Тернопіль – українська діаспора в Україні?

У своєму блозі на “Українській правді” відома Ірена Карпа поділилася з читачами враженнями від своєї нещодавньої поїздки до Тернополя. Тут вона перебувала кілька годин, спілкувалася в прямому ефірі на УХрадіо, та пила чай в редакції “Подільського слова”.

– А у нас тут на днях Потапа з Настьою закидали яйцями, – зустрічає мене свіжою новиною подруга на вокзалі в Тернополі. – Сказали, що за російськомовність і бездуховність.

Ну, про російськомовність я промовчу, щоб не піддувати повітря в вітрила тролів у коментарях під моєю колонкою. А щодо бездуховності — то так:

– Квитки були від ста до трьохсот гривень за сидячі місця в “Березілі”. І поприходили в основному десятирічні діти зі своїми батьками.

Щодо контенту творчості поп-дуету я не рефлексуватиму, зате щодо яєць – то перед Паскою святе.

– Ну та так, – продовжує подруга, – тим студікам, що накопили грошей на квиток, аби кинути яйцем у поп-ідола, якщо яйце в голодну гуртожитську днину можна просто засмажити, великий респект.

З іншого боку, до Паски в селі бабця яєць і так назбирала з запасом, та й передала онукові в Тернопіль зі словами: “На синку, кинь в тоту к**ву, бо шо вона в Піст співає?!”

Відтак, пишуть місцеві кореспонденти, київський репер-тушка (пам’ятаю, як він від виборів до виборів то ображався, що ніхто не запрошує пограти в передвиборчому турі й кричав, що він музикант, то вже, коли запросили, казав, що має виграти саме його кандидат, бо ж він секс-символ) рвав на собі сорочку, жалівся на стан доріг і клявся в патріотизмі.

А Настя (котра, пам’ятаю, натхненно підбадьорювала якогось прокурора, що грав “Мурку” на епохальному інтерівському шоу “Україну імєют таланти”) і взагалі розплакалася.

А потім митці чесно сказали журналістам, що в етат горад больше ні нагой. Відтак іще преса довідалася зі слів потерпілого, що ті злі-недобрі хулігани, котрі потрощили яйцями дорогий освітлювальний прилад, на вигляд міліції і Потапа (з німбом мученика?), вже самі плакали від розкаяння. Але плач не плач — статейку КК дітям пришпандьорили.

Не знаю, мене там не було. Але досі дивно, чого стільки шуму і кримінального відблиску в нашій країні набирає традиційне ще з часів середньовіччя закидання яйцями нелюбих натовпу балаганних артистів.

Артистам, до речі, це тільки на користь — як “путьовка в жизнь”. Один он до крісла гаранта навіть доріс. А пройдуть роки, того й дивіться люди казатимуть, що коломийський пам’ятник Писанці — то пам’ятник тому самому символічному Яйцю.

За канонічною аналогією “хто без гріха, хай кине камінь”, мушу відразу писати історію з власного досвіду. Якби не ця свята традиція — кидання в музикантів тупими предметами — можливо, не склалася би у мене в житті історія рок-співачки.

В тому ж таки Тернополі, багато років тому, експериментальний гурт “Фактично Самі” виконував свої безкінечні 20-хвилинні нойз-композиції. Не налазили на голову вони навіть мені, їх палкій фанатці, хоча я й посилено прикидалася, що нойз-музика — то найголовніше в моєму житті. На репетиціях у хлопців я з усією своєю безпосередністю просто… засинала.

І тут, як не дивно, збулося пророкування вельмизнаної в дев’яностих Ілони Давидової: я всі нюанси виконання композицій вивчила уві сні. При чому про це не підозрювала до того моменту, як видерлася непрошеним пилипом на сцену.

А видерлася я на неї з міркувань чистого співстраждання: у хлопців на той момент починали летіти пляшки від невдоволеної “непонятною музикою” тернопільської авдиторії.

Прожогом вскочивши в завеликі на мене гітаристові штани (тоді саме набирало популярності те мілітарі з повсюдними кишенями), я вхопила мікрофон і почала, як мені здавалося, співати.

Видовисько було ще те: худе мале дівча в чужих штанах із велетенськими (від переляку, думаю) очима дуже впевнено, втім, скаче по сцені в конвульсіях, яким позаздрить кожен нарко-дилер спального району. І цілком при тверезому розумі.

От вона, сила мистецтва. І політ пластикових пляшок неочікувано припинився. І почалася моя кар’єра рок-музиканта.

Досвід гурту “QARPA”, на котрий згодом перейменувалися “Фактично Самі”, дещо оптимістичніший: у “рускагаварящіх рєгіонах” ніхто в нас, клятих бандерівців, нічим не кидав.

Ба навіть більше: люди в південних, північних та східних областях дуже часто реагують значно вдячніше, ніж галичани. (Хоча улюблена моя публіка таки київська — себто, збірно-солянкова, з усіх усюд в одному клубі).

Часто бувало таке, що на наш концерт (у нас вони аж не настільки часто просто) у Львів приїздили дівчата з Ялти, а до Донецька група студентів з Івано-Франківська.

Нерідко себе запитувала, що ж поєднує всіх цих людей, котрі запросто могли би жити в Нью-Йорку, Берліні, Барселоні? Передусім, відсутність печаті совка на лицях.

І тут не має значення вік. От у Чернігові прийшли на концерт мати й дочка. Мати гордо заявила, що її донька виросла на наших піснях. Є артисти, котрих такі щирі заяви кремпують, бо нагадують про їх вік. Мені ж такі речі — найліпша винагорода.

Зустрічати прогресивних першокурсників, котрі знають на пам’ять мої далеко не найбільш розкручені кон’юнктурними радіо й ТБ пісні, слухати про те, що вони читають, і як бачать світ.

Відчуття недаремно прожитого життя — пробачте, якщо надто пафосно — але це те, що я отримую, читаючи публічні лекції, спілкуючись з авдиторією на майстер-класах чи даючи концерти.

(Щось мемуарами запахло, а хотіла ж смішні замітки сьогодення писати — вертаюся)

Так от. Нещодавно був концерт в Одесі, куди, всупереч побоюванню організаторів, прийшло стільки людей, скільки могло вмістити чимале приміщення.

Після закінчення наш приятель, соліст придністровсько-одеського “Пружини Нет”, що допомагав в організації концерту, підморгнув арт-директорові: “Ну що, не прогадали ми з місцем для реклами концерту”.

– А де ви його рекламували? – поцікавилась я.

– Та ж в українському клубі оголошення повісили. Там цей молодняк весь тусується, а далі вже сарафанне радіо пішло.

Я на секунду отетеріла: український клуб? Здається, про такі я чула… десь у Торонто, в Нью-Йорку, в Мюнхені. А тут — Одеса. То виходить, ми дали концерт для діаспори?..

І тут мені згадалося те, що ще сто років тому казав знайомий звукорежисер: по всіх великих містах України, незалежно від жанру, на всі більш-менш альтернативні україномовні гурти прийде та ж сама публіка.

І нічого, мовляв, дутися, що вона з однаковим захопленням реагує і на чиєсь дещо шароварне, як на твій вибагливий смак, гопца-дрица, і на твій софістікейтед тріп-хоп. Тексти українською мовою — це вже неформат і запорука мас-культового маргінесу.

Хоча публіка в нас далеко не лише україномовна. Я ніколи не пробувала вираховувати відсоток, тому що це не так важливо.

Важливо, що цих всіх людей поєднує загальна цивілізаційна адекватність, любов до культури, в якій вони живуть, намагання втриматися на плаву всупереч загальним тенденціям неосовка, плешивого пуританства, істеричного псевдо-націоналізму.

За ними, такими, майбутнє, я вірю. А на наступному концерті не відмовлюся, приміром, від гоголь-моголя. Для голосу корисно.

Українська діаспоро в Україні, я так люблю тебе!