Провокатори. Природа антиукраїнських провокацій

10 квітня в Польщі десятки тисяч людей вийшли на вулиці вшанувати перші роковини смерті президента Леха Качинського і тих 95 поляків, які загинули разом із ним в авіакатастрофі під Смоленськом торік. Демонстранти у Варшаві заповнили площу перед президентським палацом і вулицю Krakowskiе Przedmiescie, яка веде від Placu Zamkowego до Nowego Światu, тримаючи транспаранти й виголошуючи гасла проти чинного польського уряду та його прокремлівської політики.

Але ні провідні польські, ні міжнародні ЗМІ – за всієї своєї багато разів декларованої безсторонності й неупередженості – не дали об’єктивної оцінки масштабів цієї акції.

Чому? З якого дива вільні мас-медіа світу раптом почали чинити ледь не по-совєтськи? Чим загрожувала правда про цю варшавську маніфестацію Європі та Америці, а також певним силам у самій Польщі? Для багатьох загибель Качинського та його однодумців у катастрофі насправді, попри удавані емоції, стала полегшенням. І для Польщі з її західними партнерами, і для Варшави з Москвою (немає жодних перешкод у відносинах між Росією та Польщею), і для всього Євросоюзу з Кремлем. Одне слово, Качинський – власне, брати Качинські – та його «патріотично-архаїчна» політична сила заважали й заважають сьогодні надто багатьом. Їм створили (зокрема, й у польських ЗМІ) якнайгіршу репутацію. Відтак відверта брехня чи недомовки в мас-медіа стосовно варшавської маніфестації 10 квітня – це відгомін такої загальної настанови. Мовляв, не може бути великої кількості поляків, які проміняли б грошові вигоди від дружби з Москвою/Газпромом на якісь там національні честь, гордість, самоповагу та інший старий мотлох (як називають усе це деякі польські постмодерністи). Геть увесь отой психічно нездоровий печерний антикомунізм та анахронічний націоналізм, слава майбутньому, в якому ми житимемо, не обтяжені поняттями «нація», «історична правда», «злочини тоталітаризму», «патріотизм» тощо – житимемо спокійно і весело (усе це теж пишуть у Польщі ті, хто волів би, щоби демонстрації так званих політичних маргіналів 10 квітня узагалі не було).

На жаль, у сучасному світі все ще можна, всупереч засадам, на яких цей світ зріс і стоїть, вибудувати цілу систему брехні та замовчування стосовно того, що є небажаним, незручним або незрозумілим. І якщо такий підхід діє навіть щодо Польщі, яка є членом НАТО та ЄС, шостою за економічною потугою країною Об’єднаної Європи, активною учасницею інтеграційних процесів та оплотом свободи слова Центрально-Східної Європи, то що вже казати про інших. І передусім про нашу країну, яку послідовно відштовхують від Європи, супроводжуючи це збайдужінням до українців як недорікуватої та фактично неповноцінної нації.

Бо ж системи, які діють усупереч загальній логіці історичного прогресу, не виникають самі, не з’являються спонтанно. Вони є наслідком чиїхось цілком усвідомлених (цілераціональних, як кажуть філософи) зусиль, хоча й постають на певному об’єктивному ґрунті, передусім неуцтва, надмірних амбіцій та розумових лінощів загальнонаціонального масштабу.

Утім, там, де є дія, можлива й протидія. Та передусім слід визначити, якою буде та дія, що має на меті деконструкцію і деструкцію об’єктивних процесів.

Нічого нестандартного в ній немає (зрештою, московські спецслужби насправді інтелектуально не такі вже й потужні, вони використовують напрацьовані шаблони) – представити українські демократичні й патріотичні сили, власне, всю опозицію, крім, так би мовити, реєстрової, себто дозволеної владою, як неонацистів, різунів, антисемітів та ворогів прогресу. Звинувачення стандартні, їхня основа закладена ще в 1920-х роках, потім додалися певні новації під час Другої світової війни; схожі карти розіграні й проти покійного президента Качинського та нинішньої польської опозиції. При цьому одночасно здійснюються й провокації з метою викликати різку та не завжди стриману реакцію з боку опозиції всередині України, й ідеологічна обробка певних регіонів та верств населення в потрібному руслі, й максимально гучні акції європейського масштабу.

Ось, приміром, нещодавно в Парижі відбувся круглий стіл на тему «Зростання правонаціоналістичної погрози на Україні як тенденція європейської політики». У ньому разом із делегатами від нашої держави брали участь представники аж 28 країн Європи. Учасники заходу дійшли висновку: вся Європа переживає сплеск ідеології правого екстремізму, але особливе занепокоєння викликає становище в Україні.

Чому? Виявляється, за словами голови Харківської облдержадміністрації Михайла Добкіна, саме в нашій країні «радикальні націоналістичні організації відкрито виступають за героїзацію нацистських пособників, закликають до перегляду підсумків Другої світової війни». А за словами народного депутата Вадима Колесніченка, партія «Свобода» та інші націоналістичні організації відкрито підбурюють до вигнання з країни всіх неукраїнців. Інший регіонал Олександр Фельдман закликав колег із Європи підтримати зусилля українських парламентаріїв щодо посилення покарань за пропаганду неонацистських поглядів в Україні. Ще один нардеп Олег Царьов представив учасникам дискусії видану Антифашистським форумом України брошуру «Цитатник українського націоналіста». У ній зібрані, як заявив Царьов, екстремістські висловлювання Шухевича, Бандери, Тягнибока, Тимошенко, Ющенка; вона буде надіслана посольствам країн Євросоюзу.

А незадовго перед цим у тому самому Парижі відбувся європейський єврейський форум, на якому Віктор Янукович був відзначений нагородою за послідовну боротьбу проти героїзації фашизму. За півроку до цього учасник обох згаданих акцій Олександр Фельдман заявив, що нинішнього українського президента підтримують єврейські організації Америки.

Додамо до цього недавній виступ депутата-акордеоніста Яна Табачника, який не тільки звинуватив 85% журналістів у тому, що вони є лакеями, а ще й запустив у своїй телепрограмі «Честь имею пригласить» політичний кліп, у якому, зокрема, в стилістиці 2004 року ототожнено націоналізм із нацизмом та використано відповідного штибу відеоряд: факельна хода з нагоди вшанування Бандери раптом перетворюється на ходу солдатів нацистської Німеччини, а сам фюрер несподівано починає говорити українською мовою, закликає перейти Дніпро й заполонити вулиці Донецька…

Список таких провокацій можна продовжувати далі й далі (чого лише варта діяльність іншого Табачника – Дмитра), але й без того зрозумілий задум режисерів та виконавців. Оскільки протестний рух в Україні (чи радше друга фаза Помаранчевої революції) неминуче матиме антиолігархічний характер, слід підстрахуватися вже зараз, створивши в частини наших співвітчизників та європейців неадекватне бачення й розуміння того, що відбуватиметься на їхніх очах. Олігархів слід представити як цивілізованих великих бізнесменів, благодійників і спонсорів. Демократів же належить показати як радикалів, націоналістів – як неонацистів, борців із антиукраїнством – як антисемітів, ну а Віктора Федоровича Януковича – як антифашиста України № 1, прихильника багатопартійної демократії та свободи слова, доброго й чесного, хоча в чомусь, можливо, і недосконалого політика, чиї помисли спрямовані до Європи…

Якщо врахувати, скільки в Європі завжди було «корисних ідіотів», якими вміло маніпулювали Лєнін і Сталін, Брєжнєв і Путін, а на додачу до них продажних політиків та журналістів (особливо в останні «постмодерні», а насправді позбавлені орієнтирів доброчесності чверть століття), то окреслене вище завдання не є таким уже й фантастичним. А коли все назване ще й помножити на незнання про Україну, притаманне абсолютній більшості навіть відносно освічених західноєвропейців, то воно ще більше полегшується. Якщо вже про Польщу вдалося пустити таку туфту, то чом би не спробувати демонізувати Україну? Не всю, а саме ту, яка вважає себе вільнолюбною й українською (не за етнічною, ясна річ, бо серед «землячків» завжди вистачало «дядьків отечества чужого», а за національною ознакою)?

Бо ж хто, крім європейських «корисних ідіотів» і куплених журналістів та політиків, може повестися на виступи доповідачів круглого столу, одні з яких самі постійно виголошують ідеї російського націонал-соціалізму, а інші «женуть пургу», як кажуть росіяни? Адже, скажімо, перегляд результатів Другої світової війни 20 років тому вже здійснила Велика Історія – де він міститься на карті світу, той «великий і могутній Совєтський Союз»? І де поділ Німеччини на зони окупації, передбачений державами-переможцями? І де силоміць зліплені тоді воєдино, всупереч волі народів, Чехословаччина та Югославія? Та це не хвилює тих, хто прагне за будь-яку ціну зіграти на випередження: головне – якнайбільше словесної полови і хамства. А якщо хтось із українських громадян поведеться на численні провокації, то взагалі добре, можна буде всіх обурених, приміром, діями обох Табачників скопом оголосити антисемітами. А далі роздувати цю тему по всій Європі…

Тож висновок, як на мене, водночас і простий, і складний. Простий у тому сенсі, що є й час, й інтелектуальні ресурси, й об’єктивні підстави для того, щоб пошити в дурні творців новітніх зарізяцьких міфів про українську опозицію. Складний, бо дуже сумнівно, щоб нинішня розчахнута і млява опозиція виявилася здатна на конструктивні, цілераціональні дії зі знешкодження спроб дискредитації її самої та всього українського. Якщо ж таких дій не станеться, то не слід дивуватися, якщо сотні тисяч чи навіть мільйони людей вийдуть на майдани, а світові ЗМІ розповідатимуть, що то не надто численні маргінали й радикали намагаються зірвати реформи прагматика Януковича і всіх Табачників.

Сергій Грабовський, Український тиждень