Піти у біатлон Олену Підгрушну надихнула Зубрилова
У світовий біатлон Олена Підгрушна увірвалась стрімко і відразу кинулася штурмувати п’єдестали пошани. Цього сезону тернополянка вже двічі приміряла медалі – «срібні» у жіночій та змішаній естафеті етапів Кубка світу. «Ще з перших днів занять я побачив, що ця дівчина без перемог спорт не залишить, – каже один з наставників Підгрушної Олег Бунт. – Такий вже в Олени характер: ставити найвищі цілі і не шкодувати себе на шляху до їх досягнення».
– Недавно я мала змагатися на Всесвітній універсіаді. Але за день до вильоту до Туреччини у мене підвищилася температура і з’явився кашель. Лікарі винесли вердикт – бронхіт, і тренери відправили мене додому, – зітхає Олена Підгрушна. – Але тепер вже потрохи одужую і готуюся приєднатися до команди на підготовчому до чемпіонату Європи зборі в Італії. Ми плануємо там виступити в естафеті. А пріоритетним для нас є чемпіонат світу в російському Ханти-Мансійську.
– Цей сезон розпочався для вас вдало. Ви планували успішний виступ у першій половині сезону?
– Перед початком сезону я ніколи не думаю про нагороди. Але, коли приміряла медалі Кубка світу, було дуже приємно. Утім, чемпіонат світу ще попереду. Ось за його результатами ми й судитимемо, чи вдалий у нас видався сезон, чи не дуже… Несерйозно прогнозувати медалі в біатлоні, одному з найбільш непередбачуваних видів спорту. Навіть одна медаль на всю команду – це буде успіх і радість для всіх нас. Насправді, шанси є в кожного з нас – і в особистих перегонах, і в естафеті.
– Які перегони принесли найбільше вражень?
– Найбільш емоційно насиченою була змішана естафета в Поклюці, де ми разом з Вітою Семеренко, Сергієм Семеновим та Сергієм Седнєвим стали срібними призерами. Така боротьба, коли переможця від призерів відділяють лише соті секунди, у біатлоні трапляється нечасто.
– Як батьки сприйняли ваші досягнення?
– Перше запитання у них завжди: «Ти здорова? Так? Ну це вже добре». Для них моє самопочуття головне. Утім, у Тернополі багато наших знайомих стали серйозно цікавитися біатлоном, дивитися трансляції змагань та обговорювати результати. Коли я здобуваю медалі, і батьків усі спішать привітати, вони, звісно ж, пишаються.
– Колись у Тернополі тренувалася Олена Зубрилова. Цей факт якось вплинув на ваше захоплення біатлоном?
– Тренування Олени я не застала – у нас надто велика різниця у віці. Але про те, що Зубрилова якийсь час тренувалася там, де тепер займаюся я, знала. Загалом персона Зубрилової відіграла величезну роль у моєму спортивному житті. Багато років тому, прибираючи кімнату, я випадково увімкнула телевізор – якраз тоді, коли транслювали змагання з біатлону, і Олена тоді посіла призове місце. Наступного дня я вже очікувала на нову трансляцію – і Зубрилова просто блискуче виграла ті перегони. Я подумала: «Який цікавий вид спорту – біатлон, і які сильні наші спортсмени». І коли одинадцять років тому до нашої школи прийшов тренер з біатлону, я ні секунди не роздумувала – пішла слідом за ним.
– В українській збірній ви – наймолодша. Але дівчата обрали вас капітаном команди. Для вас таке рішення стало несподіванкою?
– Ні. У нас в команді вік не має жодного значення. Мені легко знаходити з людьми спільну мову. Ще до того, як мене обрали капітаном, багато організаційних питань вирішували через мене – тренери передавали інформацію для усієї команди, просили написати якийсь список чи скласти графік. Тож моє призначення нових обов’язків не додало.
– Хто у світовому біатлоні за стилем найбільше подібний до вас?
– Навіть не знаю. До суперниць так близько не придивлялася. Та й завжди намагалася виробити свій стиль, щоб бути стабільно на висоті, – завжди влучно стріляти й швидко бігти. Ще кілька років тому влучна стрільба була моїм козирем. Ходом я тоді поступалася багатьом. Цього сезону я зробила величезний крок вперед у функціональній готовності – за швидкістю я вже не поступаюся сестрам Семеренко і дещо краще біжу, ніж Оксана Хвостенко. Однак разом з цим у мене з’явилися проблеми зі стрільбою. Який між цим зв’язок, чи припустилися ми помилок у підготовці – розбиратимемо разом з тренерами після завершення сезону.
Узимку, коли у нас багато лижної підготовки, мені більше до душі бігати кроси. А ось влітку, коли у нас просто божевільні кросові обсяги, бігати я не люблю… Те саме зі стрільбою. Навесні, коли два місяці я гвинтівку у руки не беру, у мене одне бажання – постріляти. Тому перші тижні тренувань з гвинтівкою я можу годинами не випускати її з рук. Але під кінець літа на гвинтівку дивитися уже не можу… З усіх видів перегонів з найбільшим задоволенням змагаюся у мас-старті та естафеті.
– Подобається поштовхатися на стартовому відрізку?
– Тепер починати змагання у натовпі суперниць мені навіть до вподоби. А раніше стартувати в естафеті на першому етапі було для мене колосальним стресом. Я не уявляла, як можна когось штовхнути чи жорстко відреагувати на грубість суперниці. Але досвід – хороша річ. Тепер я навчилася на усе це реагувати спокійно, продовжувати роботу, незважаючи ні на що.
На одному з останніх стартів, в італійському Антхольці, хтось з німкень ну дуже круто підрізала мене. І це не поодинокий випадок. Німкені взагалі дуже жорстко працюють… Коли йде боротьба за медалі, озиратися на когось часу немає. Коректність – це ж і власна безпека. Якщо наступиш суперниці, що йде попереду, на лижі чи палиці, вона, звичайно, впаде. Але ти можеш опинитися зверху. Тому намагаєшся нікому не заважати й від інших триматися над відстані. Але у перегонах з масовим стартом це нереально. На трасах зазвичай дуже багато звужених ділянок, тож зіткнень уникнути складно.
Коментарі вимкнені.