10 деталей, які творять дух старих під’їздів

Якщо спробувати розібратися, чого/чим манять під’їзди сторічних (чи близько того) будинків, то варто розкласти їхні привабливості на полички, а відтак витягувати одна за одною та розглядати. Я спробую зробити це на прикладі десяти.

Але це блюзнірство. Бо в тому й є чар старих під’їздів – за роки в них витворився абсолютно унікальний склад, деталі якого майже неповторювані, а коли й повторювані, то тільки в загальних рисах. Бо так, майже всюди є вазонки – різноманітні, в різних кількостях і різних ґатунків. Часто побачиш стільчики, іноді – столики, незрідка – картини, дуже часто —іконки. Але все це різне. Так само, як скрізь є сходи і кахля. Але їхній стан, кольори, конфігурації, те, як вони поєднуються між собою, які зв’язки створюють… В тій різноманітності й гвоздиться бажаність старовини – у новому все на один копил, повторюється з нав’язливою послідовністю.

Зрештою, аби то не було так пафосно – все старе має більше здатності викликати емоції та робити нас чутливішими до його проявів, ніж нове. Так сторічне фото видається шедевром лиш через вік. Особливо, коли то світлина, що зачіпає певні родинні зв’язки.

Тож із долею замилування, проте із тверезим поглядом, вирушаємо у мандрівку. Вона буде прямолінійною, але плутаною, складною, але простою, як двері, з яких все починається.

  1. Але не з тих, вхідних, а дверей тамбурових. На жаль, не всі з них лишились, аби почекати на нас. Десь вони ретельно збережені ще й прикрашені фіраночками, десь геть переломані, як після фатального падіння.
  2. Без кахлі під’їзд ніякий не старий під’їзд, а так собі ерзац. Кахля заманює, визираючи у щілину привідкритих дверей, натякає на всі скарби світу, що їх можна знайти у під’їзді.
  3. Ліпшим за кахлю можуть бути тільки сходи. Величні й маленькі, як ніби зіщулені, гвинтові та з маршами, чвертьоборотні й півоборотні – байдуже. Всі вони, оздоблені балясинами, становлять осердя будівлі, підтримують її частини, єднають її пожильців, закручують їх, надають ритму. Запускають рух.
  4. Трапляється, аби не закрутилась голова від спуску, стіни вповивають ось такі поручні. Тільки їх зовсім мало. Красиві й плавні, вони торкають до глибини.
  5. А тепер про матеріал. Дерево. Його небагато, але трапляється надибати такі сходи, і вписуєш їх у свою Червону книжку, й бережеш пам’ять про них. Вони особливі – не такі витончені, не такі у них круті повороти, але виділяються своїми звуками й теплотою.
  6. А ось тепер – про екзотику. В кількох будинках Тернополя збереглись ось такі скляні елементи для додаткового освітлення під’їзду. Лише в деяких вони досі скляні, в більшості – від них тільки залишки. Отже цьому домові на Валовій пощастило. Коли вперше побачила цю конструкцію, була вражена, та й тепер вона чарує.
  7. Випадковості. Мені вони особливо подобаються. І тому навіть не знаю, що вибрати для ілюстрації цього пункту. Плакат із фільмом «Олександр», якусь картину, дбайливу прибиту до стіни, колекцію пазлів? Чи може стіл, стілець, дитяче піаніно, самокат? Все залишене саме на себе, перетворюється з ужиткових деталей у естетичні чи символічні – домашні речі в публічному просторі мають відтінок недоречності, а отже чогось, до чого тре прикладати нові методи розшифрування. Тим-то й вони цікаві. Але виберу свою улюблену шафу з розбитим склом – надто вона вже схожа на портал у інший світ.
  8. Скриньки. Як без них. Навіть, якщо туди, крім рахунків і рекламок, нічого не буває. Вони лишаються місцем, де колись селились довгі описові листи, куди приходили газети й журнали.
  9. Вазонки. Буяють взимку та влітку. Це як опротестування нічийності, як спосіб озеленити все довкола, і хай буде більше кисню.
  10. Закінчимо теж дверима, але дверима на горище – міцні, залізні, щільні, а проте чи не кожні прикрашені не то квіткою, не то іншим орнаментом. А ще не відмовляйте в задоволенні – припадіть до замкової щілини, як не побачите нічого, то дофантазуйте – в уявних мандрівках вільно робити все, що забажаєш.

Анна Золотнюк.

Comments are closed.