Професор із Тернополя Ілля Герасимюк — фундатор оригінального наукового напрямку

Життєва філософія доктора медичних наук, професора, завідувача кафедри анатомії людини Тернопільського державного медичного університету ім. І. Горбачевського Іллі Герасимюка надзвичайно проста – бути порядною людиною. Саме цю настанову він сповідує впродовж усього життя, яке подарувало йому чимало приємних моментів. 1974 року він уперше переступив поріг нашого університету й з першої спроби став студентом. Згодом праця в практичній охороні здоров’я, а відтак – у науковій царині. Нині професор Ілля Герасимюк – відомий вчений, у його науковому доробку – понад 260 публікацій, 38 авторських свідоцтв і патентів на винаходи. Він підготував 1 доктора та 19 кандидатів медичних наук. Ілля Євгенович фундатор оригінального наукового напрямку — дослідження морфологічного стану кровоносних судин за різноманітних гемодинамічних умов, що виникають при патологічних процесах.

«Нас виховувало саме життя»

– Кажуть, що з роками людина дедалі більше поринає в спогади, у ті часи, коли були живі батьки, бабусі й дідусі, згадує маленькі, але такі приємні, радісні миті дитинства. Якими були ваші дитячі роки, що найбільше запам’яталося?

– Я народився в старовинному місті Збараж 2 серпня 1957 року в день пророка Іллі, на честь якого й отримав від батьків це ім’я. Моє дитинство нічим особливим не вирізнялося, було таке, як і в однолітків. Мати – Ганна Мартинівна, а батько – Євген Денисович працювали простими робітниками на відомому в ті часи Збаразькому соковинному заводі. Вони й займалися моїм вихованням, садочки тоді лише починали зорганізовуватися, отож покладалися на власні сили. Найбільш яскравим спогадом дитинства була поїздка на прощу до Почаївської лаври. Здається, мав лише три рочки, але ця подорож мені дуже запам’яталася. По-перше, тоді була заборона на паломництво, й влада переслідувала людей, які приїжджали в монастир, особливо тих, хто залишався ночувати в Почаєві. З нічлігом, пригадую, було сутужно, автобуси зі Збаража до Почаєва не ходили, доводилося користуватися так званим вантажним таксі. Це – звичайна вантажівка, накрита брезентовим тентом від сонця та дощу. Всередині дерев’яні лавки, тобто сидіння, й у такий спосіб долали великі відстані. Хто не встигав повернутися додому, то винаймав на ніч квартиру неподалік лаври, але пильні міліціонери й там вишуковували паломників, під виглядом перевірки паспортного режиму. Пригадую, як нас з братом попередили, що потрібно сильно плакати, якщо такі «гості» й до нас навідаються. Як і в кожної дитини, в мене це природно викликало страх, бо не знали, чого чекати. І коли до господарів хати, в якій ми мешкали, вночі ввірвалися люди у формі, тобто міліція з дружинниками, і нас розбудили, то було дуже страшно. Зрозуміло, що це неабиякий стрес для дитини. Але водночас залишився й світлий промінчик у цій невеселій історії. У лаврі мою увагу привернули особи монахів, які мали надзвичайно аскетичний вигляд, суворе обличчя, якого, напевно, ніколи не торкалася посмішка, непривітні, мені здавалося, що вони навіть злі. На цьому тлі дуже вирізнявся монах, який продавав свічки, це, очевидно, в нього такий послух був. Одухотворене світле лице, добросердечний погляд. Я навіть не сподівався, що він покличе нас з братом та, привітно усміхнувшись, дасть нам кілька м’ятних цукерок. Такі солодощі у 60 роках минулого століття були вершиною дитячих мрій. Мені так це запам’яталося. Обличчя сивого дідуся з білою бородою й в окулярах закарбувалося в моїй дитячій пам’яті. Вже у дорослому віці, коли 2002 року канонізували преподобного Амфілохія Почаївського й я побачив його портрет, то з нього на мене дивився той самий дідусь, який пригостив нас цукерками. Не міг повірити власним очам, але, коли я переглянув його біографію, то знайшов, що й справді в ті часи він ніс послух на свічному ящику. Можливо, в когось це викликало б певні сумніви. Але для мене – то знакова подія мого дитинства.

Так минали мої університети. До п’яти років нами опікувалися мама й тато, а далі ми самі собі давали раду. Це покоління нинішніх батьків ні на крок не відпускає малечу, а ми зростали в інших умовах, тому були досить самостійними. Нас виховувало саме життя. Якось, коли мені було чотири роки, до рук потрапила російська абетка і я сам навчився читати. От лише весь час дошкуляло питання: чому на букву А намалювали кавун? Я ж ніколи не чув слова «арбуз». На решті малюнків були добре знайомі предмети. Щоправда, згодом батьки й це пояснили. Отож, коли я йшов до школи, вже вмів самостійно читати, а коли подорослішав, захопився пригодницькою літературою, читати книги було найулюбленішим заняттям. Перші шкільні роки минули у школі №2, нині це гімназія ім. І. Франка, а в подальшому я навчався у школі № 1, яку успішно й закінчив.

– Як прийшло усвідомлення того, що ваше покликання – медицина?

– Покликання – занадто гучне слово. Мрія піти в медицину зажевріла, напевно, ще у дитинстві, коли мої дідусі – Мартин Іванович і Микита Тихонович та бабуся – Мотря Іванівна (інша бабуся – Агафія Іванівна трагічно загинула ще в роки війни) вели розповіді про життя-буття. Вони, як і більшість людей у селі, вважали, що лікар і священик добре живуть за будь-якої влади. Але мене ніхто до цієї професії не силкував, все вирішив випадок. Якось у дев’ятому класі я впав та отримав перелом передпліччя в типовому місці, це я вже тепер знаю. Так відбулося моє перше знайомство з медициною. Сам пішов у поліклініку, побачив, як працюють хірурги, медичні сестри й мені це видалося просто фантастикою. Уявіть, був хлопчина з переламаною рукою, а лікарі «почаклували» й уже всі кісточки на місці. Я навіть не замислювався, яких сил та енергії потребує цей фах. Уночі та вдень не маєш спокою, постійно телефонують, потрібно їхати на нічні виклики, особливо якщо ти один на район травматолог. Мені ж, навпаки, здалося це романтичним. У ті часи матеріальна складова нас не цікавила, головне було знайти себе. Отож ця професія, основна складова якої – рятувати людей, бути потрібним суспільству, мене захопила по-справжньому й я вирішив вступати до медичного вишу. Батьки, зваживши на моє прагнення, допомогли з репетиторами, хоча в школі я був відмінником. Подав документи до Тернопільського медичного інституту, успішно склав іспити й 1974 року став студентом.

«Наша студентська група була цілісним організмом»

– Учитися було цікаво. До того ж мені дуже пощастило з групою, бо всі, як з’ясувалося, просто одержимі бажанням здобути нові знання, оволодіти професією. Ми були єдиною командою, допомагали один одному в усьому. І в майбутньому досягли доволі непоганих результатів. Наш староста старших курсів – Анатолій Романюк став знаним в Україні вченим, професором, нині очолює кафедру патологічної анатомії медичного інституту Сумського державного університету. В нашому місті працює подружжя лікарів Куцинів, вони досягли чималих успіхів у практичній охороні здоров’я, а нині зорганізували приватну справу. Взагалі ж мої однокурсники – це і яскраві особистості, й чудові фахівці. В ТДМУ на кафедрі онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини трудиться професор Ігор Валентинович Жулкевич. Усіх й перерахувати не в змозі, бо це багато імен і прізвищ, але мої колишні однокурсники й нині примножують здобутки нашої альма-матер. У ті часи в ТДМІ буквально витав дух науки, в мене закралася думка стати науковцем, але я не наважувався про це навіть з кимось заговорити. Тоді це здавалося недосяжною мрією, бо хіба я міг порівнювати себе з нашими блискучими викладачами, відомими науковцями. Отож вирішив розпочати з чогось більш реального, тобто практичної медицини. Гадав, візьму собі скерування в якусь лікарню на Уралі. Чому саме туди – й донині не знаю, може, неймовірна краса природи тих країв мене захопила. Медицина ж для мене уособлювалася в хірургії. Аби зреалізувати власні плани, вже на третьому курсі почав працювати у студентському гуртку на кафедрі оперативної хірургії та топографічної анатомії. Там й справді можна було займатися оперативними втручаннями в умовах максимально наближених до клініки. Керував гуртком тоді ще доцент Роман Йосипович Вайда. Цей гурток базувався на доволі демократичних засадах, бо інколи його проводили більш досвідчені студенти старших курсів, а ми в них вчилися. Так змінювалися покоління, згодом і я вже вчив студентів молодших курсів. Наприкінці навчання потрапив до списку студентів, яким запропонували залишитися в інституті та зайнятися науковою роботою. Це була неочікувана для мене пропозиція, до того ж надзвичайно захоплива, але, як кажуть, Бог не завжди дає все, що ми хочемо, а що буде на благо. Але я цього не усвідомлював, бо, коли отримав четвірку на останньому державному іспиті, це й справді перекреслило всі плани. Отож замість наукової роботи на мене чекало місце у патолого-анатомічному відділенні Тернопільської обласної лікарні. Ясна річ, це була не «моя» спеціальність, утім, вона надзвичайно багато дала мені для розуміння механізму розвитку патологічних процесів організму, зокрема, такого поняття, як патогенез. Лише розуміючи механізм виникнення тих чи інших симптомів, можна встановити правильний діагноз, а відтак й призначити лікування. Через рік я завершив інтернатуру з патологічної анатомії, але обставини змусили мене ще три роки там попрацювати, поєднуючи цю та роботу в приймальному відділенні. Наступною сходинкою мого професійного зростання стала посада завідувача відділення медичної статистики обласної лікарні. Одночасно я виконував обов’язки обласного позаштатного спеціаліста. Посада, як усі розуміємо, далека від лікарської практики, але вона розвиває інші якості – здатність аналізувати, вміння працювати з цифрами та статистичними даними, проводити клініко-статистичні дослідження й багато іншого, без чого майбутньому науковцеві не обійтися. Звісно, я міг залишитися на цій посаді на тривалі роки, тим більше, що наше відділення з «відстаючих» вийшло, по суті, в лідери, у мене склалися чудові стосунки з колективом, але думки про науку не полишали. І як це часто трапляється, мою подальшу долю вирішив його величність випадок. Якось вчергове я навідався на кафедру оперативної хірургії та топографічної анатомії, якою в ті часи керував вже професор Роман Йосипович Вайда. Він мені повідомив, що звільнилося місце асистента та запропонував подати документи на конкурс. Я підготував пакет документів, пройшов усі випробування й став асистентом кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії. Було це 1985 року. Так з’явився вогник надії, що я зможу хоча й не в клініці, а в експериментальній хірургії зреалізувати власні студентські мрії.

Шлях у велику науку

– Моїм науковим керівником та порадником на все життя став професор Роман Йосипович Вайда, який уже на той час захистив докторську, а мені запропонував розширити обрії наукових пошуків кафедри. Тема наукового дослідження, яке він мені визначив, була й для мене актуальною, це та ж робота, що й у клініці, лише в експерименті. Йшлося про дослідження особливостей кровопостачання серця після резекції легень. Згодом ця праця вилилася в кандидатську дисертацію, яку я успішно захистив 1991 року на спеціалізованій вченій раді в Ленінградському педіатричному інституті. Наукові пошуки, започатковані в ці роки, заклали основу всіх моїх подальших розробок. Хоча я не приховую, що були й часи «застою» і в мене, і у моїх колег-науковців. Це – лихі дев’яності, коли вся країна потерпала від невизначеності, кризи в економіці, а відтак й страждала наука. В часи купонів-талонів вчені думали, як прогодувати сім’ю, а держава просто не мала засобів, щоб розвивати цю сферу, яка потребувала значних капіталовкладень. Лише на початку 2000-х років розпочався етап становлення української освіти та науки, наш інститут здобув статус академії, а відтак розпочався процес відродження нашого університету. Пригадалося, як тоді з’явилося й нове гасло чи заклик: «Усі доценти мають запланувати докторські». В іншому випадку це загрожувало різними негативними наслідками. Добре налякалися, отож я й собі взявся за написання докторської дисертації. Але трапилася трагедія – після важкої хвороби та операцій на серці помер мій науковий керівник Роман Йосипович Вайда. Працювати без такого консультанта стало набагато важче, одна справа – коли тебе підтримує авторитетна у світі науки людина, а цілком інша – податися в самостійне «плавання». Але я завжди вірю у власні сили. Тому з властивою мені впертістю та наполегливістю розпочав самостійну наукову роботу, а згодом з‘явилися й результати. Коли ж бачиш, що є результати, то вже з’являється стимул продовжити. Так «самотужки» я й дійшов до захисту докторської, яка також стосувалася легеневої тематики, яку ще під час формування кафедри оперативної хірургії започаткував професор Русанов. Цікаво, що ця тема знайшла своє продовження у дисертаційних роботах вже моїх учнів, серед яких одна докторська та 19 кандидатських робіт. У своїй докторській я досліджував судини легень після резекції різних їх об’ємів, а учні відслідковували та вивчали зміни в судинах і паренхімі вже інших різних органів і систем. Узагалі це доволі продуктивна та значима за своїм науковим потенціалом тема, яку я називаю морфологічною ангіологією. Вчення про перебудову судин за розмаїтих патологічних процесів у різних органах і системах.

Щодо самої особистості вченого, то, на мій погляд, сучасний науковець – це багатогранний фахівець. Справжньому науковцю притаманний невпинний рух і пошук нового. Навіть хтось з відомих писав, що вченого творить ген допитливості. Місія науки – визначати вектор розвитку суспільства. Змінюються стратегії, підходи наукового пошуку, поліпшується оснащення наукових закладів, тому й нині можливостей маємо більше.

– Окрім наукової царини, якій ви присвятили понад тридцять років своєї праці, є й духовна скарбниця вашого життя, яку не приховуєте від оточуючих. Як прийшло усвідомлення вартості духовних цінностей, у чому, на ваш погляд, їх суть?

– Пригадую, як в дитинстві батьки на все літо відправляли мене до бабусі та дідуся на хутір Діброва. То був справжній райський куточок –десяток хатин серед поля, неймовірно красива природа, спів жайворонків, волошки, ромашки у пшеничних полях. Небо сміється до тебе блакиттю хмар, а ти крокуєш теплим порохом бездоріжжя з лісовими горіхами у кишенях. Ця сільська ідилія щоразу зринає в моїй пам’яті, коли згадую ці найкращі роки життя, а ще – своїх дідуся Микиту та бабусю Мотрю, яка була нащадком запорізьких козаків-січовиків. Дідусь – вітчим мого батька, але я про це й не здогадувався, бо він дуже тепло до мене ставився, а я горнувся до нього. Саме в цій оселі мене навчили щиро та сердечно молитися – зранку, коли всі ставали навколішки перед образами, й увечері під час молитви. Перша моя сповідь відбулася неподалік дідового обійстя – у соборі XVIII століття в селі Решнівка. Цей момент великого таїнства я пам’ятаю, наче сьогодні. А далі – роки навчання у школі, комсомол, в інституті предмет марксизму-ленінізму. Це, мабуть, і були ті етапи в житті, які випробовували мою віру, перевіряли на міцність мої цінності. Коли був студентом іноді з’являлася думка: «Хіба може людина з вищою освітою бути віруючим?». Але згодом усі сумніви відшліфовувала мудрість років. Коли я пішов на професійні хліби, попрацював у лікарні, то це запитання вже кардинально трансформувалося в риторичне: «Як людина з такою освітою, як у мене, може бути невіруючим?». Бог дає людині широкий простір можливостей, для кожного періоду життя вони різні. Але настає той час, коли перед тобою постає питання: «У чому ж сенс життя?». Бо якщо воно кінечне, то виходить, що й змісту немає. Але ж повинне бути життя після смерті, як про це пишуть богослови? Переконатися в правдивості цієї тези допомогли ченці монастирів на Святій горі Афон, де мені вдалося чотири роки тому побувати. Зокрема, ченці монастиря Есфігмен, протидіючи сучасним віянням, вивісили чорне знамено з написом грецькою, яке українською звучить так: «Ортодоксія і фанатос». Останнє слово у цьому словосполученні означає «безсмертя», хоча іноді використовують його з протилежно іншим семантичним значенням, приміром, у вислові «Православ’я до смерті», хоча насправді це – «Православ’я до безсмертя».

Нобелівський лауреат Ернест Резерфорд якось сказав: «Те, до чого вчений приходить напри-кінці життя, віруючий приходить на початку». Не хочеться вдаватися до фанатизму, бо це дорога в нікуди. Краще, як радять святі отці, йти царським шляхом, тобто середнім, який веде прямою дорогою. Щоправда, не в усіх вона однакова – комусь треба добре спітніти, щоб її віднайти, а для когось вона простеляється вільним ланом. Трапляється, що перепони не дозволяють рухатися й ти вдаряєшся, пробуєш ще раз. Дорога до храму – важка й нелегка, але кожний має знайти свою.

– У вашому кабінеті поруч з українським стягом – прапор Сполучених Штатів Америки.

– Це подарунок американського друга, доктора Кеннета Р. Хандзікера, який я привіз із США. Ця історія розпочалася ще 1998 року, коли він з гуманітарною місією приїхав до Тернополя. Мій старший син вчився тоді на першому курсі нашого університету й добре володів англійською мовою. Отож разом з іншими студентами його попросили попрацювати «перекладачем» в американських лікарів. Якось одного дня цілий гурт жінок, серед яких був хлопчик років шести-семи, зібрався біля кабінету гінеколога. Мій Назар, щоб дитина не вешталася коридорами, вирішив його оглянути. Коли виміряв у нього тиск, то спочатку подумав, що помилився – у шестилітньої дитини стрілка тонометра вказувала на цифру 200. Як з’ясувалося згодом, хлопчику кілька років тому видалили нирку в Київській клініці, тому інша вже не могла впоратися з покладеними на неї функціями, звідти й підвищений артеріальний тиск. Він показав малого американському лікарю, але той не повірив, гадав, що байка: «У дітей не може бути такого високого тиску!». Коли ж сам пересвідчився, що це й справді так, то допоміг йому дістатися США та зорганізував реконструктивну операцію у всесвітньовідомій клініці Мейо. Оперативне втручання завершилося успішно. Вилікуваний маленький пацієнт повернувся до своєї родини у село Садки Заліщицького району. Через кілька років прооперована нирка дала збій і доктор Хандзікер знову зорганізував збір коштів, а мій син повіз Богданчика до США. Лікування дало позитивні результати. Здавалося, що всі митарства позаду, але через кілька років єдина нирка відмовила. Це підтвердили й лабораторні аналізи, які провели в Києві, а столичні лікарі лише руками розвели – Богданчик може не вижити. Порадили звернутися до американських лікарів, бо шанси були чи не нульовими. Мій син знову викликав на зв’язок нашого рятівника Кенна, а він знайшов кошти на поїздку до США. Ми з дружиною супроводжували Богданчика як лікарі. Щоправда, цього разу справи були набагато складніші, бо дитина потребувала трансплантації нирки. До США відправилися родичі Богдана, а сестра стала донором і віддала свою нирку. Все завершилося щасливо – Богданчик залишився у США, вивчив англійську, одружився, має донечку та працює водієм. Ми ж потоваришували з Кенном, нещодавно на Святвечір він приїздив до нас у гості разом з Богданом. Ця майже містична історія засвідчує, що дива в житті трапляються, і Творець дає нам безмежні можливості. Слід же, який ми залишимо на землі, – це наші діяння, які народжуються з віри, помислів і прагнення допомогти ближньому.

«Сини продовжили мою справу»

– Що надихає Вас у житті?

– Сім’я. Родина – це найбільше щастя в житті. Сини продовжили мою справу, вони навіть не уявляли себе поза медициною, бо бачили «живий приклад». Дружина Леся – теж лікар, працює завідувачем відділення функціональної діагностики у Тернопільській обласній клінічній психоневрологічній лікарні. Старший Назар, працює в університетській лікарні, загальний хірург, нещодавно його призначили на посаду доцента нашого університету, а молодший – отоларинголог і також кандидат наук. Маю двоє онучат, які приносять мені багато позитивних емоцій, тішуся ними. Це неймовірна радість бачити, як вони підростають.

– Ваше життєве кредо?

– Не втратити в житті порядність. Як казав старець Амвросій Оптинський: «Жити – не тужити, нікого не осуджувати, нікого не ображати, і всім – «моє шанування».

Лариса ЛУКАЩУК, Медична академія