Юлія Тимошенко. Про арешт

Сьогодні вранці переглянула та послухала ключові інформаційні повідомлення, почитала репліки політологів та експертів, присвячені моєму вчорашньому затриманню, і зрозуміла про що, в основному, вони пишуть. Ось приблизний перелік:

1. Арешт для Тимошенко дуже вигідний і вона має дякувати долі за такий подарунок, оскільки через затримання зросте її рейтинг.

2. Ніякого арешту не було і не планувалося. Це все PR.

3. Тимошенко надзвичайно зухвало поводила себе зі слідчими прокуратури, не з’являлася на виклики, тому вони образилися і затримали її з виховною метою.

І найцікавіша теза:

4. У нашій демократичній країні неправильно просто так арештовувати Тимошенко, треба обов’язково дочекатися “законного” судового рішення і вже тоді “чесно” заарештовувати.

Маю декілька думок з цього приводу, також по пунктах, з Вашого дозволу.

Перше. Говорити про підняття рейтингу шляхом перебування у в’язниці можуть тільки ті, хто там не бував і не знають, що таке в’язниця. Через такі ж політичні переслідування мені там вже одного разу довелося побувати і я знаю чого варте таке “відрядження”.

Перебування там — це не просто приниження, це страждання. Це втрата здоров’я та життя. Чи вартий цього будь-який рейтинг?

Я віруюча людина і, коли звертаюся до Бога, прошу, щоб все було добре і в нашій країні, і у всіх хороших людей. Я жодного разу не просила Господа “прилаштувати” мене на нари, не вимолювала собі арешт і камеру в тюрмі, щоб як на дріжджах виростав рейтинг.

Чи Ви, шановні експерти, дійсно вважаєте, що я вчора вийшла на волю після семигодинного затримання глибоко розчарованою через те, що мене випустили?

Чи дійсно Ви вважаєте, що у ту мить, коли мені повідомили про арешт, я була на сьомому небі від щастя, кинулася обійматися з Нечвоглодом та пити на радощах шампанське?

…Я нікому і ніколи не побажаю такого “дарунку долі”, який вчора пережила я, моя мама, моя донька, мій чоловік, мої колеги, друзі й усі люди, які мене підтримують.

Жодні рейтинги не варті втрати навіть одного дня свободи, і це стосується не тільки політиків, це стосується кожної нормальної людини.

Інколи бувають такі моменти, які важко пояснити доступними словами, бо контрапункт емоцій значно ширший за спектр готових слів. Це, наприклад, такий випадок, коли ти не боїшся, але тобі страшно. Повірте, так також буває в житті.

Інша справа, що по-різному можна переживати цей страх. Можна впасти від одного яйця. А можна тримати себе гідно.

Підсумую думки з цього питання. Якби мені було достеменно відомо, що ціною мого арешту Україну чарівним чином буде звільнено від нинішнього кримінального режиму і в країні запанує щастя, то я б, напевно, погодилася. Гра була б варта свічок. Але арешт навпаки мінімізує шанс на такий результат, бо більшість політиків вже перемогли, знайшовши своє місце у владному пасьянсі та граючи за узгодженими сценаріями. Майже не залишилося тих, хто готовий та може зупиняти орду.

Друге. Вчора відбулося справжнє затримання. Це була не репетиція, як написали деякі експерти, а повноцінний процес арешту.

Тільки-но ми з моїм адвокатом Сергієм Власенком переступили поріг прокуратури, як з усіх коридорів нас було заблоковано спецназівцями, озброєними з голови до ніг, одягнутими в чорне, у масках з прорізами для очей. У цивілізованому світі так блокують лише терористів. В Україні так блокують тих, хто перейшов дорогу нинішній владі.

Відразу після цього нам пред’явили ухвалу Печерського суду про моє затримання (дивитися ухвалу). Описали всі особисті речі. В протоколі записали в що я була вдягнута. Особливо цікавили колір костюму та взуття. Не знаю чому…А потім методично та зі знанням справи жінка-наглядач обшукувала мене сантиметр за сантиметром, мабуть, перевіряючи, чи немає у мене на тілі пояса шахіда або зброї масового знищення. А потім почалася “чисто конкретна” розмова “пацанів” від слідства. За декілька годин вони пред’явили обвинувачення, дали декілька хвилин нібито з ним ознайомитися, і одразу оголосили, що розпочався допит, але додали, що у них немає до мене ніяких запитань і що мої пояснення їх не цікавлять. Скоромовкою якийсь керівник департаменту прочитав мені висновки експертиз, які так само замовлялися зранку, а ввечері вже були дисципліновано сфальшовані. Було зрозуміло, що “пацани” вже набили руку на справах Луценка, Макаренка, Діденка, Шепітька, Іващенка та інших, а головне — переступили межу, за якою повністю атрофувалася совість. Їх совість стала, як морда у бультер’єра — нечутлива до болю. Кумедно виглядало, коли вони регулярно бігали у сусідню кімнату, де сиділи “старшиє товаріщі”, щоб отримати дозвіл на дію, фразу або, навіть, думку, ніби їх смикали за нитку.

Одночасно на першому поверсі протягом багатьох годин у своїх кімнатах були заблоковані рядові працівники прокуратури, їх не випускали навіть у туалет. Цікаво, вони-то чим загрожують режиму?

А потім в якийсь момент “нечвоглоди” розплавились, як морозиво на батареї, та сором’язливо пред’явили мені постанову про звільнення. Далі вони дали спецназівцям в масках замість команди “ФАС” команду “ФУ” і випустили нас із Сергієм Власенком на волю.

Усі сім годин, проведені в прокуратурі, ми були ізольовані від зовнішнього світу. Для мене арешт став фактом з першої хвилини вчорашнього допиту і я жила з цим “почуттям” усі сім годин. Це були не найкращі сім годин у моєму житті.

Вони, без сумніву, планували арешт. Їм давно наплювати на країну, на закони, на громадську думку, на весь народ. Вони виграли цю країну на минулих виборах і їм залишилося провести останні зачистки, щоб повністю опанувати її. Для всіх, хто з цим не погоджується, готові такі “подарунки долі”, як ув’язнення Юрія Луценка або мій арешт.

Я абсолютно переконана, що вони відмовилися від ідеї арешту тільки під жорстоким тиском киян, які стихійно почали з’їжджатися до ГПУ, чесних журналістів, а також через реакцію світового співтовариства. Це був не сценарій по залякуванню, це був план арешту, який провалився. У них немає ніяких сценаріїв за винятком двох: грабувати країну і класти обличчям на підлогу чи закопувати у терикони всіх, хто проти цього.

Хочу подякувати всім людям, які прийшли вчора під стіни прокуратури, Європейській народній партії та її Президенту, Президенту Європарламенту, політичним діячам Європейського Союзу і світу, дипломатам, усім тим, хто втрутився в цей процес. Це Вас вони вчора злякалися, завдяки Вам я сьогодні на свободі і можу розповісти про свої враження та продовжити роботу.

Третє. Я не пропустила жодного допиту в прокуратурі за винятком того часу, коли хворіла. Я не проігнорувала жодних слідчих дій і не ухилилася від жодного питання. Все інше — це звична неправда і махінації шулерів від прокуратури. Останні півроку в прокуратурі я провела більше часу ніж вдома, включно з вихідними. Я відвідала ГПУ сорок два рази…

Це можливо назвати ухиленням!?

Ще в понеділок увечері я знала, що у вівторок мене буде заарештовано, але я прийшла туди все одно. Я не лягла в лікарню, не втекла за кордон, як це зазвичай робили лідери Партії регіонів.

Я розповідаю Вам про це, не для того щоб показати, яка я смілива, а для того, щоб пояснити: я з першого дня вирішила не давати їм жодної підстави для арешту. Але, як бачите, вони причини не знаходять, а вигадують.

Четверте. Я можу зрозуміти, коли люди, глибоко не обізнані у політичних процесах, кажуть про те, що остаточну правдиву крапку в моїй справі поставить суд. Але коли про це говорять досвідчені та далеко не наївні політики, це виглядає нещиро.

Скажіть, який суд у нас може самостійно вирішити резонансну політичну справу? Який суддя в нашій країні, коли мова йде про політичні процеси, ухвалить хоч одне рішення без вказівки з Банкової? Який суд може бодай щось сказати всупереч позиції Януковича? Може, Печерський? — Та у прибиральниці з адміністрації Президента більше реальних повноважень, ніж у цього суду. У цих судах вже можна залишити одних тільки сторожів, які ходитимуть в адміністрацію Президента за готовими вироками.

У кожному суді “нечвоглод” на “нечвоглоді” сидить і “нечвоглодом” поганяє. Тому апелювати до “чесного суду” в Україні можуть тільки ті політики, які є маріонетками режиму. Немає в нас чесних судів, на жаль, вже немає!

І зрештою, п’яте. Мене прикро вразила інформаційна риторика навколо справи Юрія Луценка та інших політично вмотивованих карних справ. Причому я кажу не про офіційне телебачення, там і так все зрозуміло, я про “наших”…

В жодному разі не подумайте, що під “нашими” я розумію тих, хто співпрацює зі мною чи якось особливо по-доброму до мене ставиться. Для мене в даному випадку “наші” — це синонім тих, хто звик висловлюватися чесно, правдиво і демократично.

Я розумію, що політики не належать до тієї соціальної категорії, яку народ найбільше любить та поважає. І поки нема за що, це правда.

Але не можна з усього “стібатися”. Є певні речі, нехай не недоторкані, але такі, про які варто говорити серйозно і відповідально… Бо це долі людей, це їхнє життя, а не тільки дотепні репліки…

Я говорила з Юрієм Луценком через грати, він дуже схуд, навіть міміка змінилася і динаміка мови та рухів… А потім з’явилися саркастичні заголовки про його “дієту”, про “зголоднілого” Луценка — начебто круто, сміливо і оригінально копнути ногою людину, яка саме в цей момент потребує захисту, боротьба якої, можливо, більше потрібна Вам, ніж йому самому. Не можна так.

Справді, не можна…

Подумайте, якщо влада так розправляється сьогодні з публічними людьми, то що вона може зробити зі звичайними людьми? Може, варто дещо змінити риторику, якщо не через розуміння і співчуття, то хоча б самозбереження? Вже сьогодні несправедливість чиниться проти багатьох. Але завтра може чинитися проти кожного.

Справа у всіх нас одна. Треба ВСЕ!!!, саме ВСЕ змінити в нашій країні… Це — головна “реформа”, яку ми зобов’язані зробити.

Олександр Солженіцин в “Архіпелазі…” писав: а що, якби кожен із заарештованих сталінським режимом не йшов мовчки, як вівця до м’ясорубки, а кричав, упирався, чинив опір, чи може проломив би комусь з сатрапів голову… Можливо, тоді б країна була іншою.

Може, нам теж треба не тільки не мовчати, а й говорити вголос саме такі слова, які допоможуть зберегти Україну, вільну Україну для наступних поколінь, врятувати її від цих дикунів?

…Вчора і сьогодні я прочитала багато супер-контраверсійних версій від різних людей про те, як вигідно було б мені сісти до в’язниці і як це блискуче підняло б мій рейтинг. Я тим, хто це проголошує, не побажаю такого ніколи. Я побажаю тільки одного — залишайтеся людьми. І все. Цього достатньо.

Зрештою у кожного є вибір. Можна наплювати на все, покинути свою країну і жити в іншій більш успішній, яку століттями будував інший народ. Так, на жаль, змушені сьогодні робити мільйони українців, які втомилися боротися, які хочуть просто жити десь у заможній країні в комфортних умовах. А можна свідомо йти в цю відкриту, зубату пащу і бути готовими до всього…

Вибір є. У кожного. І у мене, і в Луценка, і в експертів, і в політологів, і в політиків, і у всіх громадян.

Я зробила свій вибір. Я буду боротися.

Дякую.

Юлія Тимошенко