Про тернополянина, який гідний поваги

Лікар, котрий присвятив майже сорок років свого життя відомчій медицині системи МВС, досі вдало поєднує прак­тичну неврологію і обов’язки начальника лікарні з полі­клінікою сектору медичного забезпечення, людина з активною життєвою позицією, прекрасний сім’янин, надійний товариш. Ще багато можна говорити про Віталія В’ячеславовича Апостолюка, але пропонуємо читачам самим робити висновки, читаю­чи інтерв’ю з нашим гостем.

– Віталію В’ячеславовичу, чо­му саме з медициною пов’язали своє життя?

– Лікарем-невропатологом був мій батько, мати теж працювала в медичній галузі, тому, вирісши в ро­дині, де «робочою формою» був бі­лий халат, зрозумів, – хочу допома­гати людям. 1972 року, одразу після закінчення Тернопільського ме­дичного інституту, був призваний на службу офіцером-медиком. Обі­ймав посаду начальника полкового медичного пункту в одній з військових частин, що дислокувалася в Німеччині. Там вперше довелося застосувати свої теоретичні знання. Скажу, що неврологія мене цікави­ла найбільше – напрямок конкрет­ніший, ніж, скажімо, терапія. Поблизу нашої військової частини був госпі­таль, то я часто бігав туди саме у не­врологічне відділення.

– Поїхати у 70-их роках до Ні­меччини – було мрією багатьох. Чому повернулися?

– Допікала військова дисциплі­на. Та й був ще молодий, хотілося цивільного життя, волі. Хоча у мате­ріальному плані забезпечення було набагато краще, ніж, скажімо, в ме­дика звичайної тоді радянської лі­карні.

– Як склалася подальша кар’єра?

– Рік попрацював у лікарні в Микулинцях, а у грудні 1975 року мені запропонували посаду начальника стаціонарного відділення у службі медичного забезпечення міліцейського відомства. З 1991 року є керів­ником лікарні з поліклінікою. Цьогоріч у грудні – сорок років, як пра­цюю у відомчій медицині

– Що приносить більше задо­волення – лікарська практика чи обов’язки управлінця?

– Задоволення отримую від то­го, що бачу результати своєї праці. Хоча більше мені до вподоби прак­тична медицина. Хіба це не радість, коли ти допомагаєш людині. Ще вчора вона скаржилася на якусь недугу, а сьогодні радіє життю, бо одужала.

Управлінська робота теж важлива. Але подекуди плоди приносить не тільки твоя самовіддача. Аби був результат, треба залучати можли­вості та зусилля інших. Гадаю, з цими обов’язками теж справляюся. Якщо ви пам’ятаєте в якому стані було приміщення сектору медичного за­безпечення ще декілька років тому, і поглянете в яких умовах працює персонал та лікуються пацієнти ни­ні, то різниця відчутна. Вдалося провести ремонтні роботи, замінити систему опалення, оновити медичну апаратуру в кабінеті функціональ­ної діагностики. Та й працівників стимулюємо ставати кваліфікова­нішими,професійнішими. Сьогодні всі наші лікарі мають вищу та пер­шу категорію, середній медичний персонал теж постійно проходить курси підвищення кваліфікації.

– Яке майбутнє бачите для на­шої медицини?

– У нашому випадку, гадаю, аль­тернативи страховій медицині не­має. Це виведе на новий якісний рі­вень роботу лікарів і полегшить життя тим, хто потребує медичної допомоги. Наша «безкоштовна» ме­дицина зайшла в такі нетрі, що сьо­годні відносини «пацієнт-лікар» подекуди важко вкласти в якісь рам­ки. Не секрет, що за послуги лікарю є «традиція» віддячувати. Для ко­гось це норма, для інших – причина для обурення. Розумію людей, про­те знаю проблеми лікарів – спробуй сьогодні утримати родину за мізер­ну зарплату.

Цю дилему вирішити неважко, головне, аби була воля тих, від кого залежить це рішення. На жаль, ви­сокі чини не надто зацікавлені у страховій медицині. По-перше, на мою думку, не можуть поділити, хто матиме доступ до народних грошей. По-друге, декому невигідні прозорі схеми діяльності лікувальних закладів, бо тоді головні лікарі втра­тять доходи від оренди, адже нерід­ко в державних лікарнях відкрива­ються приватні структури, уріжуть­ся «відкати» від закупівлі медично­го обладнання, препаратів, тощо. По-третє, зникне потреба в таких ві­домствах, як різноманітні управлін­ня, відділи охорони здоров’я. Вони й сьогодні виконують папероскла­дальну функцію.

Мав можливість бачити, як пра­цює страхова медицина в Словенії, адже буваю в гостях у доньки, яка там проживає, і якось довелося внучку вести на прийом до педіа­тра. Медсестра вводить у комп’ютер дані про візит пацієнта та перелік тих послуг, які він отримує. На осно­ві того вкінці місяця страхова ком­панія виплачує медикові суму, яку він чесно заробив. Це, до речі, стимулює медиків удосконалювати свої професійні навики, людяно стави­тися до пацієнтів.

 

– Окрім гіппократового «не нашкодь», яких ще постулатів дотримуєтеся у своїй роботі?

 

– Людяність і професіоналізм. Ще відомий невролог і психіатр Воло­димирБахтерев писав: «Якщо хво­рому після розмови з лікарем не стало легше, то це не лікар!». Тому перше правило – бачити в кожному пацієнтові людину. Друге – надати професійну допомогу. А щоб це зро­бити, медик повинен цікавитися усіма новинками як у діагностиці, так і в лікуванні. Адже медицина не стоїть на місці.

– Був випадок з практики, який найбільше вразив Вас?

– Вразила трагедія молодої лю­дини, котра у тридцять три почула діагноз «розсіяний склероз». Важку недугу подолати не вдалося. На жаль, підтримати цього чоловіка теж не було кому – покинула дружина, по­мерла мати. Дванадцять років фі­зичного і душевного болю – це ве­лика трагедія.

– У третю неділю червня від­значають День медичного працівника. Що для Вас означає це свя­то? Чого зичите колегам?

– Це календарна формальність. Адже добрий лікар повинен щодня підсумовувати зроблене, і, якщо сумлінно та професійно виконує свою роботу, то частіше ніж раз на рік чує слова подяки. Колегам зичу здоров’я.

– Діти продовжили Вашу справу.

– Ні син, ні донька не обрали фа­ху медика. Зрештою, у своєму вибо­рі вони були вільні, і я поважаю йо­го. Сподіваюся, внучка продовжить справу діда та бабусі, бо дружина моя теж лікар. Луція ще маленька, але коли гостює у нас, то дуже їй по­добається ходити зі мною на роботу. Про все розпитує, усім цікавиться

– Скільки у Вас онуків?

– Дві внучки і продовжувач ро­ду Апостолюків.

– Для чоловіків так важливо, щоб був син, онук.

– Звичайно. Дуже часто наша ве­лика родина – двоюрідні брати, сестри, племінники, які приїжджають з різних міст України, з-за кордону, – збираються у дідівській хаті, на Ві­нничині. Маємо там родове дерево, де з великим задоволенням вписує­мо поповнення у наших сім’ях. Там, у Могилів-Подільському районі, – моя пуповина. Хоч з шестирічного віку мешкаю наТернопіллі, але вва­жаю себе подолянином. Кожна по­їздка на рідну землю – це як нове народження.

Сил та снаги додає також друж­ба. Справжня, чоловіча, випробувана. Щозими нас п’ятеро-шестеро дру­зів вирушає в Карпати на лижі, що­літа – в сплав річкою.

Ще десять років тому активно займався спелеологією – справою, любов до якої мені привили ще з дитинства. Сьогодні бракує на це часу, та гріють душу спогади про експе­диції на Памір, Тянь-Шань, в такі країни як Словаччина, Чехія, Німеч­чина, Словенія, Румунія та інші. За свої 67 я взяв від життя багато.

– Слухаючи Вас, розумію, що таке справжнє життя – сповнене всього, що людина може осягнути.

– Дякую. Зичу всім прожити свій вік повноцінно і достойно.