На Тернопільщині “гуманний” суд – випускає злочинців

Він на три доби приковував людину наручниками до батареї, не давав їсти-пити, погрожував зброєю. Переслідував, залякував ще кількох чортківців. На вишневого кольору «Ауді», як шуліка, вистежував на вуличках райцентру тих, які постраждали від рук його сина. Грошима або погрозами змушував цих потерпілих змінювати на суді показання. І за це отримав умовне покарання…

Свого часу ця заплутана кримінальна історія мала чималий резонанс. Восени 2007 року у Чорткові затримали групу із чотирьох осіб, яка упродовж трьох тижнів просто-таки перетворила  райцентр  на Чикаго 50-их років. Ледь не щодня надходили свіжі повідомлення про крадіжки, грабежі, розбійні напади. Вуличні злочинці поводилися жорстоко: заподіювали тілесні ушкодження середньої тяжкості (а це як мінімум переломи), хоч при цьому здобиччю могли бути якихось двадцять гривень.

Міліція зафіксувала шістнадцять злочинів, вчинених цією групою. Тодішній начальник УМВСУ в області В.Максимов після затримання злочинців з цього приводу скликав прес-конференцію. Журналістам детально повідомили про злочинні епізоди, демонстрували відео про затримання групи. Проте згодом з’явилися заяви центру громадських зв’язків УМВСУ в області про факти тиску на міліцію при розслідуванні цієї справи. Власне, на тому резонанс і закінчився.

Виявилося, коли цю кримінальну справу розглядав Бучацький райсуд, міліцію лихоманило від перевірок. Бо потерпілі на суді кардинально зиінювали показання, писали скарги у Генеральну прокуратуру, міністру внутрішніх справ, Президенту України про незаконні методи дізнання та слідства працівниками міліції, у результаті чого нібито вони (потерпілі) обмовили підсудних. Але, попри такі події, Бучацький райсуд засудив чотирьох підсудних до трьох і трьох з половиною років позбавлення волі. З таким вироком не погодилися судді апеляційного суду області

Приймаючи до уваги кількість вчинених засудженими злочинів протягом значного періоду часу,  домовленості між засудженими про вчинення злочинів, узгодженість дій, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку: засуджені діяли як організована злочинна група. Враховуючи таку кваліфікацію,   засудженим  збільшили покарання  від восьми до дев’яти років. Однак у подальшому Верховний суд України зменшив покарання – до трьох з половиною і чотирьох з половиною років позбавлення волі.

Тим часом йшло розслідування іншої кримінальної справи, заведеної проти батька одного із засуджених. З’ясувалося, що саме під його диктування нещасні потерпілі змінювали показання і писали скарги у різноманітні інстанції на працівників міліції. Володимир, 1968 року  народження, житель Чорткова, раніше судимий, дуже залякував тих, хто потерпів від його сина. Умова була проста: на суді сказати, що не його син вчиняв грабіж чи розбійний напад, нападники, мовляв, були насправді високі і повновиді. Володимир «виловлював» потерпілих на вулицях, наказував сідати у салон «Ауді» і віз до свого будинку, де під погрозами  й водночас з обіцянками винагороди (йшлося про сто-двісті доларів) змушував людей писати скарги у різні інстанції та запам’ятовувати написане, аби повторити це під час судового розгляду. Згодом потерпілі стверджуватимуть, що сприймали погрози як реальні, бо знали, що у Володимира є кримінальне минуле і  він начебто водиться з людьми, які вийшли з колонії. Це і перевершувало страх перед відповідальністю за неправдиві показання. Тих, хто відмовлявся змінювати показання, Володимир переслідував, залякував. А потім людина щезала…

Ось що розповів на суді один свідок. Вони з товаришем  Степаном (ім’я змінено – авт.) проживали разом. На початку серпня 2008 року  повертались з роботи додому у вечірню пору. Степан був одягнутий у шорти, футболку. Коли вони йшли  вулицею Скалка у с.Біла Чортківського району, біля них зупинилася іномарка темного кольору. Із салону Степана покликали. Той передав товаришеві пакет і сів у машину. Легківка поїхала у бік Чорткова. Цього дня Степан додому не повернувся. Не було його і через день, другий. Прийшов через декілька днів, одягнутий у сірий костюм. Сказав, що був у суді.

Степан, який зазнав нападу від сина Володимира та його компанії, був потерпілим у кримінальній справі. Він навідріз відмовився змінювати показання, а тому Володимир його… ув’язнив. У своєму будинку прикував потерпілого наручниками до батареї, три доби не давав їсти-пити. Залишив біля прикутого каструлю для справляння нужди. Але чоловік не здавався. На третю добу Володимир із словами «Усе, годі, ти мені вже набрид» скерував на бідолашного дуло пістолета (або ж предмета, схожого на зброю, але потерпілий сприйняв цей жест як погрозу убивством). І чоловік скорився… Йому тут же дали їсти і цілу ніч під диктування Володимира він писав численні скарги. А потім господар одягнув потерпілого у сірий костюм та повів до суду.

Прикутого Степана бачив ще один потерпілий, якого теж привели до цього зловісного будинку писати скарги. Володимир лишень зауважив: «Можеш скласти йому компанію», кивнувши у бік Степана, і потерпілий послушно писав…

Ще одного чоловіка  цим же автомобілем «Ауді» вишневого кольору завезли у с. Білобожницю, де в якомусь із будинків через телефонну трубку він почув неабиякі погрози на російській мові, а після того  йому дали чисті аркуші паперу.

Володимир звертався не лише до потерпілих, а й до свідків – допомогти «витягнути» сина. Так, одному чоловікові, який придбав у Володимира мобільний телефон, викрадений його сином,  запропонував за гроші повідомити на суді, що не знає, у кого точно купував телефон, мовляв, запропонували купити мобілку з якоїсь машини.

При судовому розляді справи у Чортківському райсуді Володимир навідріз заперечував свою вину і просив оголосити йому виправдовувальний вирок. Мовляв, Степана не тримав у неволі і взагалі бачив його лише у суді. Але вину було доведено сукупністю доказів. У Степана виявилася фотографічна пам’ять – він до найменших деталей описав обстановку кімнати, у якій був ув’язнений. До того ж на батареї, до якої був прикутий, зафіксовано відбитки його пальців, сліди від наручників.

Засудили Володимира за трьома статтями Кримінального кодексу – за погрозу убивством, незаконне позбавлення волі та примушування потерпілих до відмови показань – до двох років позбавлення волі.

Володимир оскаржив вирок до апеляційної інстанції, при тому визнав вину і розкаявся. Він наголошував на тому, що у нього погане здоров’я,  що переосмислив скоєне і шкодує, що так повівся. До того ж, з його слів, син, який відбув покарання і вийшов з колонії, потребує батьківської підтримки. І судді проявили гуманність – звільнили від призначеного покарання із відстроченням виконання вироку та із встановленням іспитового терміну. Ось так…