Тернопільська поетеса і прозаїк Любов Бурак: «Тернопіль – токсичне містечко з купою «мудрих» людей, які знають так багато, що нездатні тими знаннями розпорядитися»

Любов Бурак, що пише під творчим псевдонімом Дзвінка Торохтушко, – у всіх проявах нестандартна особистість. Ця маленька тендітна жінка – мама шістьох дітей, дружина священика, письменниця, інтернет-блогер, автор поезій, дитячих казок. У своїх творах Люба може дозволити собі і гостре слівце, і нецензурну лексику, а може і спровокувати у читачів щирі емоції – сміх, сльози. Невимовно приємна у спілкуванні, щира, відверта, людяна, любляча мама, берегиня родинного затишку – все це гармонійно в ній поєднується. В ексклюзивному інтерв’ю спеціально для читачів нашої газети вона розповіла про своє особисте життя, творчу діяльність і… чому не любить Тернополя.

 «Ходила за вчителями і задавала масу запитань. Витерпіти зміг лише мій улюблений вчитель із позивним «Михайлович», котрий і називав мене Торохтушкою»

– У літературному світі Вас знають як Дзвінку Торохтушко. Яка історія виникнення псевдоніму?

– Історія походить із дитинства. Дзвінкою мене хотів назвати тато. Але моя православна бабця, яка щороку, доки мала сил, ходила на прощу до Божої гори і до Почаєва, сказала, що таке можливе тільки через її труп. Оскільки тато не бажав тещі смерті, то ім’я Любов стало компромісом. Я була дуже допитливою і страшенно емоційною, ходила за своїми вчителями і задавала масу запитань. Витерпіти мене зміг лише мій улюблений вчитель із позивним «Михайлович» – Володимир Михайлович Мазурчук. Саме він називав мене Торохтушкою. От і вся історія. Вперше псевдонім з`явився на «Фейсбуку» як нікнейм. Це було в листопаді 2013 року, коли діти пакували наплічники, щоб їхати на Майдан.

– Яким було Ваше дитинство?

– Різним. Вулиця Сичівка у Кременці – далеко не ідеальний соціум, і дітям там не завжди дитячо. Поки були живі бабця з дідом і взагалі оте покоління людей, що народилися ще до Першої світової і пережили всі колізії ХХ ст., Сичівка була іншою. Людянішою, чи що? Принаймні зі старими було затишно, вони вчили не лише працювати і виживати, а й думати. Вони знали справжню історію Кременця, вони не деградували, берегли одне одного, підтримували. Багато в кого за плечима був досвід УПА і відповідно Сибіру. Вони цінували життя і любили дітей. Вони взагалі вміли любити і жити. Про дитинство я багато пишу. Особливо, коли стає хижо на душі, коли затягуються якісь негаразди і проблеми. Недаремно кажуть, що ми всі родом із дитинства. Саме в минулому часом знаходяться правильні відповіді на багато запитань теперішнього часу. В мене буває так: шукаю рішення конфліктної дитячої ситуації і знаходжу його у спогадах про власне дитинство.

– Мені відомо, що Ви вивчали слов’янські мови самостійно. Чому вибір пав саме на них, у той час як півсвіту намагається вивчити англійську?

– То не спеціально. Мені просто подобалось читати в оригіналі того ж Словацького, Їржі Волькера, Чеслава Мілоша, Весну Парун. Любила вголос читати Янку Купалу. Це був розквіт епохи 90-х. Я тоді жила у м. Кам’янське (Дніпродзержинськ), де були в дитячих бібліотеках лише старі радянські книжки і нові російськомовні. Але ми тоді дружили із ксьондзом Марціном Янкевичем. У них в бібліотеці при костелі було багато розкішно виданих польських книжок, коміксів для дітей. Тож я брала їх і читала своїм Зайцям у миттєвому мамоперекладі. А взагалі-то цікаво було і самій зрозуміти те, як спільнокореневі мови з віками дають таке розгалуження лінгвістичної крони.

«Категорично не сприймаю життя за методичкою»

– У Вас шестеро дітей, між старшою донькою та наймолодшим сином різниця у 19 років. Чи не буває у вихованні, так би мовити, конфлікту поколінь?

– Зазвичай у нас як в людей буває різне. Кожна людина – особистість. Головне її не зламати. Моментами я погоджуюсь, що мої старші діти мудріші за мене. Направду – всяке трапляється, але намагаємось робити висновки, засвоювати уроки і не наступати на одні і ті ж граблі.

– Розкажіть трішки про своїх дітей. Вони різні за характерами?

– Вони і різні, й однаковісінькі в той же час. Про ці нюанси хіба моя Софійка може розказати – вона психолог. Для мене вони – всі діти і я всіх їх дуже люблю. Навіть тоді, коли вони впадають у кулінарний дзен і починають заливати мені сало за шкіру.

– Що для Вас означає бути матір’ю? Взагалі, яких принципів притримуєтесь у вихованні?

– Те, що і для всіх матерів. Виростити, виховати, навчити, вберегти, допомогти, підтримати. І ще багато різних дієслів, які супроводжують материнство. Особливих принципів не маю, бо категорично не сприймаю життя за методичкою. Просто кажу Зайцям (дітям, – авт.), що в житті є три важливі речі: Конституція України, Декалог і Кримінальний кодекс. Дотримуєшся перших двох – убережешся від третьої.

– Ви – мама, дружина, письменниця, як вдається усе поєднувати?

– А-а-а! Нічого не встигаю. Бо, окрім цього всього, я ще дуже складний механізм і з цим мені також доводиться якось давати раду.

У родинномі колі

– Більше часу приділяєте родині чи творчості?

– Роботі. Творчість – коли родина спить, родина – коли не твориться.

– Як воно бути дружиною священика? Адже прийнято вважати, що такі жінки спокійні, смиренні, набожні. Та у Ваших іронічно-сатиричних творах часто фігурують священнослужителі, зображені не з кращої сторони. Не буває так, що чоловік Вас просить «пригальмувати»?

 Уже не просить. Він зрозумів, що боротися зі стихією – марно, її треба просто пережити. А щодо священиків… Нічого особистого. Перепрошую, всі мої історії з життя, тож священикам іноді теж треба дивитися в дзеркало. А деяким варто наважитись на рішучий крок і – або хрестика зняти, або труси одягти.

– Ви називаєте себе нестандартним випадком…

– Так. Я – не шаблон, я така, як я є. Люблю розсувати рамки, ламати стереотипи. Іноді це виглядає доволі епатажно, іноді навіть дещо агресивно.

Періодично в мій бік летить каміння з боку церковників формату: “Як можна?” і “Що вона собі дозволяє?”.  Відповідаю, що можу бути лише собою.  Я дозволяю собі бути собою. Натомість  не дозволяю собі бути “гробом побіленим”, не дозволяю брехні, фальші, масок на обличчі і дулі в кишені. Моя хата ніколи не скраю. Я завжди відкрита до діалогу, але категорично не приймаю ультиматумів. Навіть якщо їх висувають високодуховні особи.

«Вірш «Молитва» почав до мене повертатися  у світлинах з окопів, бліндажів, блокпостів»

– Наскільки мені відомо, на війні побували Ваш чоловік та двоє синів. Що відчули в той момент, коли сини вирішили піти воювати?

– Гордість! На якийсь момент. Бо далі було те, що переживають усі жінки і всі мами в такі моменти. І тривоги, і страх, і чекання ранкового дзвінка. Вони в артилерії були, я знаю специфіку цієї «роботи» – це дуже і дуже небезпечно. Потім була контузія та всі «переваги» реабілітації добровольців. Якби не друзі, не волонтери, не наша Ліля Мусіхіна, я не знаю, як би ми з цим справились. Нічого – пережили і живемо. Зараз мені «мудрі» люди очі вибирають, бо мої діти за кордоном навчаються – це не патріотично. Пропоную їм пожити життям моїх хлопців – пройти майже рік війни, закінчити навчання в Україні, поїхати до Польщі, там працювати по 10-12 годин, вечорами вчитись і писати конспекти, дослідження, практикуми, у вихідні ходити на лекції та семінари. Чомусь не хочуть. Може, й справді  не патріотично…

– Ваш вірш «Молитва» облетів усю Україну. Знаю, що у багатьох військових він висів в окопах. Згодом він був покладений на музику та його виконали спільно гурт «TaRuta» і «Гайдамаки». Яка історія створення цього вірша?

– Це було восени 2014 року. Мені тоді було темно. Загинув Світляк, потім – Орест, далі – Вовк, Сокира, Атлет, Ромка і Микола… З кожною втратою темрява густішала. Друзі-волонтери попросили мене і Романа Коляду написати вірші-обереги для бійців. Так написала «Молитву». Я її віддала Татусі Бо, поставила собі на сторінку в ФБ і забула про неї. А потім вона почала до мене повертатися. У світлинах з окопів, бліндажів, блокпостів. «Молитва» жила своїм життям. Бійці писали мені листи. О, так! Вірш крали. Було й таке. Навіть друком видавали за свій. А потім була пісня. Я теж про неї довідалась, коли вона вже з’явилася. Гурт «TaRuta» гостював у моїх друзів в Ірландії, говорили про творчі плани, і Мішель Баскін запропонував Євгену Романенку написати музику до моїх слів. Виявилось, що у планах гурту це вже є і Борис Севастьянов поклав її на ноти. Ось так ми й подружилися з неймовірно чудовим гуртом «TaRutа».

– Ваша сім’я дружить із Дмитром Ярошем, з чого почалося Ваше спілкування?

– У 1994 році в Кам`янському. Дмитро прийшов до…

Детальніше читайте у свіжому випуску газети “Номер Один” від 20 березня 2019р.

Газета «Номер один» щосереди – у всіх точках продажу преси Тернопільської області!

Джерело: Тижневик “Номер один”

загрузка...

Comments are closed.