Тернопільський студент Едуард Крутько: «Любов до медицини та етнографії в мене змалечку»

Студент 5 курсу медичного факультету Едуард Крутько – переможець у номінації «Кращий студент-громадський діяч ТДМУ 2018 року». Про своє прагнення стати висококваліфікованим лікарем, зацікавленість етнографією, що вилилася в цікаві проекти та просвітницькі заходи, й, зокрема, про історію створення у рідному селі Козубівці на Полтавщині етнографічного музею «Древо» Едуард розповів в інтерв’ю «Медичній академії».

– Ви обрали професію лікаря. Що стало поштовхом?

– Моя покійна бабуся була фельдшером та єдиним медиком у селі, тож до неї зверталися всі, хто потребував медичної допомоги. Все життя бабуся пропрацювала в сільській амбулаторії в сусідній Андріївці – адміністративному центрі, де містилася також школа. Я нею пишався й, звичайно, її приклад вплинув на мене. А також приклад добрих друзів нашої родини – подружжя лікарів з Полтави. Школярем гостював у них на канікулах і вони водили мене на екскурсію в Полтавську медакадемію, в анатомічний музей. Це було дуже цікаво, пізнавально та поклало початок моєму захопленню медициною. Закінчивши 9 класів Андріївської загальноосвітньої школи, я отримав середню спеціальну медичну освіту в Лубенському медичному училищі й 2015 року, маючи диплом фельдшера, вступив на 2 курс медичного факультету ТДМУ.

– До вибору місця навчання ви підійшли відповідально. Раніше в Тернополі бували?

– Студентом медучилища приїжджав сюди на фестиваль «Файне місто». Прогулюючись Тернополем, ми з друзями сфотографувалися на тлі адміністративного корпусу ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського. І університет, і місто мені сподобалися. Закінчивши медучилище, подав документи до кількох медичних університетів, але обрав для навчання ТДМУ.

– Які лікарські спеціальності вас цікавлять найбільше?

– Спеціальності хірургічного профілю, зокрема, урологія.

– Яка передісторія вашого захоплення етнографією? Коли зацікавилися історією свого роду, села та почали збирати старовинний одяг, предмети українського побуту, щоб згодом облаштувати в рідному селі музей?

– Я виріс у родині, де свято шанували українські традиції та звичаї, і мені з дитинства подобалися автентичні речі – старовинний одяг, предмети побуту. Жаль брав, що в хатах, спорожнілих після смерті старенької господині чи господаря, вони покинуті наче непотріб, псуються. Почав їх збирати, рятувати. Сусіди, інші односельці теж приносили вишиті сорочки, рушники, різні глечики, віднайдені десь на горищі чи в коморі. Таким чином назбиралася чимала колекція, до якої я долучив реліквії своєї родини: ікони, рушники, старовинні хустки та вишиванки. І облаштував в хаті моїх покійних дідуся та бабусі маленький музей. Так було започатковано проект зі створення в Козубівці культурно-туристичного осередку та етнографічного музею. Нині в музейному фонді – майже тисяча експонатів. Є також колекція світлин кінця XIX – початку XX століття, на них мої краяни-селяни: молоді й літні чоловіки, дівчата, матері з малюками на руках.

– Хто опікується музеєм «Древо» поки навчаєтеся?

– Батьки. Коли приходять відвідувачі, мама запрошує їх до дідової хати, яка теж є музейним експонатом, бо побудована майже сто років тому, показує експозицію. Я ж керую процесом дистанційно. Для популяризації музею створив сторінку у Фейсбуці, де виклав оцифровані фотографії експонатів з їх описом, тож кожен охочий може здійснити віртуальну екскурсію та отримати всю необхідну інформацію. Це зручно й цікаво.

– Створення музею в онлайн-форматі теж, мабуть, потребувало зусиль?

– Так, але мені ця робота подобається. Веду інвентарну книгу, де описую кожен експонат. Якщо це одяг, вказую, хто його шив, носив, якого року… Кераміка – окремий розділ. Далі йдуть картини, ікони та інші предмети мистецтва, меблі, пристрої для виробництва тканини, одягу чи взуття, дрібні прикраси, значки, грошові знаки. Є багато копійок XVII-XVIII століть, які люди знайшли у скринях чи викопали на городах і принесли в музей, царські паперові гроші, післяреволюційні радянські й прототипи українських грошей – купони. Всі грошові знаки виставлені в хронологічному порядку.

– Які з експонатів ваші улюблені?

– Дорожу кожним, але найулюбленіші – старовинний одяг і рушники, бо в них найбільше вкладено душі, натхнення, творчості. Неможливо описати почуття, які охоплюють, коли дивишся на вишиванку, що її колись носила прапрабабуся. В кожен вишитий хрестик вона вклала часточку своєї душі. Давно немає на світі прапрабабусі, але я можу доторкнутися до того, до чого торкалася вона, відчути її незриму присутність. Такі музеї – наче машина часу, що долає далечінь століть. Можна довідатися багато цікавого про минуле свого роду й народу, побачити як твої предки сприймали цей світ, як прикрашали та як захищали себе вишиваними символами.

– Чи багато відвідувачів у вашому музеї?

– Не скажу про паломництво, але потроху дедалі більше людей дізнаються про музей та приходять. Це і місцеві, і приїжджі, серед яких чимало вихідців з Козубівки чи з Хорольського району. Найбільше відвідувачів буває навесні, влітку та восени. З Тернополя якось приїжджала жінка, чиї батьки родом з Козубівки й вона своє дитинство тут провела. Розповіла, що довідалася про музей з Фейсбуку та вперше за багато років приїхала відвідати свою малу батьківщину.

– Сільська влада музей підтримує?

– Так, і сільська влада, і районна. Депутати Полтавської обласної ради беруть участь в зорганізованих музеєм заходах. Допомагають також працівники Хорольського та Полтавського краєзнавчих музеїв, Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара».

– Ви стали переможцем конкурсу для громадських активістів, який започаткувала громадська організація «Родина Героїв Небесної Сотні», й отримали відзнаку на честь загиблого на Майдані Олександра Капіноса, бо ваш освітньо-культурний проект визнано найвдалішим. Розкажіть про це докладніше.

– Оголошення про конкурс я побачив в Інтернеті й вирішив взяти в ньому участь. Подав проект «Ой, зійдімося, роде», в рамках якого зорганізував низку заходів, зокрема, експедицію Хорольським районом для збору етнографічних матеріалів, заняття для школярів зі складання родоводу, а також з вишивання орнаментів традиційного одягу Хорольщини. Роботи дітей були представлені на культурно-мистецькому заході «Ой, зійдімося, роде», що відбувся на території музею в Козубівці. Це був вечір-спомин. Говорили про те, як жили наші діди й прадіди, який одяг носили, які пісні співали. Людське життя від народження до смерті знайшло своє відображення в тих піснях та обрядах. Були присутні рідні та друзі Сашка Капіноса. Ми посадили яблуневий сад у пам’ять про Героїв Небесної Сотні.

– Ви також організатор щорічного етнофестивалю «Під дідовими липами». Торік у Козубівці захід відбувся вже вдруге й став своєрідною візитівкою села, як і музей «Древо». Назва, його, мабуть, не випадкова.

– На подвір’ї музею ростуть старі розлогі липи. Їх ще мій прапрадід Семен посадив і вони донині дарують прохолоду та медовий аромат.

– Кого зі своїх найстарших родичів пам’ятаєте з дитинства?

– Добре пам’ятаю прабабусю, яка й прищепила мені любов до української автентики, старовинних пісень. На жаль, у моїй родинній історії багато трагічних сторінок. Мого прадіда Гаврила Крутька розстріляли 1937 року. Йому було лише 40. На час арешту він був батьком п’яти дітей, а його вагітна дружина ось-ось мала народити шосте. В родини забрали все майно, навіть витягли з-під дітей рядно та розвалили піч у хаті, а горщик з вареною картоплею розбили посеред хати, щоб нічого з їжі не залишилося. Коли розсекретили архіви НКВС, я знайшов слідчу справу прадіда, побачив його обличчя на фото. Крім Гаврила Крутька, ще десяток людей з нашого села розстріляли. Прабабуся з дітьми вижила завдяки сусідці. Хоч односельцям під загрозою розстрілу було заборонено допомагати розкуркуленим, ця добра жінка вночі прикопувала на межі грядок клуночок з харчами, а моя прабабуся, теж вночі, його відкопувала. Так вона, мій дідусь і всі його брати та сестри врятувалися від голодної смерті. З прадідом по маминій лінії комуністи-енкаведисти розправилися за те, що він відмовився вступати до колгоспу.

– Цього літа етнофестиваль «Під дідовими липами» відбудеться втретє?

– Так, у серпні. Маючи вже певний досвід, докладу всіх зусиль, щоб зробити його цікавим і корисним. Нових ідей не бракує, сподіваюся на плідну співпрацю з партнерами й на те, що з фінансуванням все складеться. Мрію побачити серед гостей етнофестивалю та музею студентів і викладачів, представників адміністрації альма-матер. Користуючись нагодою, радо всіх запрошую.

Лідія ХМІЛЯР

Джерело: Медична академія

загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *