Професор з Тернополя Анатолій Беденюк: «Моє життєве кредо полягало в тому, щоб стати добрим хірургом»

18 березня виповнилося 60 років докторові медичних наук, професору, завідувачу кафедри хірургії №1 з урологією, малоінвазивною хірургією та нейрохірургією ім. Л.Я. Ковальчука, авторитетному вченому та педагогу Анатолію Дмитровичу Беденюку. Ювілейна дата – гарний привід, щоб запросити ювіляра до розмови. Про талант, успіх та своє ставлення до світу він розповів для газети Медична академія.

«Студентське та сімейне життя розпочав водночас»

– Анатолію Дмитровичу, звідки бере початок ваша лінія життя, де криються ваші родинні корені? Як знайшли свою стежину в житті та улюблену професію?

– Мій життєвий відлік бере початок, напевно, в одному з найвіддаленіших сіл Волинської області. Воно – майже на кордоні з Республікою Білорусь. За нашими городами та полями вже, по суті, починається Брестська область. Село Ветли – один з наймальовничіших куточків синьоокої Волині. Майже дика недоторкана природа, навколо села кілька озер з прозорою та чистою водою, неподалік річка Прип’ять. Мої батьки були простими трудівниками, все життя пропрацювали в колгоспі, мали чимале домашнє господарство. Нас, дітей, у батьків було шестеро: три брати та три сестри. До речі, сестри пішли також у медицину та працюють медсестрами.

Коли я закінчив восьмирічку, до слова, на відмінно, то одразу вступив до Ківерцівського медичного училища. Навчався добре й отримав диплом з відзнакою, отож мав право одразу вступити без іспитів до вищого медичного закладу, але чомусь вирішив спочатку відслужити чинну службу. Потрапив до армійських лав в частину, що дислокувалася в Підмосков’ї. Два роки служби промайнули швидко, завершив її у званні старшини. В медучилищі я відвідував спецгрупу, тому в армії служив фельдшером батальйону та пройшов добру школу військової медицини. Можливо, хтось і вважає, що армійські будні – це час витрачений надарма, але для мене, навпаки, це були роки фахового зростання, школа життя. Аж ніяк не шкодую, що обрав армію, бо отримав безцінний досвід, який загартував мене до великої життєвої дороги. Тут я добре себе зарекомендував, тому командир частини кілька разів пропонував мені продовжити службу: «Обирай в Москві будь-який виш і проблем не буде». Я відповідав, що заочників у медицині немає, але насправді в мене була мрія стати хірургом. Кілька разів мене «спокушали» цією пропозицією, але я стояв на своєму. Зараз, коли заходить про це мова, то жартую, що якби залишився в армії, то був би вже генералом, але … не хірургом.

– І ви одразу ж після армії подалися вступати до медичного інституту?

– З вокзалу поїхав не додому, а до нареченої, колишньої однокласниці Марії. Вона чекала на мене всі ці роки, встигла й десятирічку закінчити, й медичне училище за спеціальністю «акушерство». Перша наша зустріч після завершення служби відбулася у Луцьку, в медичному училищі. Там освідчився їй. Коли приїхав уже до батьків, то ще з порога здивував їх звісткою: «Я одружуюся», але вони були лише «за», бо добре знали мою обраницю. Так розпочалося сімейне та водночас і студентське життя. 1980 року я вступив до Тернопільського медичного інституту, а навесні в нашій родині сталося поповнення, народилася донечка Неля. Уже на третьому курсі я вирішив забрати дружину з донькою до Тернополя, було неймовірно важко, адже мешкали ми в орендованих квартирах, які довелося кілька разів змінювати, але навчання намагався не запускати, ночами просиджував за підручниками й, врешті, отримав червоний диплом. Великим стимулом до навчання в ті роки була підвищена стипендія, а мені ж потрібно було утримувати сім’ю.

«Уперше зустрічаю людину, якій пропонують клінординатуру в Тернополі, а вона не погоджується»

– Де після закінчення розпочали трудову діяльність?

– Диплом з відзнакою дав мені першочергове право обирати місце праці. Звісно, хотів отримати скерування на малу батьківщину. Але коли «засідала» комісія з розподілу, то мені повідомили: «Хірурги на Волині не потрібні». Я не звик йти за течією, отож цілком авторитетно, як мені здавалося, заявив: «Скеровуйте в будь-яку із союзних республік, але лише хірургом. Інакше я взагалі не поїду». І тоді мені запропонували скерування у місто Шацьк, де, ясна річ, тієї хірургії, про яку мріяв, годі було шукати. Але я не розгубився, і відповів, що за бажання й у номерній лікарні можна запровадити оперативні втручання. Отож погодився на цей варіант. Щоправда, згодом усе склалося цілком інакше. Якось наприкінці шостого курсу викликав мене та ще шістьох випускників тодішній ректор Іван Семенович Сміян і повідомив, що є місце в клінічній ординатурі з травматології. «Іване Семеновичу, дякую, але я хочу бути хірургом», – відверто та безапеляційно сприйняв таку звістку. На що він відповів: «Уперше зустрічаю людину, якій пропонують клінординатуру в Тернополі, а вона відмовляється». Так потрапив до клінічної ординатури на базі кафедри шпитальної хірургії в обласній лікарні. Її саме очолив у ті роки майбутній ректор ТДМУ Леонід Якимович Ковальчук. Я став його першим учнем, а він – моїм наставником.

А

У сімейному житті також відбулися зміни – на другому році ординатури в нашій сім’ї народився син. Нині я згадую ті часи, як особливо виснажливі, бо не звик до легкого хліба, а тут і дітям увага потрібна, і хірургічна робота не з легких. Коли завершив клінічну ординатуру, мені запропонували місце завідувача хірургічного відділення в одній з районних лікарень на Волині, квартирою також забезпечували. Дружина, яка за увесь цей час втомилася від винайманих помешкань, дуже зраділа. Але Леонід Якимович переконав залишитися: «Наукою ти в районі не будеш займатися, а побутові проблеми не вічні». Отож довелося розпаковувати валізи. Так завдяки своєму наставнику, сходинка за сходинкою я пройшов дорогу молодшого наукового співробітника, асистента, доцента кафедри хірургії з урологією та анестезіологією №1 і, зрештою, професора. Свій шлях у хірургії пов’язую з іменами двох непересічних особистостей, блискучих фахівців і справжніх віртуозів хірургічної справи. Це – Леонід Якимович Ковальчук і хірург колишньої обласної лікарні Йосип Юліанович Корчинський. Йому незабаром виповниться 90 років. Ці двоє людей навчили мене хірургії. Дякую долі, що послала мені таких наставників.

– Пригадуєте, якою була університетська лікарня та часи, коли ви щойно розпочали свою хірургічну практику?

– Це було за Союзу. Сучасної апаратури мали обмаль, але витратними матеріалами для оперативних втручань забезпечувала держава. Пацієнти нічого самі не купували та не бігали щодня до аптек. Мій робочий графік не поміщався у 24 години. Вдома, по суті, я не бував. Працюючи на посаді асистента, а згодом доцента, мав ще півокладу ургентного хірурга, працював у деканаті медичного факультету, чергував у лікарні 5-6 разів на місяць по санавіації. Пригадую, як Леонід Якимович наполягав на моїх виїздах за ургентних випадків в райони, а я ще не наважувався, і дуже переживав з цього приводу. «Ти цілком готовий до такої роботи, вперед», – так вселяв він у мене впевненість. А ще часто ми мінялися ролями й він ставав до хірургічного столу асистентом, а я оперував. Це були уроки хірургічної майстерності мого Вчителя.

«Вірю у хірургічне щастя»

– Розкажіть про особливо пам’ятні випадки зі своєї хірургічної практики?

– У мене, як і в кожного хірурга, їх чимало. Пригадалася ситуація в одній з районних лікарень під час виклику по санітарній авіації. Пацієнтом виявися чоловік з виразкою шлунка, яку вже кілька разів оперували до мене. Районні хірурги, коли побачили на операційному столі, що там у розкритій черевній порожнині, за голови взялися. Виразка проросла у протоки печінки, були пошкоджені протоки, які ведуть у дванадцятипалу кишку, словом, цілий комплекс проблем. Але потроху, крок за кроком вдалося подолати критичну ситуацію, провівши велику реконструктивну операцію.

– Відомий лікар Середньовіччя Парацельс вважав, що сила лікаря – в його серці. Ви ж як гадаєте?

– Погоджуюся з Парацельсом. Без співчуття до хворого не може бути гарного лікаря чи хірурга. Але головне в хірургії – щоб і мозок, і руки працювали в унісон. Наполегливі роки навчання хірургічної справи дають результат. Мене зрідка бачили діти та дружина, бо дві третини свого часу я присвячував хірургії. Інакше – не досягти успіху. А є ще хірургічне щастя, в яке я вірю. Мені доводилося бачити багато розумних хірургів, з золотими руками, а хірургічне щастя іноді підводило. А скільком хірургам довелося залишити цю справу, бо не складалося. Я ж вважаю, якщо людина стала на цю стежку, то має віддати всю себе, без останку, хірургія не терпить слабодухості. Важко звичайно, але хірург повинен освоїти все від найменших дрібниць у цій царині. Пригадую, як був ще клінординатором і кожен тиждень розпочинав з того, що брав до рук графік операцій та відвідував ті, на яких ще не був, спостерігав за роботою старших колег, асистував, вивчав усе до дрібниць. Так готував себе до практичної роботи.

– Яка тема в полі зору ваших наукових інтересів? І найголовніше – чи вдалося впровадити наукові висліди в повсякденну хірургічну практику?

– Так, усі мої наукові розробки впроваджені та успішно застосовуються в хірургічній практиці. Над темою профілактики та лікування ускладнень операцій з приводу виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки я розпочав роботу, коли готував кандидатську дисертацію. 2010 року захистив докторську, в якій продовжив ці наукові дослідження. За ці роки розроблено багато методик оперативних втручань, також у мене є авторські свідоцтва та 41 патент на свої винаходи, які успішно впроваджені у хірургічну діяльність. Мені приємно, що всі ці напрацювання пішли в життя, їх активно використовують колеги не лише університетської лікарні, а й медичних закладів України. Варто зазначити, що всі мої методики вибудовані на практичному досвіді, який я отримав під час лікування пацієнтів університетської лікарні. Сподіваюся, що великою підмогою молодим хірургам та інтернам в освоєнні теоретичного матеріалу слугують і мої підручники «Шпитальна хірургія», «Хірургія», «Атлас хірургічних операцій та маніпуляцій», в якому я підготував цілий розділ, присвячений хірургічній гастроентерології та ендокринології, та інші мої наукові публікації.

– Отож здійснилася ваша мрія молодості – стати хірургом…

– Зреалізувати вдалося навіть більше, ніж я собі напланував. Узагалі ж моє життєве кредо полягало в тому, щоб стати добрим хірургом, а про те, що піду в науку, гадки не мав. Коли мені запропонували займатися науковою роботою, то особливого бажання не було, чомусь більше тяжів до практичної охорони здоров’я. Але для того, щоб активно навчатися хірургії, приходив о шостій ранку в лікарню, потім йшов на обхід у палати, проводив обстеження пацієнтів, а з дев’ятої ранку – до операційної. Таким було моє повсякдення життя, в яке органічно вплелася й наука. А про те, щоб стати викладачем, професором, завідувачем кафедри я ніколи не мріяв, це для мене також виявилося несподіванкою, щоправда, щасливою.

«У нас чудові хірурги, які за мінімальних технічних можливостей проводять складні оперативні втручання»

– Молодим хірургам, які хочуть оволодіти цим ремеслом, побажав би активно працювати в клініці, не шкодувати себе, вдосконалювати свій професійний рівень і пам’ятати, що заради пацієнта потрібно інколи й пожертвувати собою. Успіх не дається легко. Це величезна робота. В сучасній хірургії нині великі можливості. Міні-інвазивні технології та хірурги, які володіють ними, творять просто дива. Але держава має подбати про матеріальне забезпечення – сучасний інструментарій, апаратуру, витратні матеріали. Розвивати галузь без цього неможливо. Тішить, що з першого січня набрав чинності Закон України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині», який визначив нову систему правових відносин у сфері трансплантації. За цим документом стоять тисячі людських життів, люди сподіваються, що наша держава відкриє для них нові можливості, а не витрачатиме шалені кошти на збагачення та підтримку охорони здоров’я інших країн. Бо в нас є все необхідне для того, щоб трансплантологія не була поза лаштунками медицини. У нас чудові хірурги, які за мінімальних технічних можливостей проводять складні оперативні втручання. Пригадую, як багато років тому приїхав до обласної лікарні американський хірург і, звісно, хотів подивитися на оперативні втручання. І коли він повернувся з хірургічної зали, де оперував Леонід Якимович, то був надзвичайно вражений: «У нас жодний хірург без спеціальних інструментів такої операції не зробить», – так він висловив своє захоплення.– Не кожному вдається досягнути таких професійних вершин. Що порадили б молодим хірургам, які також хочуть бути успішними? Якою бачите сучасну вітчизняну хірургію?

«Родина – мій душевний оберіг»

– Де відновлюєте сили після виснажливих буднів?

– Я віддаю перевагу спокійному неквапливому відпочинку серед природи. Жоден день народження не відзначав у галасливій компанії, не люблю гучних бенкетів, тостів на свою честь. Мені до вподоби спокійна, затишна атмосфера в колі сім’ї, дітей, внуків. Так мені найбільш комфортно. Люблю бувати у Білорусі, там нині мешкає моя сестра. Раніше вона працювала в одному з тамтешніх санаторіїв, який від мого рідного села за кілька кілометрів. Чи не кожне літо буваю там. Природа в цій місцині унікальна, така, як на моїй малій батьківщині – прадавній ліс з чистим повітрям, озера. Відпочиваю душею, збираю білі гриби, чорниці, плаваю, насолоджуюся природою. Щойно прокинуся, виходжу босоніж на ранкову пробіжку, дві-три години проводжу в лісі. Потім купаюся в озері, яке настільки чисте, що видно дно. В рідних краях усе нагадує про минуле, часи, коли були живі батьки, велика родина, і ти ніби повертаєш колесо часу, гріючись незабутніми спогадами дитинства.

– Іще трохи, Анатолію Дмитровичу, якщо не заперечуєте, про сім’ю. Діти теж пішли в медицину?

– Родина – це мій душевний оберіг. Життя подарувало мені чудову дружину – друга, однодумця, порадника. Коли ми в тісному сімейному колі, то кожного разу переконуюся: сім’я – це найбільше багатство й невимовне щастя. Тому безмежно вдячний дружині за тепло сімейного затишку. Нині моя найбільша радість – онучки Віка та Єва. Очікую, що доля подарує ще внучат. Ми з дружиною виростили двох дітей. Донька Неля – теж лікар, мешкає в Підмосков’ї, до речі, неподалік тих країв, де я проходив чинну службу, вони з чоловіком працюють у районній лікарні. Син Олександр з невісткою – викладачі стоматологічного факультету нашого університету. Єдине, за чим шкодую, що мало часу проводив із сином та донькою в дитинстві, сподіваюся з онуками надолужити.

– Друзі, колеги, рідні вітають вас з днем народження. Колектив редакції «Медичної академії» приєднується до всіх побажань і зичить доброго здоров’я, гарного настрою, здійснення мрій. Щастя вам у родинному колі, щоб Господня ласка зігрівала та дарувала радість і благодать у душі.

Хай літа не спадають листом,

Хай квітують і плодоносять!

Як сади навесні – щедрим цвітом,

І врожаєм рясним – під осінь!

Хай приносять у дім – достаток,

В душу – радість, для серця – спокій!

Дай вам Бог на землі ще багато

Світлих днів і щасливих років!

Лариса ЛУКАЩУК

загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *