На Андрея

Відкрито не говорили, а втім усі знали про що йдеться. Певно, тому і не треба було називати прямо. «Ввечері йтимеш?» – майже по-змовницьки перепитували один в одного мої однокласники і так само ствердно кивали, щось шепочучи ламаними голосами, коли шепіт часом зривався на писк, і єхидно посміхалися.

Такі картини можна було спостерегти щорічно дванадцятого грудня – напередодні Андрея. Чомусь саме через «е». Можливо, особливості гуцульського діалекту. Хоча нині вже покійного сусіда, який в ті часи святкував свої іменини наступного дня, називали таки Андрієм. І мало хто знав, що то за Андрей, на честь якого можна не працювати, бо свято, але можна до церкви не йти, бо свято невелике і служби нема. Просто знали, що Андрея і треба «робити збитки».

Якби існував словник гуцульських фразеологізмів, то там конче би мало бути це поняття з приблизно таким поясненням:

Робити збитки – сталий вираз, який вживається на позначення дрібних хуліганських дій, вчинених конкретно з дванадцятого на тринадцяте грудня – у ніч на Андрея. Здебільшого це забарикадовані знадвору двері, поцуплена хвіртка, розкидані дрова тощо. Проте такі дії не слід сприймати за хуліганство, бо вони, як правило, спрямовані проти обійсть господарів, у котрих є неодружені дочки і розцінюються, як знак уваги від парубоцтва, що самих господарів вельми втішає – старости не за горами.

Тоді я ще займався майже неприбутковим дрібним бізнесом – продавав петарди. Це справді майже не приносило заробітку, але було приємно, коли і старші, і молодші учні нашої школи заходили до мого класу, щось тихо казали, аби інші однокласники не почули, і ми йшли подалі від очей, коли вже я віддавав товар, а натомість одержував гроші. Себто був потрібний, а це для учня десятого класу сільської школи у гірській місцевості – авторитетно. У ті часи запах першого снігу в мене завше асоціювався із запахом петард, адже свідчив про «початок сезону». Андрея – перше зимове свято, точка відліку. Саме напередодні цього свята з’являлися замовлення, які я радо виконував, бо заробляв, як мінімум, на додаткову котлету в шкільній їдальні. Товар же діставався просто – його було навалом на нічному базарі в Кутах (село у Косівському районі, як і мої Брустури). Звісно, чимало односельчан, як і мої батьки, там торгували сувенірами. Просити батьків привезти петард не наважувався, але з цим же аргументами підходив до кількох сусідів, і вони по черзі і без черги купували мені певну кількість коробок петард, мовляв, щоб на Новий рік постріляти, а потім я їх успішно реалізовував. Нерідко їхнім же дітям. Напередодні Андрея мої клієнти різко пожвавлювалися, і я міг їсти в різдвяний піст по дві котлети.

На Андрея ж, коли починало смеркатися, хлопці збиралися невеликими групами і рушали із підхмеленим умом і блискучими очима торувати незримі шляхи ночі. Кожна група працювала у своєму кутку (присілку). На чужу територію майже ніколи не потикалися, бо інакше виникали сутички з феєричними, однак плачевними фіналами. Самі ж «збитки» в ідеалі, або у вище наведеному визначенні, мали місце лише на обійстях господарів, котрі мали неодружених доньок. І хоч ґазда не був вельми втішений майбутніми пошуками по всьому селу зниклої хвіртки, а все ж увечері наступного дня разом із дружиною і донькою обговорювали, що ж то могли бути за шкідники. Наступної ж неділі, ледве вийшовши з церкви, жінки жваво перепитували одні в одних: «А в вас збитки наробили?» – «Йой, та най Бог боронить!» – інші бідкалися у відповідь і починали жваво розповідати, прибріхуючи деталі і наче б нарікаючи, хоч, насправді, хвалячись. Це ж бо таке своєрідне залицяння. Коли ві Львові, Франківську чи іншому європейському місті на знак уваги звиклося дарувати квіти, то гуцульські парубки у домівках своїх симпатій радше поночі зафарбують знадвору вікна і господарі аж під обід вийдуть з хати подивитися, що то за ніч така довга. Звісно, ночі і близько нема, бо сонце високо, а крім того, двері до стайні відчинені – всім селом порося ловили.

Не просто «збитком», а справжнім ритуалом є знімання брами. Найбільш доцотні господарі напередодні прив’язували їх мотуззям, приковували ланцюгами, аби запобігти хуліганам. Але парубоцтво ні перед чим не спинялося, бо знало методи, перешкодою яким не ставав жоден ланцюг. Вони знімали брами і несли у якісь дивовижні місця: чи то закинуть у хащі, чи повісять на яблуню перед сільрадою, чи занесуть на пустир за село, що й годі відшукати.

А наступного дня господарі ходили спантеличені і перепитували одні одних: чи бува не бачили, у мене ворота зникли; а у мене відро з криниці відв’язали; а я сапів на поду не дорахувався… Але згодом все знаходилося. Крадіжок як таких практично не бувало. Іноді траплялося, що згуба виявлялася за кілька місяців чи й років, а все ж виявлялася.

Та не одні «збитки» є характерним передандріївським атрибутом. Це лиш забава для хлопців, але ж насправді – то ніч дівчат. Саме вони одержують найбільший зиск од цієї дивної ночі, займаючись ворожіннями. І чиняться вони так: дівчина намилює руку, посипає попелом, відтак струшує, і на руці має лишитися з того попелу, що прилип, ім’я майбутнього чоловіка. Або ж наливає у миску води, запалює свічку і тримає над мискою так, щоб віск скапував у воду. Там він охолоджується і має утворити першу літеру імені судженого. Але це ще дитячі забавки. Насправді з допомогою передандріївських ворожінь визначають фізичні дані і навіть матеріальні статки. Вже у смерку дівчина йде до тину і з заплющеними очима відраховує тринадцять стовпів. Тринадцятий – то її. Якщо високий, то й чоловік буде високий. Щодо товщини – аналогічно. Якщо з корою – буде багатий. Без кори – бідний. Також дівчата перекидають через хату чоботи. Відтак дивляться, у який бік повернений нісок, відповідно, з того керунку буде суджений. Або якщо в хаті кілька дівчат, то беруть по чоботу і переставляють їх один за одним від стіни до порога – котрий перший дістанеться, та – перша заміж вийде. Та це знову ж, невинні ігри. Найбільш феєричним є сіяння конопель. Опівночі дівчина виходить з хати в самій нічній сорочці, йде до місця на обійсті, де рубають дрова і сіє на ньому конопляне насіння, при тому наспівуючи:

Андрію, Андрію,

Я коноплі сію

В морщенім волоччю.

Віддатися хочу.

Дай ми, Боже знати

З ким маю шлюб брати!

Це примовляння дівчина доказує вже голяка на перших грудневих снігах і морозах. Відтак забігає до хати, і лягає спати на піч за комином, а сорочку, у якій сіяла коноплі кладе під голову. Цієї ночі їй присниться майбутній чоловік.

Проте варт говорити, що в наші дні традиції вперто вироджуються. І якщо в тому, що дівчата менше ворожать, біди нема, бо насправді це ж не християнська справа, то молодики продовжують «робити збитки» з не меншою завзятістю, ніж раніше. Правда, втрачається будь-який підтекст і межа, коли ритуальні «збитки» перевтілюються у звичайнісіньке хуліганство. Кілька років тому в ніч на Андрея у нас в селі одному з господарів вкинули до криниці каналізаційні нечистоти. А іншому – дріжджів до віходка. На ранок лайно з-під дверей витікало, а запах був по всій окрузі. З одного боку, викликає усмішку, а з другого – робиться по-справжньому сумно і в душі появляється ледь відчутна ностальгія. Вона з’являється разом зі споминами про те недалеке минуле, коли я, ще малий бахур, зняв із завісів свою першу браму і ніс її, важку, на плечах із невимовною легкістю. Аж на край села. Аж на край світу…