На Тернопільщині “Книга рекордiв України” зареєструє найстарiшого жителя нашої країни

“Книга рекордiв України” зареєструє найстарiшого жителя нашої країни Петра Лизана

 

Сьогоднi чоловiковi минає 111 (!) рокiв, i найближчим часом вiн отримає диплом рекордсмена. Адже саме цей чоловiк нинi гордо носить титул найстарiшого українця.

Важко повiрити, але Петро Павлович сьогоднi ще допомагає рiдним у господарствi, любить читати i завжди радий гостям. Вдома у довгожителя побувала i кореспондентка.

…Заходжу до хати. Дiдусь сидить у вiтальнi за столом, чекає гостей. Бiля нього   донька Ольга Шинкляр, онучка Марiя Кушнiр i двi правнучки   16-рiчна Iра та 18-рiчна Оля. Голова вкрита бiлою, як молоко, сивиною, а в очах затаївся якийсь смуток: чи то спогад про пережите, чи то сум через старiсть. Багатьох уже цей чоловiк пережив: i дружину, яка померла 20 рокiв тому, i доньку, що пiшла з життя у 50 рокiв, i трьох зятiв.

Невже дiдусевi й справдi 111-й сповнюється? Дивлюся паспорт, а там у графi рiк та мiсце народження виразно та чiтко написано: “12 травня 1900 року, смт Поморяни, Золочiвський район, Львiвська область”. Прописаний чоловiк й досi на мiсцевому хуторi Загора, де i провiв майже все життя. А на старiсть донька забрала батька до себе   у село Кальне, що на Тернопiльщинi.

А може, у документ закралася помилка? “На початку минулого столiття, коли людям виготовляли паспорти, то переписували рiк народження з церковної книги,   каже Петро Жовтанський, голова селищної ради.   Так що тут нiякої помилки i бути не могло!”

“У дiдуся досi жодних проблем iз здоров’ям немає: нi з тиском, нi з серцем, i голова його не болить,   каже онучка Марiя Кушнiр.   Ми набагато молодшi й уже цiлий букет хвороб маємо, а дiдусь нi на що не скаржиться, хiба на те, що ноги болять”.

Не пив, не курив

“Один Бог знає, чого мене так довго на цьому свiтi тримає,   каже Петро Лизан усмiхаючись.   В руках силу маю, можу працювати, але ноги болять”,   бiдкається чоловiк. Та, попри це, каже донька, не лежить анi хвилини. Влiтку переважно  надворi, а взимку постiйно читає, рано встає i рано,  iз заходом сонця, лягає спати.

Чоловiка загартувала важка праця в колгоспi та вiйна. Найбiльше запам’ятались воєннi роки: довелось служити аж у Китаї.

“Як закiнчилась вiйна, пiшки йшов iз Китаю, дiстався додому за мiсяць i шiсть днiв,   пригадує чоловiк.   Люди допомагали, приносили їжу, годували чим мали i спроваджували, показуючи дорогу на рiдну землю”. З його слiв, страшнi то були часи.  Проте, як кажуть, Бог милував! “Усюди я ходив, i нiчого зi мною не трапилось,   смiється дiдусь.   Одного разу пiсля вибуху мене так засипало землею, що довелося рятувати. Та нiчого, вижив!”

Повернувшись додому, чоловiк все життя провiв на хуторi Загора. “Понад 90 рокiв там жив, в полi, серед чистого повiтря”,   зауважує селищний голова.

“Навiть пiсля смертi мами батько три роки господарював на хуторi, а тепер уже 17 лiт з нами”,   каже донька Ольга.

Навiть у молодi роки Петро Павлович не зловживав спиртним i цигарками. Лише на свята любив випити чарочку. Можливо, завдяки цьому й живе так довго.

…За мить одна з жiнок приносить пляшку горiлки. “Пасувало б випити за здоров’я нашого дiдуся”,   каже онучка.

Його дiд   також довгожитель Петро Лизан нiколи не цурався важкої роботи, працював у колгоспi i на тракторi, i на фермi, i на буряках, i на льонi, їздив кiньми.

“Ночами тiпав льон,   згадує Петро Павлович.   Важка це була праця: розстелити, позбирати, потовкти, вичесати. Ох i наробився…”   зiтхає дiдусь. “А косили скiльки, скирти клали   i все вручну”,   додає панi Ольга.

Вочевидь, i з генами передалося довголiття. “Мiй дiд Василь також жив довго, понад сто рокiв”,   згадує Петро Лизан.

Попри поважний вiк, чоловiк ще може допомогти родинi на господарствi. “Влiтку тато корову виганяв на пасовище, або ж прив’язував у стайнi,   каже донька.   А тепер, як треба, то гарбуза чи бурякiв натре у вiдро для корови, погодує качок, гусей, курей”.

“Я ще самотужки вдягаюся та й загалом зi всiма своїми потребами

справляюся сам”,   каже чоловiк. “Так, дiдусь наш самостiйний,   каже онучка Марiя Франкiвна.   Тож не маємо з ним жодного клопоту. Навпаки, вдячнi за допомогу. Як їдемо у поле, вiн залишається на господарцi, все догляне, нагодує”.

Жодного дня без цукерок

Зi сном та апетитом у довгожителя також усе гаразд: на безсоння не скаржиться i їсть те, що дадуть.

“Дехто зi старших людей перебiрливий у їжi, а наш дiд нiчого особливого не вимагає, любить молочнi страви, харчується тричi  на день, вiд вечерi вiдмовляється (окрiм горнятка кип’яченого молока та хлiба з маслом), та ласує цукерками. Дня не було, щоб не куштував їх,   пригадує онучка.   I в пачцi, i в кишенi, носить. Навiть сусiдськi дiти прибiгають до нього по солодощi”.

Хоч трохи недобачає, багато читає, а замолоду виплiтав кошики з лози. “I сусiди замовляли в тата кошики, i на базар возив їх  продавати”,   каже Ольга Петрiвна.

До речi, нинi довгожителевi є чим пишатися. Вiд дiтей (а їх було четверо) дочекався 10 онукiв, 25 правнукiв та одного праправнука (ходить у третiй клас). Усi вони великою дружньою родиною збираються 12 липня на iменини довгожителя, щоб побачити дiдуся й уже вкотре привiтати.

“Ми дуже любимо свого прадiда,   визирають iз-за плечей пана Петра його правнучки.   Коли були малими, дiд вчив нас малювати, i тепер розповiдає нам багато цiкавого, дає кориснi поради”.

 

 

Iрина ШЕЛУПЕЦЬ, фото автора, Експрес