На Тернопільщині не святкують Новий рік

— В армії мене хотіли розстріляти, бо я присягу не приймав. Якби визнав, що я гражданін Союза і битимуся за Союз до послідньої каплі крові, то значило б, шо Бога на Союз проміняв. Кажу, розстрілюйте. Підполковнік махнув рукою: шо с нєго возьмеш. Відправили у стройбат, — розповідає 41-річний Богдан Луцький із села Космирин Бучацького району Тернопільщини.

Його сім’я належить до безіменної аскетичної релігійної громади. Віряни не ходять у церкву, не користуються газом та електрикою, не відзначають свят, не визнають ікон та хрестів, – пише Gazeta.ua.

Богдан Луцький запрошує до хати. Вона одноповерхова, вкрита шифером та огороджена штахетником. Кімната обставлена меблями ручної роботи. Долівка холодна, бо з глини, застелена тонким покривалом.

— Ми живемо просто. Нас так пророк навчив. Ліжко, крісла, бамбетель (дерев’яне ліжко, диван. — “ГПУ”) своїми руками зробив. Мене батько навчив, а я своїх дітей учу. У Біблії пише: “Працею рук своїх заробляй на хліб щоденний”, а не десь там бізнесуй.

Богдан Луцький із сусіднього села Сновидів. Закінчивши службу в армії 1990-го, познайомився в Космирині з майбутньою дружиною — на рік молодшою від нього Галиною.

— У нас хлопці з дівчатами не зустрічаються до одруження, бо тяжко від блуду стриматися, — розповідає дружина. — Як хлопець хоче дівчини, то просить її батьків дозволу. Розписуються в сільраді, і всьо.

Весілля, як і інших свят, віряни не визнають.

— Ні дні народження, ні хрестини, ні Новий рік ми не святкуємо.

У сім’ї п’ятеро доньок та четверо синів.

— Дітей наставляю, щоб вчилися у школі. Але після дев’ятого класу йдуть до роботи. Всякі інститути чи академії то не для нас.

У всіх дівчаток на голові різнокольорові хустини. Господар, коли заходить в хату, знімає кашкет. Такі носять усі дорослі чоловіки релігійної громади.

— Волос — то є слава, — пояснює. — А славу треба прикривати. На то в дівчини платина, а в хлопця кашкет. Чого платини яскраві? Бо написано, що народ Божий має відрізнятися від світу. От ми і відрізняємся — життям і одежею.

Питаюся, чи і в їжі відрізняються від інших селян.

— Та не думайте, шо ми якісь недорозвинуті, моримо себе голодом. Готуємо смачно. Лиш то шо не вибадуєм, — сміється чоловік.

— То всьо шо в селі сі варит — зупа, борщ, пончики, коржики, завиванці. То що тортів не печем, — перелічує Галина. — Що сьогодні снідали? Вареників з дочками наліпила — з капустою і сиром.

Веде показати подвір’я. Йдемо бетонною доріжкою біля хати, сходимо на землю.

— От якраз худобі картоплю варим. Мішок нараз кидаю, на два-три дні вистачає. Маємо коня, корову і четверо свиней.

Двоє дівчат-підлітків у рожевих хустинах розвішують на дротах між деревами одяг молодших сестер та братів.

— Одяг часом у п’ятьох відрах перем нараз, — продовжує хазяйка. — Маю дочок-помічниць. Інакше не справилася б.

У Космирині аскетів — третина населення. Живуть також у сусідніх селах — Сновидів, Соколові, Стінка — загалом до тисячі людей. Місцеві називають їх кашкетниками через характерні для чоловіків головні убори, або темними, бо не мають удома світла