

До автобуса підходить і роздивляється 62-річний Василь Штокайло:

— У цьому “Неоплані” зразу чуствуєш себе вільною людиною. А стеля яка висока, мов у сталінському домі. І дихати легше.

Роман Дячун показує, що люки відчиняються автоматично.

— І не тільки людям — водію комфортно, — додає. — Нажмеш на кнопку — крісло піднімається, опускається. Навіть для спини спеціальна подушка-масажер видувається. Я вісім років стажу маю, ще з пижиків (діалектна назва маршрутки. — “ГПУ”) починав. Як на звичайній день поїздиш, потім півдня відходиш. А тут не змучуєшся.

— Без казусів не обійшлося, — сміється Мирослав Бабчук. — Поставив за спинкою водія великий кошик із цукерками. На третій день хтось його вкрав. Пільговиків у нас більше, ніж де. Надіємося, влада допоможе із соляркою. “Зайців” теж багато.
Олена ДЗІК, Газета по-українськи